Маю обмаль часу, а відтак торкнуся лише кількох головних питань.
Багатьом серед нас важко погодитися з тим, що Росія рухається до фашизму, чи, скажімо, що нинішній російський режим, або "путінізм", є фашистським; так би мовити, "фашизм із російським обличчям". Я впевнений, що багато росіян рішуче з цим не погодиться; і не лише росіян, але і немало західних науковців. Причини цього можуть бути різними.
Однак важливо називати речі своїми іменами.
Щоб відповісти на питання, чи є "путінізм" свого роду фашизмом, чи ні, слід подивитися на характерні ознаки фашистських режимів.
Такий режим:
Путінський режим має низку суттєвих характеристик, типових для фашистських режимів:
a. охоплює ледь не всі складові згаданої фашистської ідеології; такі як культ традицій, заснованих на "духовних принципах", що походять від "традиційних цінностей східного православ’я";
b. обстоює "сильну державу";
c. підкреслює необхідність для всіх соціальних груп і класів гуртуватися довкола "єдиного", вочевидь російського, народу та консолідуватися навколо лідера, яким є Владімір Путін.
Фашизм не є чимось новим для Росії. Понад те, саме Росія є країною, в якій на початку 20 століття в Європі виник перший фашистський чи прото-фашистський рух – так зване "чорносотенство ". Він став важливим гравцем у російському політичному житті середини 1910-х.
Чорносотенний рух зазвичай розглядається як вибух екстремістської активності, який здебільшого проявлявся в антисемітських погромах, здійснюваних люмпен-пролетаріатом і нижніми верствами середнього класу та підбурюваних російською політичною поліцією, яка намагалася переспрямувати соціальне невдоволення проти єврейського населення.
На початку 20 століття чорносотенці, безперечно, були головною силою антиєврейських погромів. Схоже, що типовий для нацизму войовничий антисемітизм був запозичений із чорносотенного вчення. Трагічно відомі "Протоколи сіонських мудреців", створений у чорносотенних колах антисемітський фейк, пізніше стали настільною книгою гітлерівської Німеччини.
Однак чорносотенний рух поширювався не лише в середовищі нижчих соціальних прошарків, але і вбирав у себе представників всіх класів і груп, включно з багатьма відомими діячами російської інтелігенції того часу; найголовнішим є те, що його соціально-політична доктрина містила в собі багато фашистських елементів.
Нагадаю про ідею монарха, який би позиціонувався як беззаперечний лідер, чиї повноваження не обмежувалися б ні законами, ні інститутами. Така монархічна "лідероманія" вважалася єдино придатним для Росії політичним порядком через особливості російського менталітету й історичного розвитку.
У будь-якому обмеженні влади "монарха – лідера" вбачалося посягання на фундаментальні принципи російської державності. Коротко кажучи, в першій декаді 20-го століття значна частина російського суспільства була готова до встановлення фашистського режиму у православно-монархічній формі.
Початок 1960-х є наступним важливим етапом еволюції російського фашизму.
Фашистські і протофашистські погляди поширювалися серед творчої інтелігенції, переважно серед письменників і журналістів, які гуртувалися довкола декількох журналів ЦК ВЛКСМ, насамперед часопису Молодая гвардія.
Поступово ці погляди поширювалися через студентські громади, технічну інтелігенцію, армійський офіцерський корпус та органи державної безпеки, духовенство Російської православної церкви і партійний апарат.
За своєю суттю ці погляди первинно мали форму російського фашизму і правонаціоналістичну ідеологію. Якщо коротко, то у підсумку вони прийшли до такого:
Ця ідея пізніше стала основною частиною "путінізму".
Однак це історія. Що ж відбувається зараз?
Існує чотири вартих згадки тенденції.
Їхня головна місія полягає у тому, щоб перетворити концептуальні і геополітичні погляди і концепції з метою трансформації "путінізму" у дієву доктрину, а затим впроваджувати такі концепції у національне політичне мислення.
Деякі з них, як Фонд святого Васілія великого, є важливими інструментами путінської експансії в Україні.
18-й світовий конгрес російського народу у листопаді 2014 року закликав об'єднати краще і найцінніше з різних епох російської історії "...у великому синтезі релігійних ідеалів древньої Русі, державних та культурних здобутків Російської імперії, соціальних імперативів солідарності та рівності, проголошених радянським суспільством, а також справедливого прагнення користуватися громадянськими правами і свободами в пострадянській Росії. Ми віримо, що такий синтез рано чи пізно станеться, і це приведе до створення державної моделі, яка поєднає в собі сильну владну вертикаль, що спирається на фундамент вищої істини, з підтримкою сім’ї і релігійних інститутів, з широкими соціальними гарантіями та повагою до прав і свобод людини."
Це є типовим прикладом політичної риторики РПЦ. Що стосується "поваги до громадянських прав і свобод", гадаю, що там немає нічого, крім данини псевдодемократичній риториці, що використовує якась частина людей у вищих російських колах.
Путін втрачає свій політичний потенціал; він допустив низку стратегічних прорахунків, "гірших за злочин"; його перебування при владі протягом наступних шести років дедалі більше суперечить інтересам зростаючої частини російської номенклатури і великого бізнесу. Путін не може це не розуміти і боїться перетворитися на цапа відбувайла. І все це дуже небезпідставно.
Щоб уникнути цього він, як вважають деякі добре поінформовані російські спостерігачі, планує змінити конституцію і стати пожиттєвим лідером. Це логічно веде до встановлення жорсткої фашистської диктатури, заснованої на згаданій ідеології.
Другою траєкторією розвитку Росії є сепаратистська тенденція, що насамкінець призведе до розпаду держави. Як би парадоксально це не виглядало, спроба встановити жорстку фашистську диктатуру в Росії може, і так швидше за все і станеться, призвести до її розпаду.
Адвокати Владіміра Путіна вважають, що одним з його головних політичних досягнень є запобігання фрагментації Росії шляхом придушення відцентрових тенденцій і сепаратистських настроїв у регіонах.
Це відповідає дійсності лише тією мірою, що Путін формально залишив Чечню у складі Росії, тоді як насправді він відмовився від контролю над її територією; він вніс поправки до законодавства кількох республік (Татарстан, Башкортостан, Тува і Саха-Якутія) щоб вилучити положення про пріоритет республіканських законів над федеральними; і, за винятком деяких, значно підвищив залежність регіонів від федерального центру. Таким чином Кремль усунув зовнішні прояви регіонального та етно-регіонального сепаратизму, не зачепивши його корінних причин.
Багато росіян вважає регіональний сепаратизм реальною загрозою для цілісності країни.
Проведене аналітичним центром Левада у 2013 році дослідження показало, що 50% росіян вважає сепаратизм істотною проблемою. Більшість респондентів, майже 80%, дотримується негативної думки щодо перспектив відокремлення будь-якого з регіонів Росії. Однак 9% позитивно ставиться до ймовірності "фрагментації" країни.
Джерело і передумови для сепаратизму полягають у такому:
Щоб розібратися, як ці передумови можуть спрацювати, слід розглянути, як руйнувалися імперії.
До розпаду територіально інтегрованих імперій переважно призводило поєднання двох чинників:
Паралізований центр створює вакуум влади, і регіональні еліти заповнюють його:
Криза центрального уряду може бути наслідком такого:
a. У цьому випадку лінії розлому в російському політичному і бізнесовому істеблішменті, швидше за все, пролягатимуть між адвокатами радянського типу мобілізації економіки та прихильниками радикальних ринкових реформ, скорочення військових витрат і втручання держави в економіку.
b. Багато дослідників вважає, що економічна криза підживлюватиме сепаратистські настрої, особливо на Північному Кавказі, зацікавленість якого залишатися частиною Росії зменшуватиметься співмірно зі скороченням бюджетних субсидій регіону.
Нинішні настрої щодо автономізації і сепаратизму (які залишаються переважно пасивними) спостерігаються в "російській" частині Сибіру і Далекого Сходу, у басейні Волги, Республіці Саха-Якутія, Калінінградській області, Санкт-Петербурзі та Карелії.
Сибір є особливим випадком. Якщо Росія розпадеться, то початок буде у Сибіру, а потім вже пошириться на інші регіони.
Ідея створення незалежної Сибірський держави вперше з'явилася на початку 18 століття.
Перша спроба впровадити автономію й ідеї відокремлення спостерігалися в Сибіру в 1905-07 роках, коли масові потрясіння (відомі за радянських часів як перша російська революція) ослабили центральний уряд, що неабияк розворушило сплячі сепаратистські настрої. У ті роки спостерігалося утворення Партії сибірської незалежності і Союзу сибірських регіонів.
Лютнева революція 1917 р. та падіння самодержавства призвели до різкого ослаблення центрального уряду.
Система централізованого управління була по суті паралізована. Подібно до подій 1905-07 років, ці обставини обумовили підйом національних рухів у неросійських частинах імперії, а також, що важливо, рухи за автономію і відокремлення в Сибіру та деяких інших переважно російських регіонах.
У грудні 1917 р. надзвичайний Сибірський регіональний з'їзд пройшов у Томську. Було ухвалено рішення про необхідність формування тимчасового уряду Сибіру, який був обраний вже в січні 1918-го. У липні 1918 р. цей уряд прийняв Декларацію незалежності Сибіру. Однак до кінця року проект з автономізації і відокремлення провалився. У листопаді 1918 р. внаслідок державного перевороту владу перебрав на себе уряд адмірала Колчака, який обстоював принцип "єдиної і неподільної" Росії.
Під час горбачовської перебудови поступовий параліч вищого керівництва держави через посилення чвар всередині Політбюро і кінцевий розпад СРСР обумовили ще один сплеск сепаратистських настроїв у Сибіру.
У 1989 році в Томську був створений комітет Сибір з метою формування суверенної конфедерації сибірських земель. Роком пізніше у цьому ж місті було створено Партію сибірської незалежність, а сибірські ЗМІ розгорнули жваве обговорення перспектив регіону, включно з ідеєю виходу з Росії; було надруковано багато документів, написаних "регіоналістами" в 1917-18 роках. Чимало з цих документів розглядалося як посібники для побудови майбутньої незалежної Сибірської держави.
У 1990 р. була сформована міжрегіональна асоціація "Сибірська угода" на чолі з Віталієм Мухою, головою Новосибірської облради на той час і колишнім першим секретарем Новосибірського обкому КПРС. В асоціацію увійшли керівники Алтайського і Красноярського країв, Кемерово, Новосибірська, Омська, Томська, Тюменської області і Хакаської автономії. У багатьох сенсах поява цієї організації стала реакцією регіональних лідерів на ослаблення центру.
Іншими словами, в кінці 1980-х – на початку 1990-х регіональні еліти були змушені брати на себе дедалі більше відповідальності за управління сибірськими регіонами і координувати зусилля між собою, оскільки центр ставав щодалі більш паралізованим. Крім того, регіональні лідери повинні були очолити (або принаймні намагатися) можливий процес відокремлення Сибіру від Росії, бо в іншому випадку групи та рухи боротьби за незалежність регіону просто виштовхнули б їх із влади. Нарешті, місцеві політичні й економічні діячі могли сподіватися стати повноцінними лідерами однієї або декількох незалежних держав, замість того, щоб просто слідувати вказівкам із Москви.
Конфлікт між демократичними силами, що консолідувалися навколо Єльцина, та "червоно-коричньовими" зосередився довкола Вєрховного Совєта, що призвело до чергового паралічу центрального уряду літа - осені 1993 року і принесло ще більше невизначеності стосовно переможця у боротьбі за владу. За цих умов сибірська регіональна еліта знову повернулася до ідеї незалежної республіки Сибіру, яка інтенсивно дискутувалася влітку 1993 р. на сесіях Сибірської угоди.
Згідно з даними Левада-центру, у 2013 році приблизно 8-9% російських громадян були готові підтримати ідею власної регіональної автономії, у порівнянні з 22% респондентів у Сибіру. Соціологічні дані з регіонів Красноярську й Алтаю свідчать, що в кінці 2000-х років середня поширеність сепаратистських і автономістських настроїв у Сибірському федеральному окрузі становила 22,8%; близько 7% сибіряків погоджувалося з вимогою відокремити Сибір від Російської Федерації як суверенну державу, а 16% підтримувало ідею Сибірської Республіки в межах Російської Федерації.
Соціологічне опитування 2012 року серед жителів Красноярського краю показало, що 44% населення дотримується виключно негативної думки з приводу федерального уряду, а 28% - повністю позитивної. "Існує невдоволення центром "колоніальної політики", тоді як регіональна адміністрація сприймається в кращому за федеральний центр світлі. Останній часто звинувачують у корумпованості і лобіюванні інтересів монополій." На промислово розвинених територіях Сибіру частка сепаратистськи налаштованих респондентів є в рази вищою порівняно з менш розвинутою сільською місцевістю. Радикально-сепаратистські або республікансько-автономістські настрої були характерними для 40%, або для більшості дорослого населення Красноярського краю, Кемеровської області і Новосибірської області, тоді як ті ж показники — для 26% Читинської області, 10% Республіки Алтай і лише 2% Алтайського краю.
Сепаратистські й автономістські настрої є найбільш поширеними серед давніх мешканців Сибіру, а також статусних груп: бізнесменів, державних чиновників (особливо муніципального рівня) й інтелігенції.
Підбиваючи підсумок, зазначимо, що шанси сепаратистських і автономістських настроїв стають дедалі виразнішими і їхня трансформація у помітний політичний чинник є вищою в Сибіру, ніж у багатьох інших частинах Росії. Серед передумов для цього назвемо:
Дві потенційних траєкторії:
Перша відтворювала б процеси, які вже мали місце в історії Сибіру: слабший центр стимулює сплеск сепаратизму; виникають впливові групи та рухи, що виступають за незалежність регіону; регіональні еліти стають на сепаратистські позиції; насамкінець, Сибір або проголошує незалежність, або стає конфедеративним утворенням у складі Росії.
Друга траєкторія означає встановлення православної фашистської диктатури в Москві, підтримуваної армією, органами державними безпеки і військово-промисловим комплексом. Такий режим, майже напевно, намагатиметься встановити централізований планово-мобілізаційний тип економічної системи. Це означає, що провідні галузі сибірської економіки – видобування викопного палива й інших природних ресурсів – суворо контролюватимуться Москвою, а регіональні адміністрації будуть абсолютно безсилими у прийнятті будь-яких значущих рішень.
___________
*Інформація про автора:
Юрій Фьодоров – доктор технічних наук, професор, ПІР центр, Італія/Росія
Статтю підготовлено на основі виступу на «круглому столі» «Сучасний політичний режим у Росії: Quo vadis?»