Питання про розпад Росії стає актуальним в часи кризи самої російської держави або в часи, коли ця сама держава починає складати екзестиційну загрозу для існування інших, переважно сусідніх країн, або ж великих геополітичних проектів. Сьогодні ж в умовах, коли Росія вийшла з кризи і знаходиться на шляху розвитку а не занепаду, для українського суспільства і державної влади питання про розпад Росії знову стає сакральним.
Одні вірять у міф, що Росія найближчим часом розпадеться і це дозволить нам повернути Крим і окуповану нею частину території Донбасу, інші навпаки, - плекають надію, що саме Росія врятує нас від американського «поневолення». Треті свято вірять в непорушність і міць Росії і тому пропонують українській владі відновити дружбу з Росією і не вступати в НАТО та ЄС [1]. Така різноманітність поглядів на вірогідність розпаду Росії обумовлюється двома питаннями. По-перше, кому це вигідно, а кому ні? По-друге, наявністю та співвідношенням інтеграційних та дезінтеграційних тенденцій: як ззовні, так і всередині Росії.
«Плюси» і «мінуси» розпаду Росії: кому це вигідно, а кому ні?
З точки зору глобальної геостратегічної рівноваги розпад Росії, перш за все, був і залишається не вигідним Заходу. Адже Захід завжди розглядав і розглядає Росію як важливого геополітичного партнера, а часами і союзника, в протистоянні з більш впливовими геополітичними гравцями у світі. В минулі століття Німеччина, Франція, Британія намагалися залучити Росію в свої союзники в боротьбі за встановлення власного домінування в Європі. В часи Другої світової війни СРСР виступав союзником Заходу в складі антигітлерівської коаліції. В постбіполярний період Дж. Буш розглядав Росію як стратегічного союзника в боротьбі з міжнародним тероризмом, а Б. Обама як стратегічного партнера у зміцненні режиму ядерного нерозповсюдження. Сьогодні Д. Трамп плекає надію на допомогу Росії в подоланні ядерної програми Ірану, Північної Кореї та знищенні ісламської держави ІДІЛ.
Серед європейців також багато лідерів вважають Росію рятівником від нелегальної міграції, біженців та тероризмом, а головним чином від зростаючого тиску СЩА та китайської експансії. Невипадково президент Франції Е. Макрон навіть запросив Росію бути союзником у стримуванні Китаю, який насувається на Європу і загрожує європейським цивілізаційним цінностям [2]. Що ж до розпаду Росії, то немало західних політиків та експертів позначили цей процес чи не найбільшою загрозою для Європи [3].
В Україні ж частина політичного класу та суспільства, яка ідентифікує себе з «руським міром» чи відчуває себе у спільності з історичною долею, має інституційне, культурне та психологічне вираження закріплене в системі економічних, родинних та політичних зв’язків з Росією звичайно розглядає розпад Росії як власну трагедію. За різними соціологічними опитуваннями таких налічується по різним оцінкам близько 30% населення України. Такий сегмент можна вважати спадщиною постколоніального травматичного синдрому України.
Якщо ж оцінити цю ситуацію з точки зору історичного підходу, то шанси України на свою національну самобутність та державний суверенітет відкривались саме в моменти розпаду Росії або її слабкості та війн. Спроба побудови Богданом Хмельницьким української ранньомодерної козацької держави стала можливою під час Російсько-польської війни 1654–1667 ("Тринадцятилітньої війни"), Гетьманщини на чолі з Іваном Мазепою проти Росії в 1708-1709рр. за її вихід з-під московського протекторату, також припадала на часи Північної війни між Швецією та Росією. УНР виникла внаслідок Першої світової війни на розпаду Російської імперії.
З цієї історичної ретроспективи випливає висновок, що розпад Росії для існування незалежної української держави та виживання і процвітання української нації це безумовно «плюс» і можливо єдина можливість. Але тут постає сакральне питання про чинники, які здатні призвести до розпаду Росії або, навпаки, до її зміцнення та експансії.
Чи можливий розпад Росії і при яких умовах це може статися.
Історичний досвід розвитку Росії показує, що такий розпад можливий, тим більше, що двічі такий напіврозпад вже відбувся. Втім, розпад властивий не тільки Росії, а будь-якій державі імперського типу. Сьогодні В. Путін швидкими темпами відбудовує з РФ російську імперію, тому якщо зважати на закономірність розвитку імперій можна з впевненістю стверджувати, що цей розпад Росії неминучий. Але таке твердження є не більше ніж теоретичним припущенням. Його вірогідність визначається співвідношенням дезінтеграційних та інтеграційних тенденцій, як всередині країни, так і ззовні в оточуючому міжнародному середовищі.
Розпад соціалістичного табору та СРСР докорінно змінив баланс сил в Європі на користь Заходу. Це в свою чергу спричинило докорінну переструктуризацію європейського геополітичного простору, яка згенерувала, з одного боку, інтеграційні процеси в європейських країнах Заходу, з іншого – дезінтеграційні процеси на пострадянському просторі та всередині самої Росії.
Розширення НАТО та Європейського Союзу на країни Центрально-Східної Європи стало наочним прикладом такої європейської та євроатлантичної інтеграції. Ця інтеграція виявилась можливою не тільки завдяки зміні балансу сили на користь Заходу, але й тому, що останній являв собою більш привабливий модернізаційний проект економічного та суспільного устрою, ніж його могла запропонувати Росія.
Така геополітична рівновага яка склалася після закінчення холодної війни не могла влаштовувати Росію. Прагнення України та Грузії до членства в НАТО та ЄС Кремль розцінював як посягання на його геополітичний простір і як загрозу поширення дезінтеграційних процесів в самій Росії та просторі СНГ. У відповідь, Росія намагалась запустити процес реінтеграції пострадянських країн у власний російський простір, шляхом побудови альтернативних ЄС та НАТО таких реінтеграційних об’єднань як ЄЕП, Митний Союз, Євразійський Союз, Союзна держава Росія-Білорусь чи ОДКБ та СНД. Проте ці проекти виявились малоуспішними в силу авторитарної природи політичного режиму, архаїчної економіки Росії та імперського типу російської держави. Намагання сформувати більш широке геополітичне об’єднання у формі БРІКС на антиамериканській спрямованості теж не відзначилося значним успіхом.
Досить могутнім зовнішнім дезінтеграційним чинником є війна, яка змінює кордони та руйнує цілі держави. В той же час, війна також може виступати внутрішнім інтегратором, оскільки володіє потужним мобілізаційним ефектом. Тож Росія і вдалася до війни з метою внутрішньої інтеграції та зовнішньої дезінтеграції. Саме війна з Чечнею зупинила внутрішню дезінтеграцію Росії. Мілітаризація суспільної свідомості росіян шляхом вживлення в неї наративів «зовнішнього ворога» та Росії як «обложеної фортеці» консолідувала російське суспільство навколо В. Путіна та путінської еліти. Секторальні санкції Заходу проти Росії мають незначний вплив на розвиток російської економіки і майже не стосуються російського суспільства. Невдоволення ж соціальним станом в Росії відбувається на рівні окремих дотаційних регіонів, а не на рівні мегаполісів. До того ж контроль центру над економічними і фінансовими ресурсами позбавляє місцеві еліти можливості генерувати автономістські та сепаратистські прояви. Жорстка вертикаль авторитарної влади дозволяє російським силовикам утримувати місцеві еліти під своїм контролем.
Завдяки такій політичній та економічній системі, збудованій В. Путіним, регіональний сепаратизм в Росії був придушений і виштовхнутий назовні. Так Росія створила по периметру своїх кордонів пояс нестабільності і конфліктів, генеруючи в сусідніх країнах сепаратизм, іредентизм і хаос, які змушують росіян до консолідації в середині країни та вірити у стабільність в Росії в порівнянні з сусідніми країнами.
Що стосується російських окраїн, то незважаючи на непривабливість російського модернізаційного проекту, вони будуть залишатися у складі Росії., оскільки вони знаходяться значно нижче в своєму цивілізаційному розвитку ніж центральні російські регіони. Це продовжує забезпечувати домінування етнічно російських регіонів в країні і зберігати роль інтеграційного ядра Росії. З цих причин знаходження всередині імперії вигідно для тих, хто стадійно відставав [4]. Незавершеність модернізаційного переходу економіки Росії і її відносна закритість консервує цю ситуацію, створюючи видимість відносної стабільності.
Щодо міжетнічних протиріч в Росії, то В. Путіну вдалось уникнути їх поверненням до імперського проекту розвитку Росії. За твердженням В.Путіна «Самовизначення руського народу – це поліетнічна цивілізація яка скріплена руським культурним ядром» [5]. В цій тезі В.Путін відходить від поняття «нація» і підміняє його категорією «руський народ» позбавленою етичного забарвлення. У такий спосіб він відмежовується від асоціації з європейськими націями, намагаючись цим обґрунтувати інакшість «національного питання» в російському контексті, вбачаючи в такому контексті перспективу, на відміну від європейських національних проектів.
Отже руська державність, за твердженням В.Путіна не тотожна з руською національною державою. Суб’єктом конституювання руської державності виявляється не руська нація, як етнос, а руський народ, до якого включаються не тільки етнічні руські, але й українці та білоруси, а також русифіковані національні меншини всередині Російської Федерації. Звідсіля випливає висновок про те, що легітимізація політичної спільноти на основі нації не підходить для Росії, а потому В. Путін пропонує інший цивілізаційний масштаб. Для цього руський народ є не нацією, а цивілізаційною спільнотою. Ця спільнота вирізняється від інших цивілізацій єдиним культурним кодом.
У такий спосіб В.Путін намагається вирішити антиномію «національної ідеї (в першу чергу як національного принципу легітимної влади) та імперської ідеї (як легітимації влади через глобальну місію вкупі з масштабом і різнорідністю простору), яка довгий час визначала зміст руської історичної свідомості і залишилась для неї нерозв’язаною» [6].
Значну роль в консолідації країни зіграла запущена Росією дезінтеграція європейського геополітичного простору. Гібридна війна розв’язана Росією проти Заходу підсилює дезінтеграційні процеси всередині країн ЄС, що значно послаблює європейську спільноту і робить її нездатною стримувати російську геополітичну експансію. Такий процес геополітичного наступу Росії на Захід убезпечує її від власних дезінтеграційних процесів і дозволяє відвоювати власний контроль над сусідніми регіонами Європи.
Що стосується більш віддаленої перспективи, то очевидно, що внутрішні трансформації в Росії будуть неминучими і пов’язані вони будуть не з Європою і не з проникненням демократичних тенденцій в країну, а з перетворенням її в ісламську державу (після 30-х років преважну більшість російського населення будуть складати мусульмани) та з конвергенцією в лоно китайського геополітичного простору.
Трансформація такого роду завжди пов’язана з тенденцією до інтеграції локальної цивілізації і територіальної експансії. «На п’яти «ісламському відродженню» наступає модернізаційна активізація світу синкретичних цивілізацій Сходу. Пік цих процесів зсунутий щодо активізації ісламу на 10-15 років. Активізація цивілізацій, що лежать на схід від світу ісламу, принесе переструктурування регіону і призведе до натиску на іслам зі Сходу» [4]. В результаті під натиском ісламська цивілізація посилить натиск на європейський культурний код росіян. Паралельно зросте цей цивілізаційній тиск на територію Сибіру і Далекого Сходу [4].
Очевидно такі тектонічні цивілізаційні зрушення здатні знову повернути Росію до її «ісконно» ординських коренів. Де завершяться кордони цієї відновленої ординської Росії, наразі невідомо.
Список використаних джерел:
________________
*Відомості про автора:
Григорій Перепелиця – доктор політичних наук, професор, київський національний університет ім. Тараса Шевченка, експерт Центру дослідження Росії.
Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Конфліктогенний потенціал РФ: стан та перспективи розвитку»