Сьомий рік триває російсько-українська війна, спричинена російською агресією проти України, окупацією Криму та частини Донбасу, спробами анексії АРК та м.Севастополь. Всі ці роки Збройні Сили України на фронті, а українська дипломатія на міжнародних дипломатичних майданчиках завдає героїчного, високопрофесійного та успішного спротиву переважаючим за своїми ресурсами і кількісними показниками силам супротивника, який володіє другим за потужністю ядерним військовим арсеналом та є другою конвенціональною військовою потугою в світі.
Значних зусиль на цьому фронті українська дипломатія продовжує завдавати, насамперед, на міжнародних майданчиках системи ООН у Нью-Йорку та ОБСЄ у Відні. Певні зусилля були також прикладені в форматі країн-підписантів Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештського Меморандуму 1994 р. - БМ), зокрема, заклики до скликання консультацій, відповідно до прописаних в документі можливостей проведення таких консультацій в разі загрози безпеці і територіальній цілісності України.
На переконання автора в сучасних геополітичних умовах, що склалися в світі та Європейському регіоні в світлі триваючої російської агресії фундаментальною, всеохоплюючою відповіддю України та всієї світової демократичної спільноти російському агресору має стати рішуче, спільне, комплексне, усестороннє залучення таких трьох «джерел» та «складових частин» («стовпів») зусиль із забезпечення суверенітету, територіальної цілісності та безпеки Україні:
- Належна повнофункціональна імплементації положень Будапештського Меморандуму, відповідно до якого п’ять ядерних держав – постійних членів Ради Безпеки ООН (США, Велика Британія, Франція, Росія і Китай) гарантували Україні безпеку, суверенітет та територіальну цілісність у разі відмови останньої від третього у світі за своєю потужністю ядерного арсеналу. У 2014-2015 рр. автором цієї статті на основі аналізу фундаментальних основоположних документів міжнародного права, російського та українського національних законодавств було проведено дослідження питань правового статусу цього найважливішого для гарантування безпеки та територіальної цілісності України та світової системи нерозповсюдження міжнародно-правового безпекового документа, яке дозволило зробити беззаперечний висновок, що БМ є повноцінним, багатостороннім міжнародно-правовим договором, обов’язковим для виконання всіма його сторонами, насамперед Росією – головним, принциповим, зухвалим порушником положень цього документу, а також іншими країнами-підписантами (При цьому, Україна виконала свої зобов’язання у повному обсязі), які ухилилися від своїх принципових зобов’язань за документом, не надали нашій державі належної допомоги для відстоювання її суверенітету та територіальної цілісності в протистоянні наодинці агресії Росії.
- Миротворчі можливості ООН та її досвід проведення успішних масштабних міжнародних комплексних миротворчих операцій із залученням трьох невід’ємних компонентів: міжнародний військовий миротворчий контингент, що гарантує дотримання перемир’я та повне розведення сторін, а в разі неготовності сторін – примушує їх до миру; перехідна міжнародна цивільна адміністрація, яка тимчасово виконує функції місцевого «уряду» до моменту передачі влади демократично обраним місцевим національним адміністративним структурам у відповідності до законодавства країни перебування; міжнародна перехідна поліція та юстиція, що складаються з кваліфікованих міжнародних фахівців та експертів, в обов’язки яких входить формування місцевої правоохоронної та судової системи у відповідності з міжнародним правом та законодавством приймаючої країни. Особистий професійний досвід автора цієї статті в 1998-999рр. під час роботи у складі таких комплексних миротворчих операцій на Балканах (Хорватія і Боснія), а також подальша новітня історія цього регіону свідчать про досить високу ефективність та успішність подібних міжнародних операцій.
- Третьою важливою складовою забезпечення безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України в її протидії російській агресії є продовження активного залучення механізмів найбільшої і найрозголуженішої в світі регіональної безпекової організації - ОБСЄ, її фундаментальних норм і принципів, основоположних правових і нормативних документів та автономних інститутів. Україні необхідно продовжити максимальне використання інструментарію ОБСЄ для політико-дипломатичного забезпечення ефективного захисту свого суверенітету та територіальної цілісності, недопущення підміни цієї проблематики спробами окремих країн налагоджувати діалог з Росією, за принципом «business as usual», із залишенням безкарними її дій, спрямованих на підрив Європейської безпеки.
Аналіз сьогоднішніх зусиль України в її протистоянні російській агресії на широкій низці дипломатичних майданчиків та треків дозволяє зробити конкретні пропозиції з метою оптимізації та узгодження необхідних дій нашої держави із забезпечення безпеки та суверенітету, відновлення територіальної цілісності в рамках її міжнародно-визнаних кордонів.
В актуальних геополітичних умовах, що склалися в світі та Європейському регіоні українській дипломатії необхідно зосередитися на комплексному триєдиному завданні спільної реалізації трьох згаданих вище «складових частин» її пріоритетних політико-безпекових зусиль.
Чи не найбільш оперативною та дієвою реакцією світової спільноти на початок російської агресії проти України стало започаткування спеціальної польової присутності ОБСЄ в Україні. Вже в березні 2014 р., було створено Спеціальну Моніторингову Місію ОБСЄ в Україні (СММ) з метою сприяння встановленню миру, стабільності та безпеки, спостереження та підтримки імплементації принципів і зобов’язань ОБСЄ.
Переговорні процес в рамках ТКГ у Мінську, Нормандському форматі, головним чином, полягають в імплементації Мінських домовленостей, які, продовжують демонструвати свою неефективність. Термін дії цих Домовленостей формально завершився ще в кінці 2015 р. і з тих пір вже кілька разів продовжувався на один рік. Разом з тим, їх вихідні позиції є такими, що вже давно не відповідають реальній ситуації на фронті, оскільки фактична лінія розмежування між сторонами конфлікту з часу ухвалення Домовленостей в 2014-2015 рр. суттєво змінилася, Російські окупаційні війська в їх порушення захопили ще близька 3 тис.кв.км. української території. Проте, Мінські домовленості, не зважаючи на те, що були укладені Україною в несприятливих, «стресових» для неї зовнішніх умовах, все ще несуть у собі певний позитивний потенціал і ще певний час матимуть право на паралельне існування з іншими переговорними форматами. Крім того, досить поширеними в міжнародному експертному середовищі та політикумі є помилкові (на думку автора цієї статті) уявлення, що саме до Мінських домовленостей «прив’язані» західні антиросійські санкції.
Упродовж шести років функціонування Нормандського (Німеччина, Франція, Україна, РФ) і Мінського (Україна, РФ, ОБСЄ) переговорних форматів, очевидним є той факт, що ініціатива проведення переговорів, внесення пропозицій на обговорення в їх ході та формування документів, які готувалися для переговорів та за підсумками їх проведення, раніше переважно належала російській стороні. Така ситуація пояснювалася різними причинами, зокрема, переважаючими людськими, експертними та матеріальними ресурсами, які було залучено російською стороною на забезпечення проведення цих переговорів, а також сталими імперськими традиціями діяльності РФ на зовнішньополітичній арені. Проте вже у червні 2020 р., чи не вперше за останні роки, українська делегація в Мінську перехопила ініціативу ведення переговорів. Ця ініціатива, зокрема, полягала в реформуванні української участі у ТКГ, підвищенні рівня українських переговірників за рахунок введення до складу делегації України депутатів Верховної Ради та окремих заступників Міністрів. Крім того, до складу делегації України в якості представників Донбасу було введено декількох внутрішньо переміщених осіб (ВПО), що після тимчасової окупації частини Донбасу проживають в Києві. Такий, досить ефектний та несподіваний хід української сторони фактично вибив підґрунтя з під російської сторони, що вплинуло на їх традиційну самовпевненість у своїх діях, та викликало в них очевидну роздратованість.
Продовжуючи приділяти увагу переговорним процесам в рамках Мінського та Нормандського форматів, українській стороні не слід було би переоцінювати ефективність та результативність цих переговорів, враховуючи неготовність російської сторони виконувати ці Домовленості сумлінно та у повному обсязі, а також суперечливий з точки зору міжнародного права статус Мінських домовленостей та воєнно-політичні умови при яких вони були укладені. По-перше, РФ та Україна, як сторони цього документа, продовжують по різному інтерпретувати їх основні положення. При цьому, російська сторона, взагалі, відмовляється визнавати себе стороною Домовленостей, як і стороною самого конфлікту, розглядаючи себе лише в якості посередника, поряд з ОБСЄ. Москва також вважає, що Мінські домовленості отримали юридично зобов’язуючий характер лише після ухвалення відповідної Резолюції РБ ООН, яка затвердила відповідний Мінський Комплекс заходів, ухвалених сторонами в лютому 2015 р. Разом з тим, РФ постійно наполягаючи на обов’язковості виконання Україною всіх без винятку положень Мінських домовленостей, сама ухиляється від обов’язковості для себе їх виконання. За цією ж логікою, РФ утримується від визнання за Домовленостями правового статусу міжнародного договору відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1980 р., оскільки настійливо заперечує свій статус сторони Домовленостей, в той час, як сторонами договорів можуть бути лише суб’єкти міжнародного права (держави або міжнародні організації). Вся ця російська правова еквілібристика має на меті лише те, щоби довести, що Мінські домовленості є юридично зобов’язуючими лише для України, але не для РФ.
Україні необхідно продовжити роботу з метою розширення переговорних форматів, насамперед залучення до них Будапештських гарантів своєї безпеки та територіальної цілісності (США, Велика Британія, а можливо і КНР) та відродження Женевського переговорного майданчику (США – ЄС – Україна – РФ), що забезпечило би залучення до переговорів найпотужніших у світі гравців (ядерних держав, постійних членів РБ ООН), які 25 років тому надавали Україні письмові міжнародно-правові гарантії її безпеки та територіальної цілісності відповідно до БМ, які не були дотримані перед лицем російської агресії.
Разом з тим, Меморандум є чинним, повноцінним міжнародним договором, обов’язковим для виконання його сторонами-підписантами ("гарантами" незалежності та непорушності кордонів України). Насамперед, це стосується Російської Федерації – головного порушника Будапештських "гарантій". Меморандум в 6-сторонньому форматі на вищому рівні підтверджував Україні гарантії, прописані в Гельсінському заключному акті ОБСЄ 1975 року: поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України; утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності та політичної незалежності України і що ніякі озброєння ніколи не будуть використані проти неї окрім випадків самооборони, утримуватися від економічного примусу.
Провал Будапештських «гарантій» є сигналом світові, що чи не єдиним надійним шляхом забезпечення безпеки держав є розвиток власної ядерної зброї. Не один десяток країн, що мали наміри та технологічні можливості створення такої зброї, мають замислились над цією дилемою, задаючи собі майже Шекспірівське питання - «мати, чи не мати?», і ситуація довкола України стає для них наочним прикладом примарності надій на «гарантії» ядерних держав, постійних членів РБ ООН. Логіка керівництва, наприклад, таких країн, як Іран і КНДР, може полягати у такому: якщо «гарантії» ядерних держав не працюють для України – європейської демократичної країни, добропорядного члена світової спільноти, то вони навряд чи працюватимуть для країн, які в західній риториці називають країнами «вісі зла», «ізгоями», країнами «паріями».
Проте, ерозія міжнародно-правового режиму нерозповсюдження є лише одним з елементів «скрині Пандори», що зламав режим Путіна. Під загрозу поставлена вся міжнародна архітектура безпеки, сформована за підсумками Другої світової війни. Окупація і спроби анексії Росією АРК і м. Севастополь відзначають перший в післявоєнній історії випадок, коли одна країна незаконно у військовий спосіб захопила в Центрі Європи територію іншої країни. Останнього разу в новітній історії подібні злочини здійснили нацисти. У разі, якщо Росія так і залишиться непокараною за здійснення прецеденту військової агресії та окупації чужих територій у 21-му столітті, подальші наслідки цього для всієї Європейської безпеки можуть бути вкрай сумними, оскільки на континенті є чимало інших історичних прикладів існування гострих прикордонних конфліктів.
__________
* Відомості про автора:
І.Лоссовський, Надзвичайний і Повноважний Посланник України Першого Класу, Заступник Постійного Представника України при Міжнародних Організаціях у Відні