Твердження про «героїчний подвиг народу у Великій Вітчизняній війні», про «захист народом у війні своїх інтересів» і про «визвольний всесвітньо-історичний характер» цієї війни в Україні вже не є загальноприйнятими, проте і не зійшли не маргінеси. Ба більше: навіть певна кількість заповзятих критиків совєтського режиму і патріотично налаштованих громадян щиро вважає, що слова «Велика Вітчизняна війна» завжди означали боротьбу не на життя, а на смерть за рідну землю, за свій дім, за життя своїх ближніх і дальніх. Не випадково-бо президент України Петро Порошенко кілька разів уживав термін «Вітчизняна війна» на позначення опору, який чинить Україна нинішній російській агресії.
Насправді концепт «Отечественная война», або ж «Вітчизняна» в українському перекладі, тільки один раз в історії вживався у сенсі оборонної народної війни, і то понад два століття тому, у 1812 році. Тоді цей концепт стосувався воєнних дій з відбиття вторгнення військ Наполеона І та його сателітів і союзників на територію власне Російської імперії. Як тільки ця територія була очищена від військ противника, як тільки російська армія перейшла кордони, негайно Вітчизняна війна закінчилася і почався «закордонних похід», який через два роки завершився вступом російських військ до Парижу.
А от в російській історії 1914-1917 років концепт «Отечественная война» мав принципово інше смислове навантаження. Йдеться про Першу світову війну, яка офіційно в імператорській Росії звалася «Второй Отечественной войной», а в деяких ультрапатріотичних виданнях того часу – «Великой Отечественной». До речі, вірш «Вставай, страна огромная» – ще з тієї війни. Тільки, ясна річ, з дещо іншими словами – про «тевтонську орду».
Тим часом Російська імперія зовсім не була жертвою агресії у цій війні, навпаки – вона стала одним із головних винуватців переростання конфлікту між Сербією та Австро-Угорщиною у бойовисько світового масштабу. І цілі Росії у цій війні були загарбницькі – приєднання Галичини (не тільки Львова, а й Кракова), Буковини й Закарпаття, всіх польських земель тодішньої Німецької імперії, добрячого частини Оттоманської імперії на Закавказзі, і, головне, проток з Чорного моря у Середземне разом із Константинополем – «третьою столицею» Святої Русі, поряд із Москвою та Петроградом. Іншими словами, стратегічна мета «Второй Отечественной войны» – істотно розширити кордони «Отечества». Мета не була реалізована в силу низки причин, але сам концепт «Отечественной войны» не зник.
Він був перехоплений більшовиками і знову істотно змінив зміст.
У березні 1917 року царизм упав, у листопаді до влади в Росії прийшли більшовики під гаслами негайного миру і братерства народів. А 1918 року починається нова «Отечественная», або ж «Вітчизняна» (ця назва у ті дні з’являється й українською мовою, бо більшовики заграють із «націоналами») війна, тепер уже – під червоними прапорами. Ленін, Троцький і Сталін заявили, що «соціалістична Вітчизна у небезпеці». А далі, як пише «Короткий курс історії ВКП(б)», «партія підняла народ на вітчизняну війну проти навали військ іноземної інтервенції, проти заколотів повалених революцією експлуататорських класів… Більшовицька партія підіймає робітників і селян на вітчизняну війну проти іноземних загарбників та буржуазно-поміщицької білогвардійщини. Радянська республіка і її Червона армія розбивають одного по одному ставлеників Антанти – Колчака, Юденіча, Денікіна, Краснова, Врангеля, викидають з України ще одного ставленика Антанти – Пілсудського… Таким чином, перший воєнний напад міжнародного капіталу на країну соціалізму скінчився повним його крахом» (виділено особисто Сталіним, який у 1918-19 роках уживав термін «отечественная война» - щоправда, з малої літери, через 20 років повторивши його у редагованому – а частково й написаному ним – «Короткому курсі…»).
У трактуванні Леніна, Сталіна і Ко ця війна набуває всесвітньо-історичних масштабів. Адже противниками «робітників і селян» тут виступають не тільки іноземні інтервенти, а й «експлуататорські класи» всього світу – «свої» (ті люди, які пізніше зватимуться «недорізаними буржуями», «куркулями» та «ворогами народу») і закордонні; одним словом, увесь «міжнародний капітал» – російський, український, німецький, американський і аргентинський. «Народ» у цій системі координат – це реальні чи уявні прихильники більшовизму, у якій країні вони б не жили. Тому «вітчизна» в цьому контексті стає воістину неозорою, а будь-яка війна, що має на меті розширення кордонів СССР – «вітчизняною».
Усього цього ані Ленін, ані Сталін, ані більшовики не приховували. Ще при заснуванні СССР на з’їзді Совєтів Сталін відверто заявив: «Будемо сподіватися, що утворенням нашої союзної республіки ми створимо вірний оплот проти міжнародного капіталізму, що нова союзна держава послужить новим рішучим кроком на шляху до об’єднання трудящих усього світу в єдину Світову Соціалістичну Совєтську Республіку». У Декларації про утворення СССР від 30 грудня 1922 року повторена сталінська формула про світову державу і додано: «доступ у Союз відкритий усім соціалістичним совєтським республікам, як існуючим, так і тим, що мають виникнути в майбутньому». Зверніть увагу: не можуть виникнути, а мають виникнути! У резолюції ХІІ з‘їзду РКП(б), у квітні 1923 року, вжитий інший, не менш цікавий термін – «майбутня Всесвітня Совєтська Республіка Праці». А у січні 1924 року, після смерті Леніна, Сталін на урочистому засіданні керівництва партії та Совєтів дав клятву розширювати і зміцнювати Совєтський Союз: «Покидаючи нас, товариш Ленін заповідав нам зміцнювати і розширяти Союз Республік. Клянемося тобі, товаришу Ленін, що ми виконаємо з честю і цю твою заповідь!»
Як саме відбуватиметься виникнення нових совєтських республік? «Найімовірніше, – прогнозував Сталін, – що світова революція буде розвиватися шляхом революційного відпадіння нових країн від системи імперіалістичних держав». А для здійснення такого відпадіння потрібні ефективні інструменти. Перший – створений і контрольований російськими більшовиками Комінтерн, який має ініціювати «пролетарські повстання» та «соціалістичні революції» у тих чи інших «підвладних капіталу країнах». Другий – Червона армія. У середині 1920-х наркомвоєнмор СССР Фрунзе писав, що «кожна зайнята нами територія є після заняття вже совєтською територією, де буде здійснюватися влада робітників і селян... ми теж будемо розширюватися в соціалістичну коаліцію, коли спалахуватимуть нові соціалістичні революції або коли нам доведеться займати той чи інший район, що перебуває під пануванням капіталу». А в ухваленій у ті ж роки резолюції Комінтерну було сказано чітко й однозначно: «Червона Армія – головна зброя робітничого класу – має бути підготовлена так, щоб виконати свою наступальну місію на будь-якій ділянці фронту. Кордони ж цього фронту в найближчу чергу визначаються межами всього материка Старого Світу». Зверніть увагу, як все чітко визначено: «в найближчу чергу» Канаду, Чилі й Австралію не чіпатимуть, а у другу і третю чергу. А от Європа, Азія і Африка – начувайтесь уже зараз, Червона армія іде!
1927 року, ставши монопольним керівником ВКП(б) й СССР, Сталін заявив те саме: «Червона Армія є армія Жовтневої революції, армія диктатури пролетаріату… Наша армія є армією світової революції, армією робітників усіх країн». А що робити, коли війна зі «світовим капіталом» змушує порушити чийсь державний суверенітет? Нічого страшного, вчив Сталін: «Бувають випадки, коли право на самовизначення вступає в суперечність із іншим, вищим правом, – правом робітничого класу, що прийшов до влади, на зміцнення своєї влади. В таких випадках… перше повинне відступити перед другим. Так стояла справа, наприклад, у 1920 році, коли ми змушені були, в інтересах оборони влади робітничого класу, піти на Варшаву». Нагадаю, що «оборона влади робітничого класу» здійснювалася 1920 року під гаслом: «Дайош Варшаву, дай Берлін!! та супроводжувалася закликом «напоїти червоних коней водою Вісли і Рейну». Це якраз і є «отечественная/вітчизняна війна» по-ленінськи і по-сталінськи. А що не вдалося «визволити» і приєднати до «батьківщини світового пролетаріату» Польщу й Німеччину (а далі рушити на Францію й Італію, щоби совєтизувати їх, як мріяв улітку 1920 року Ленін) – це заслуга польських військ під командуванням маршала Пілсудського, які розгромили під Варшавою червоні армади Михаїла Тухачевського, та вояків УНР під орудою генерал-хорунжого Марка Безручка, які під Замостям зупинили досі непереможну Першу кінну армію Семена Будьонного.
І якщо хтось іще сумнівається в тому, що було «отечеством» для більшовиків і їхніх однодумців, нехай перегорне виданий на початку тоді ще «мирного» 1941 року ЦК ВКП(б) «Історико-революційний календар», де про це прямо сказано, нехай вслухається в офіційний гімн Комінтерну: «Наш лозунг – всемирный Советский Союз!»
Отож підсумовуємо: якщо пролетарі всього світу вже мають свою вітчизну, хоча у масі своїй страждають під гнітом капіталістів, то війна за розширення Соціалістичної Вітчизни і буде Вітчизняною. Іншими словами, якщо відкинути довголітню міфологію, то слід визнати: термін «Отечественная война» від самого початку означав агресивну, наступальну, загарбницьку війну, метою якої було захоплення нових значних територій у Європі та Азії, а то й усього Старого Світу, всієї Євразії. І тільки потім, коли задум значною мірою зірвався, Сталін, а за ним неосталініст Брежнєв представили цю війну як «неспровоковану», як суто «оборонну» і «священну», використавши ці красиві слова для того, щоб приховати реальні наміри Кремля у Другій світовій війні, біля витоків якої стояли лідери двох «злочинних держав» (К. Ясперс) – Сталін і Гітлер.
Відтак поняття «отечественная война», як воно з‘явилося спершу у промові В’ячеслава Молотова опівдні 22 червня 1941 року, а наступного дня – у статті Ємельяна Ярославського у газеті «Правда» – не їхня власна імпровізація (такого не могло бути в принципі, імпровізацій такого рівня), а сталінська «домашня заготовка». До речі, генсек Комінтерну Георгій Димитров зафіксував у щоденнику, що Сталін вранці 22 червня особисто редагував промову Молотова, а газета «Известия» від 24 червня 1941 року писала у редакційній статті (а вона тоді затверджувалася знов-таки особисто Сталіним), що точиться бій за країну Совєтів, тобто за вітчизну всіх трудящих.
Так само і совєтсько-німецька війна, до якої Червона армія ретельно готувалася, не була імпровізацією з боку Кремля. Але Гітлер не схотів чекати, поки його «визволять», і почав першим, ненабагато випередивши Сталіна. Свідчень приготувань до походу Червоної армії на Захід безліч (їхній аналіз – це інша тема). Наприклад, однин із провідних трубадурів більшовицької ери Всеволод Вишневський (був допущений до багатьох державних таємниць і добре знайомий із тодішніми маршалами й генералами) ще 14 квітня 1941 року в своєму щоденнику записує: «Наша пора, час відкритої боротьби, «священних» боїв (за висловом Молотова в одній недавній бесіді) – все ближче!» А 5 травня 1941 року в цьому щоденнику з’являється запис про те, що, ймовірно, СССР знайде момент і почне проти Німеччини «революційну війну, підламуючи вищу планомірну фазу капіталізму». Саме 5 травня Сталін виступив перед випускниками військових академій у Кремлі й поставив мету перейти «до воєнної політики наступальних дій», перебудувавши в наступальному дусі всю пропаганду. Вишневський реагує 13 травня записом про «кампанію в пресі про наступальний дух російського совєтського народу» і про початок ідеологічного та практичного наступу. Мовляв, Совєтський Союз починає грандіозну боротьбу проти фашизму «в ім’я революціонізування Європи і, звісно, Азії». «Попереду – наш похід на Захід. Попереду – можливості, про які ми мріяли давно», – завершує з оптимізмом письменник. І, нарешті, 2 червня, за Вишневським, червоноармійцям почали знову показувати антигітлерівські фільми, чого не було з вересня 1939 року.
Але, як уже було сказано, Гітлер почав першим. Та Сталін до кінця червня 1941 року не хотів визнавати реального стану справ, катастрофічного для нього, намагаючись почати «отечественную войну» у своєму розумінні цього терміну. У ті самі години, коли версталася «Правда» зі статтею Ярославського, а саме ввечері 22 червня 1941 року, була надіслана директива №3 військам. Вона націлювала Червону армію на широкомасштабний наступ: на негайний перехід кордону на ряді важливих ділянок, на розгром ворога на своїй території і на завдання авіаційних ударів по німецьких базах. Отже, 23 червня мала початися не героїчна оборона совєтської землі, як потім розповідали комуністичні ідеологи, а мусив розгорнутися наступ на Європу – поки що у дещо меншому масштабі, ніж планувалося до гітлерівського нападу. Тож ця директива №3 і підписана маршалом Тимошенком, генералом армії Жуковим та секретарем ЦК ВКП(б) Малєнковим, а не самим Сталіним. Так само, як і війна названа «отечественной/вітчизняною» начебто не ним. Адже події розвивалися не так, як планувалося, - але все одно Кремль мав на меті негайно розпочати «визвольний похід» – і у бездарних атаках підставляв під німецькі протитанкові гармати тисячі совєтських танків, водночас змушуючи нічну та дальню авіацію діяти вдень, без прикриття винищувачів, кидаючи на бомбардування ворожих танкових колон. Ясна річ, чим усе це мало закінчитися – тим, що й відбулося насправді.
Тому, очевидно, поняття «отечественная война» на два роки майже зникає зі сталінського понятійного арсеналу – заміщає його поняття «освободительная», а то і «Великая освободительная война». Адже треба не розширювати кордони «Отечества/Вітчизни», а визволяти зайняті ворогом території. Скажімо, у промові Сталіна перед партійним активом Москви 6 листопада 1941 року лише раз фігурує «Отечественная война», проте кілька разів «Освободительная война» і навіть «Великая Освободительная война». І лише після Сталінграду поняття «Отечественная война» знову звучить на повну силу (якщо до цього – з малої літери, то тепер з великої). Проте у новій ситуації, коли Червона армія виявилася неспроможною вести успішні бойові дії без допомоги з боку Британії і США, про істотне розширення кордонів СССР довелося забути. Тож більшовицькі пропагандисти і зробили вигляд, що «Отечественная война» – це війна оборонна.
Сьогодні в Росії міфологема «Великой Отечественной войны» - один із чільних інструментів легітимації чинної влади та виправдання всіх минулих злочинів більшовицького керівництва і всіх майбутніх злодіянь путінського режиму. Для переважної маси населення Росії ця війна де-факто триває й понині, оскільки Російська держава опинилася в кільці «фашистів» та «імперіалістичних загарбників». І на війну з Україною росіяни дивляться як на продовження оборонної «Отечественной войны». Але логіка історії невмолима – ця війна в самій своїй основі є агресивною і загарбницькою.