Шановний пане Міністре Огризко, шановні колеги, шановні учасники конференції!
У розпал другої світової війни, коли людство вже відчуло всі жахи війни і було одержиме ідеєю миру та почало розмірковувати над тим, як уникнути у майбутньому конфліктів та воєн, з`явився документ під назвою Атлантична хартія (14 серпні 1941р.), який не лише підвів під майбутню коаліцію ідеологічне підґрунтя, визначив загальні принципи національної політики їхніх країн – принципи, на які вони покладають свої сподівання на краще майбутнє для світу,але й став основою для Декларації Об’єднаних Націй, а пізніше і Статуту ООН.
З урахуванням історичного досвіду та бачення майбутнього світового порядку, саме у Статуті ООН закріпили ті фундаментальні принципи, які мали б стояти на сторожі миру та прогресивного розвитку людства, споневіченого двома світовими войнами.
Статут ООН обов'язковий для всіх держав і в його преамбули записано: "Ми, народи об'єднаних націй, сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління від лиха війни, знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй, створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, і в цих цілях виявляти толератність і жити разом, у світі один з одним, як добрі сусіди, об'єднати наші сили для підтримки міжнародного миру і безпеки, забезпечити, щоб збройні сили застосовувалися не інакше, як у загальних інтересах, вирішили об'єднати наші зусилля для досягнення цих цілей".
Цілі ООН викладені у ст. 1 Статуту: 1) підтримувати міжнародний мир і безпеку та з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання або усунення загрози миру, а також придушення актів агресії чи інших порушень миру, здійснювати мирними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, владнання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій, що можуть привести до порушення миру; 2) розвивати дружні стосунки між націями на основі поваги принципу рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру; 3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод, незважаючи на раси, статі, мови і релігії; 4) бути центром для узгодження націй у досягненні цих загальних цілей.
Згідно зі ст. 2 Статуту для досягнення зазначених цілей Організація та її члени діють відповідно до таких принципів: 1) суверенна рівність усіх членів Організації; 2) сумлінне виконання узятих на себе зобов’язань; 3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку; 4) утримання в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим способом, не сумісним з цілями ООН; 5) надання ООН її членами всілякої допомоги в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до Статуту; 6) забезпечення того, щоб держави, що не є членами ООН, діяли відповідно до принципів Статуту; 7) невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави.
Проте, і на жаль, так не сталося.
Тема порушення Росією основоположних норм міжнародного права після Другої світової війни очевидно і без перебільшення почала набувати своєї актуальності з моменту, коли 26 червня 1945 року в Сан-Франциско глава радянської делегації Андрій Громико поставив свій підпис під Статутом Організації Об’єднаних Націй. Образно кажучи з моменту, коли ці чорнила навіть ще не встигли висохнути.
Не багато часу минуло і Радянський Союз почав повільний, але впевнений розворот до своєї імперської політики на світовій арені. Під гаслами миру, добробуту та рівності СРСР розпочав повзучу агресію проти підтриманих ним же самим та закріплених, як я вже сказав, у Статуті ООН правил світового порядку.
Проблема є занадто завеликою у часі і просторі, тому зупинюся лише на деяких моментах. Для більшого розуміння варто поділити це все на декілька напрямків чи проблем, кожна з яких окремо є неосяжною.
По-перше, це зовнішня агресія Радянського Союзу і Росії проти суверенних держав, їх територіальної цілісності.
Очевидно, тут слід розпочати з проблеми Північних територій Японії. Гадаю, на цьому зупиниться пан професор Окабе Йошико.
Спроби завадити створенню демократичної і сильної Німецької держави через розпочату Сталіном у 1948 році блокаду Західного Берліна та намагання створити гуманітарну катастрофу. Доречно тут пригадати, що з метою перешкоджання повітряному коридору союзників радянські МіГи вдавалися до своєрідних психічних атак, супроводжуючи англо-американські «Дугласи». Минуло 70 років, а методи Москви залишаються тими ж. Маю на увазі нинішні психологічні трюки росіян стосовно авіації НАТО над Балтикою, Чорним та Північним морями і тд.
Війна 1950-1953рр. у Кореї. Фактично війна Сил ООН з Радянським Союзом та Китаєм.
Придушення революції 1956р. в Угорщині шляхом прямої військової агресії СРСР та повалення законного уряду І.Надя. 4 листопада його уряд було скинуто внаслідок наступу радянських військ на Будапешт. Бойові дії за участю 17 радянських дивізій продовжувалися до 10—11 листопада. Внаслідок угорських подій загинуло бл. З тис. чоловік (бл. 2 тис. 400 угорців і бл. 600 військовослужбовців Радянської Армії). Більше ніж 190 тис. угорців емігрували.
«Празька весна 1968р.» — період політичної лібералізації в Чехословаччині з 5 січня по 20 серпня 1968, що закінчився введенням в країну радянських військ і військ країн Організації Варшавського договору.
Це лише прямі втручання Москви у внутрішні справи інших держав, поряд з якими стоїть так звана інтернаціональна допомога в Афганістані, Анголі та інших країнах Африки, Азії й Латинської Америки.
На сучасному етапі звичайно варто додати Грузію та Придністров’я.
Ну і безперечно безпрецедентною і цинічною є військова агресія проти нашої держави, якою Росія порушила післявоєнну систему безпеки в Європі після анексії Криму і військового вторгнення на територію Східної України та створила небезпечний прецедент перекроювання державних кордонів у XXI столітті.
Посилення авторитарного режиму, реваншистські настрої в середовищі правлячої еліти і насильницькі спроби відновлення впливу Росії на територію країн колишнього СРСР стали загрозою безпеки для всього світу.
Безпрецедентне нехтування міжнародним правом з боку уряду Росії призвело до масштабних трагічних наслідків насамперед для України: вбивства і тортури військових, громадських активістів та мирних громадян; викрадення і сфабриковані кримінальні переслідування громадян України; катастрофічна соціально-економічна ситуація в Луганській і Донецькій областях.
Підтримка Росією терористичних груп на сході України стала причиною масштабної авіакатастрофи – падіння малайзійського Боїнгу рейсу МН17 внаслідок влучення в нього російської ракети.
Слідством доведено участь російських військових формувань в операції, наслідком якої став обстріл житлових кварталів Маріуполя з "Градів" у січні 2015 року. Від обстрілу загинули 29 людей, 92 були поранені.
Порушення СРСР та Росією основоположних норм і принципів міжнародного права стосовно суверенітету і територіальної цілісності інших держав відбувалися і відбуваються нині на фоні репресій і масових порушень міжнародного гуманітарного права, основних прав і свобод людини всередині Російської Федерації.
Відтак, на друге місце я би поставив гуманітарну проблематику і гуманітарну експансію (за якою криється досить розгалужена і добре сформована мережа ідеологічних та організаційних чинників – від насаджування колись комуністичної ідеологіїдо сьогоднішньої ідеї «русского мира», чи протиставляння західних цінностей з метою розхитування та розколу суспільства всередині тієї чи іншої держави).
Стосовно України варто навести приклад: станом на 2014 рік у нас діяло більше 650 проросійських неурядових організацій, метою діяльності яких було розхитування суспільства та створення конфліктів у різних сферах суспільного життя.
Особливо небезпеку становить ідеологія та пропаганда так званого "Русского мира". Там, де Росія приходить з цією ідеєю, завжди війна, розруха, бідність, кров та тисячі невинних загиблих людей.
По-третє, це економічні війни Росії. Газові, товарами, металом, сільгосппродукцією.
Нарешті, руйнівна діяльність Росії в рамках міжнародних організацій. На нашу думку, саме завдяки позиції, а точніше активній роботі Росії, сьогодні ООН фактично перетворилася з інструменту підтримання миру лише на дискусійний майданчик. Це ж стосується ОБСЄ, Ради Європи та інших міжнародних організацій, де Росія, використовуючи різні методи, звела чи зводить нанівець статутний інструментарій цих організацій. Йдеться про вплив Росії на Спостережну моніторингову місію ОБСЄ в Україні, несплату членських внесків до Ради Європи та проведення роботи щодо розколу цієї Організації та нейтралізації її потенційних можливостей.
На сьогодні Росія використовує все це як елементи добре опрацьованої з урахуванням її досвіду гібридної війни.
Гібридна агресія Росії проти України здійснюється за чотирма основними напрямками: політичним, економічним, інформаційним та військовим. На сьогоднішній день Росія використовує нашу державу як своєрідний полігон, на якому апробовується не лише новітня зброя, але й методи та засоби ведення сучасної (гібридної) війни, яка своїми політичним та інформаційним аспектами вже вийшла за межі України і торкнулася практично всього європейського континенту та досягла берегів Сполучених Штатів.
Повертаючись ближче до теми, скажу: до елементів гібридної війни слід додати правовий, який все більше буде використовуватися Росією для виправдання своєї агресивної поведінки на міжнародній арені, або буде спрямований на створення перешкод для правової та політичної оцінки дій Росії з точки зору порушення нею основоположних принципів та норм міжнародного права.
На мою особисту думку, у цьому ключі слід розглядати і Мінські домовленості та Мінський процес, у який, я впевнений, на самому початковому етапі Росія навмисне заклала два правові елементи, які апріорі не можуть привести цей процес до логічного позитивного завершення.
Перше – це правова природа Мінських домовленостей. Очевидно, вони мають стати предметом розгляду у юридичних підручниках.
Друге – це структура Мінського процесу, в якій закладено елементи взаємоблокування ухвалення тих чи інших рішень.
Чи є адекватною реакція світового співтовариства на ці загрози? Відповідь є очевидною – ні.
Насправді достоменно не відомо, чи у такому формулюванні канцлеру Бісмарку належать сказані ще у ХІХст. слова: "Угоди з Росією не варті навіть паперу, на якому вони складені", але, думаю, сьогодні він би це саме так і охарактеризував.
Дякую за увагу.
_________
*Відомості про автора:
Д-р. Валерій Гребенюк, Посол, Дипломатичний радник Служби безпеки України
Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Порушення Росією міжнародного права: наслідки для світу»