Лев Гудков*: Президентські вибори в Росії 2018 року: контекст і наслідки


Статті

Березневі «вибори» Путіна не викликали у російського населення особливого інтересу через обумовленість їхнього результату та погіршення економічної ситуації. Упродовж осені та зими 2017-2018 року лише 17-18% опитаних уважно стежили за перебігом передвиборчої кампанії, інші були налаштовані індиферентно. За місяць до дня голосування 51% росіян вважали, що майбутні вибори – це імітація політичної боротьби, і лише 35% називали її «серйозною». Найбільш скептичним ставленням до виборів вирізнялися москвичі та жителі мегаполісів, більш поінформована й освічена публіка (тут частка скептиків піднімалася до 69% проти 13% тих, хто вважав вибори реальною політичною конкуренцією).

У соціологічному аспекті ми маємо справу не з «виборами», і навіть не з плебісцитом, а з «акламацією», тобто публічним вираженням схвалення безальтернативної фігури диктатора. Йдеться не про «чесні» або «нечесні» вибори, а про організацію примусового консенсусу, політичних, медійних і поліцейських технологіях примусу до демонстрації лояльності влади шляхом «голосування за Путіна».

Відповідно до цього і будувалося проведення електоральної кампанії, а саме: інформаційна політика (глорифікація та мобілізація масової підтримки головної фігури), відбір кандидатів (і учасників груп підтримки), визначення складу виборчих комісій (призначалися адміністрацією регіонів, а значить звільнених від участі політичних партій і громадського контролю), а також – залучення поліції, що приборкує несанкціоновані владою акції опозиції і громадських спостерігачів.[1] Підбір учасників самої вистави «електоральної демократії» був ретельно продуманий для створення враження представленості на сцені усіх політичних сил, з одного боку, з іншого – їхню повну неспроможність як серйозних політиків і претендентів на керівництво країною. Від комуністів (під тиском адміністрації президента) було висунуто не Г.Зюганова, який міг отримати свої звичайні 15-18% голосів, а практично невідомого підприємця і навіть не члена КПРФ П.Грудініна, що, у свою чергу, викликало неоднозначну реакцію у більш консервативної частини цього партійного електорату. Від ЛДПР – викликав загальне відторгнення політичний скандаліст і провокатор В.Жириновський. Від лібералів – К.Собчак, дочка мера Петербургу, колишнього начальника Путіна. Це був безпрограшний хід для дискредитації демократів, тих, хто виходив на антипутінські мітинги і демонстрації у 2011-2017 рр. Ксенія Собчак – відома телеведуча скандальної молодіжної телевізійної програми, багата дама з манерами світської левиці, повинна була справити вкрай негативне враження на виборців бідної і депресивної провінції. І вона насправді його справляла: про негативне ставлення до неї заявляли від 35 до 51% опитаних (це навіть більше, ніж у Жириновського), підтверджуючи сформований завдяки пропаганді образ російської опозиції: орієнтованої на Захід, антипатріотичної, аморальної, цинічної (тому її досить радикальні антипутінські виступи не отримували резонансу). Негативне ставлення до демократів закріплювалося участю Г. Явлінського, який зарекомендував себе старим демагогом, не здатним до політичних дій. Про трьох інших фігурантів виборів – Б.Тітова, С.Бабуріна, М.Сурайкіна практично ніхто в Росії не знав, крім політологів і чиновників. (Утрьох вони зібрали 2% голосів і ще 1% отримав Явлінський). Єдиний політик, хто міг би представляти серйозну загрозу для Путіна, О.Навальний. Але його задовго до початку виборчої кампанії було позбавлено права брати участь у виборах. Популярність Навального перевершує популярність будь-якого російського політика (крім Путіна, Зюганова, Жириновського і С. Шойгу), будь-якого міністра або громадського діяча. Його гасло «Єдина Росія – партія шахраїв і злодіїв» у 2011-2012 рр. схвалювали і підтримували від 40 до 45%. Діяльність створеного ним Фонду боротьби з корупцією викликала гостру реакцію з боку Кремля, уряду і високопоставлених чиновників, які стали об'єктом його розслідувань. Проти нього було порушено кримінальну справу, яка фактично розвалилася в суді, утім, він був засуджений на три роки, умовно, тільки для того, щоб мати привід відмовити йому в участі у президентських виборах і дискредитувати його як злочинця і шахрая. Навальний, навіть якби його допустили до виборів, не зміг би перемогти Путіна (або створити прецедент другого туру голосування), але він отримав би у цьому випадку можливість відкритої критики політики Путіна, що зробило б проблематичними шанси Путіна на беззаперечний успіх в якості безальтернативного національного лідера. Навальний міг би розраховувати на отримання 18-20% голосів (що можна порівняти з шансами всіх опонентів Путіна разом узятих). Без його участі вибори перетворювалися на королівський балет, де опонентам Путіна, які були виставлені безпорадними, комічними або відразливими персонажами, відводилася роль кордебалету. Тому результат виборів був вирішений заздалегідь – усі 7 офіційних «суперників» Путіна отримали трохи більше 22% голосів.

Навряд чи треба спеціально підкреслювати, що кандидати знаходилися у свідомо нерівному становищі. Реальна виборча кампанія Путіна почалася ще влітку минулого року, коли жоден з потенційних його опонентів ще не мав права виступати зі своїми програмними заявами. «Короля грає свита». Повна інформаційна монополія Кремля на ТБ і в основних засобах масової інформації забезпечувала йому домінування серед громадських думок. Путін займав до 75-80% ефірного часу новинних і пропагандистських передач на ТБ. У Росії немає вільних ЗМІ, є альтернативні офіціозу видання. З існуючих 22 загальноросійських ТВ-каналів, 20 інтегровані у три медіа-холдинги, які підконтрольні АП і проводять узгоджену політику. Усі разом вони утворюють єдину надзвичайно потужну і дуже ефективну машину тотальної пропаганди. Ці медіа-холдинги контролюють пресу, що має найбільшу аудиторію, радіо, інтернет-портали, ведуть надагресивну політику у молодіжній інформаційній та ідеологічній сфері. На частку усіх умовно «незалежних» видань припадає не більше 6-7% аудиторії користувачів. Для учасників дебатів (серед яких Путіна не було) відводилося по 2 хвилини ефірного часу, що виглядало відвертим знущанням. Але навіть і це не головне – за Путіна мовили, агітували, переконували населення весь істеблішмент, усі журналісти, усі політики, депутати нинішньої Думи і регіональних законодавчих зборів, чиновники, незалежно від їхньої партійної приналежності. Загальний тон сформований формулою спікера Держдуми В.Володіна: «Путін – це Росія, немає Путіна – немає і Росії». Жодна критика, жодне негативне судження стосовно Путіна не могло проникнути у публічний інформаційний простір.

Передбачувана участь у виборах («явка») виборців повинна була бути найнижчою за усі президентські електоральні кампанії. Завдання 70/70, поставлене адміністрацією Путіна перед губернаторами, здавалося мало реальним саме через імовірність низької участі громадян у голосуванні.[2] За даними наших опитувань, восени 2017 р., у січні і лютому 2018 р. готовність прийти на виборчі дільниці висловлювали 56-58% респондентів. Відмова від участі у виборах тих, хто був налаштований проти Путіна, незадоволений його режимом або ставився до політики і майбутніх виборів байдуже, підвищував передбачуваний відсоток голосів за Путіна. У цих умовах Путін повинен був отримати від 72 до 75% голосів. Але такий результат не влаштовував кремлівську адміністрацію. Її мета полягала не в «перемозі» Путіна, у ній ніхто не сумнівався, а у демонстрації, як за радянських часів, «загальної всенародної підтримки» Путіна і довіри до нього як «справжнього національного лідера», як демонстрація солідарності абсолютної більшості громадян з курсом, який він проводить. Низька явка не дозволяла цього, оскільки Путін у такому випадку обирався б абсолютною меншістю (42-45% виборців, включених до списку, мають право голосу). А мета АП – 51% (ЦВК показала у результаті 52%).

В останній місяць перед виборами різко посилився адміністративний тиск на потенційних виборців, що і призвело до збільшення явки.[3] Соціальна база Путіна – консервативна і депресивна провінція, працівники державних підприємств, бюрократія, пенсіонери, малозабезпечені та малоосвічені верстви населення. Об'єктом «тотальної корпоративної мобілізації» і «повного державного включення» стали у цій виборчій кампанії категорії населення, які раніше ухилялися від участі у виборах, – освічені й заможні групи середнього класу, жителі Москви, Санкт-Петербурга та інших мегаполісів, які продемонстрували на минулих виборах у вересні 2017 року найнижчу участь (20-22%). На них і було спрямовано основну роботу політтехнологів – залякування, умовляння, надання різних бонусів і пільг за участь, тотальна агітація за місцем проживання і роботи. Особливо чутливими до цього виявилися літні люди (передпенсійного віку, високої кваліфікації, стурбовані можливістю втрати свого робочого місця).

Утім абсолютна більшість росіян (69%) розцінює проведені вибори як більш-менш «чесні» («нечесними» їх вважає лише 19%, щоправда, серед останніх відносно багато чиновників і освічених фахівців – 24%) і задоволені їхніми результатами (74%).

Популярність Путіна неможливо розглядати поза контекстом кримської мобілізації.

Рейтинг схвалення або довіри Путіну, який досягав щоразу максимуму (87-88%) у моменти реваншу, мілітаристських і шовіністичних кампаній (у 1999, 2004, 2008, 2014 роках), знизився на кінець 2013 року до 60-63% (на тлі масових антипутінських демонстрацій протесту. Мал. 1 і мал. 2). Наприкінці 2013 року 47% опитаних заявляли, що не хотіли б бачити Путіна на наступних президентських виборах, 61% – що вони втомилися чекати від нього виконання його передвиборчих обіцянок. Але після київського Майдану і вигнання Януковича, після анексії Криму індекс схвалення його знову піднявся до максимуму (87%) і вже не опускався нижче 80%. Роздратування і соціальне невдоволення каналізуються на інші рівні і гілки влади; діє старий механізм («добрий цар і погані бояри») – перенесення відповідальності за становище у країні з національного лідера, який втілює в своєму статусі символічні цінності величі і могутності «Російської Держави», на прем'єра або уряд, на Думу, губернаторів тощо (мал. 3, 4, 5,)

Мал.1

 

Мал. 2

 

Мал.3

  

Мал.4

 

Мал.5

 

Період «патріотичної» мобілізації та ейфорії (2014-2016 рр.), викликаної шовіністичною антизахідною й антиукраїнською пропагандою, закінчився, але наслідки цих подій залишаться надовго. Головне досягнення Путіна – відновлення міжнародного авторитету Росії, повернення їй статусу «Великої Держави» (Мал. 6).

Мал.6

 

Соціальні наслідки подій 2014-2016 рр. зводяться не тільки до різкого підвищення впливу інститутів насильства на масову свідомість. Кримська хвиля мобілізації закріпила цикл інституційних змін 2012-2017 рр., які слідували у відповідь на масові антипутінські протести у великих містах і послаблення легітимності Путіна. Після 2012 року постійно розширюються приводи для цензури в Інтернеті (позасудове закриття сайтів, порушення кримінальних справ проти блогерів і т.ін.). Ці зміни означали юридичну нікчемність Конституції РФ – з 137 її основних статей не працюють більше 50, перш за все тих, що визначають порядок формування влади, свободи і права людини, контроль суспільства над владою.

Посилення законодавства, судової та правової практики направлено проти будь-яких форм самоорганізації суспільства, на придушення непідконтрольних Кремлю чи регіональній владі громадських ініціатив і незалежних НКО. Розширення повноважень політичної поліції («спецслужб», і так наділених «надзвичайними правами» діяти поза рамками Конституції та законів) поєднувалося з посиленням цензури (Роскомнадзору) і маніпуляцією масовою свідомістю, заснованою на нових технологіях соціальних наук.

Для боротьби з «масовими заворушеннями» – виступами незадоволених громадян створено Росгвардію, чисельність якої співставна з усіма сухопутними військами Росії. Вона може використовувати будь-які засоби, включаючи дозвіл стріляти у людей. Це – відображення параної режиму, що зазнає страх через загрозу повторення в Росії «кольорових революцій», «майданів» після масових протестів 2011-2012 років.

Сформований за чотири або п'ять виборчих циклів (1999-2016 рр.) порядок «керованої демократії» або маніпуляцій електоральними процесами (повний контроль над вертикальною мобільністю і селекцією у владу) призвів до формування закритого корумпованого політичного класу, що забезпечує ексклюзивний характер інституційного панування, імунітет стосовно будь-яких спроб громадського контролю над владою, підпорядкування економіки інтересам збагачення правлячого класу. Своє ідеологічне обґрунтування цей клептократичний авторитарний режим отримав лише в останні 3-4 роки, хоча окремі тези і положення нової ідеології звучали вже на початку 2000-х років, але з повною ясністю – лише після мюнхенської промови Путіна у лютому 2007 року, коли було проголошено новий політичний курс, – конфронтація з західними країнами, «стабільність», «керована» або «суверенна демократія», неприпустимість «кольорових революцій» у Росії. Новим моментом була відмова від цінностей правової держави, демократії, прав людини і вільної ринкової економіки, як не притаманних російській культурі, необхідність стабільності і захисту держави.

Російське населення тверезо оцінює природу російської влади: на думку більшості росіян, Путін спирається на силовиків (перш за все, політичну поліцію, спецслужби, генералітет), олігархів, вищу бюрократію і представляє інтереси саме цих інститутів. Картина масових уявлень росіян про структуру інститутів влади є синтез репресивних структур і олігархів (мал. 7).

Мал.7

 

Мал.8

 

Мал.9

 

Міфологія «Великого народу», що увесь час посилюється, знищує будь-яку думку про соціальну та культурну гетерогенність населення, про необхідність репрезентації групових соціальних інтересів, а значить – саму ідею «суспільства», демократії, відповідно, відповідальності влади за свої дії і політику, контроль над нею «суспільства». Ідеологія «Величі держави» скасовує саме питання про соціальну структуру і соціальну диференціацію, замінюючи їх міркуваннями про єдину містичну Росію. Конфронтація із Заходом й антизахідна політика – риторика ворога, війни, мілітаризму, героїчної слави Російської Імперії й її колоніальних воєн, дискредитація західних цінностей і моделей – витісняє з масової свідомості поняття невідчужуваних прав людини, необхідність участі у суспільному житті і політиці, протистояння державному свавіллю. Звідси – майже повне небажання брати участь у політиці і відсутність інтересу до неї (мал.10)

Мал.10

 

Поняття ворога – майже за К.Шміттом – стає конститутивним для розуміння характеру держави і політичної діяльності. Якщо у 1994 р. (перед початком першої чеченської війни) 41% вважали, що у Росії є вороги, то вже у 2003 р. (на новій хвилі антиамериканізму) таких було 77%, навесні 2014 року – 84%, потім, по мірі спаду мобілізації, цей показник став поступово знижуватися до 66% у грудні 2017 року. Функція підтримки населення в стані хронічного збудження й мобілізаційної готовності полягає не тільки у витісненні ліберальних, демократичних або правових уявлень з громадської думки, але й у формуванні захисного ізоляціонізму («Росія – особлива цивілізація», яка перевершує Захід у своїй духовності і моралі; «у нас особливий шлях», «західна демократія нам не підходить» і т.ін.). Ці уявлення в міру зміцнення режиму Путіна почала підтримувати абсолютна більшість росіян. Будучи включеними в систему освіти і соціалізації молодого покоління, вони знищують ідею історії країни, стерилізуючи знання про сталінізм і терор і замінюючи її православним традиціоналізмом.

Відчуження від розвинених країн вдалося зробити завдяки нав'язуванню уявлень про те, що Захід (розвинені країни демократії) ставляться до Росії з презирством і острахом (останній, нібито, викликаний «зростаючою потужністю Росії»). Пропаганда підняла давній пласт рессантиментних стереотипів і міфів, які глибоко вкоренилися у російській культурі: уявлення про власну відсталість від Європи, варварстві, кріпосництві. Культивована патріотична гордість за «Росію, яка відроджується», витісняє або нейтралізує гнітючу свідомість сорому за стан справ усередині країни, чітке розуміння корумпованості держави, егоїзму і жадібності правлячого класу. Хід думки більшості росіян приблизно такий: так, Держдума – це не парламент, так, судова система повністю залежить від президента, в країні немає правосуддя, звичайна людина не в змозі домогтися справедливості і захисту своїх прав і інтересів. Так, влада належить людям аморальним. Надії на демократів обернулися помилковими ілюзіями. Але таке життя і не нам під силу змінювати його порядок. Особливої поваги і довіри до політичного класу немає, але немає й обурення. Ідеали демократії і правової держави були відкинуті і дискредитовані, їх замінили «стабільність», «особливий шлях» Росії, особливі духовні цінності і традиції росіян, іншими словами оновлена доктрина «морально-політичної єдності, партії і народу» радянських часів.

Протистояння Заходу і повернення до імперських уявлень дозволили російському обивателеві відчути себе значущим. І саме це продемонструвалося у масовій ейфорії: «російський ведмідь показав усім зуби, ми змусили себе поважати». Колективне збудження завжди веде до спрощення картини реальності, до підйому архаїчних, міфологічних уявлень про історію і дійових осіб. У нашому випадку це призвело до зростання довіри і авторитету силових структур і політиків, які демонструють свою готовність до насильства. Президент, армія і політична поліція виходять на перший план у масових уявленнях про найбільш значущих і впливових силах Росії (мал.7). У міфології «тисячолітньої» Росії акцент робиться на Величі Держави, що зобов'язаний самовідданому героїзму армії і населення, на відсутності соціальних відмінностей і класових конфліктів, егоїзму соціально-групових інтересів, тобто на «героїчній симфонії» царя і народу.

Саме це почуття і консолідувало населення Росії навесні 2014 року, позначивши вектор вторинного, поворотного тоталітаризму. У цьому контексті стають зрозумілими нав'язані пропагандою уявлення про НКО або інших формах громадянського суспільства як організаціях, що проводять приховану комерційну діяльність або виступають як агенти ворожих Росії країн.

Реверсний рух країни слід розглядати як реакцію авторитарного режиму на загрози своїм позиціям панування, що виникає з «експорту кольорових революцій» або поганого прикладу, який подається країнами –колишніми радянськими республіками або східноєвропейськими соцкраїнами (Польщею, Чехією та ін.). Їхнє прагнення до інтеграції в структури Європейського Союзу і Північноатлантичного оборонного альянсу подається пропагандою як змова проти Росії (і особисто Путіна). Прагнення повторити цей шлях Грузією, а потім Україною викликало гостру негативну реакцію у правлячої еліти, яка прийшла на зміну Єльцину, і яка відрізняється за своїм соціальним складом і способом мислення. Після 2004 року на перших позиціях у списку «ворогів» виявляються балтійські країни, Грузія, Польща, а потім – Україна й США (мал.11).

Мал.11

 

Мал. 12

 

Мал.13

 

Мал. 14

 

Перші сплески антиукраїнської й антигрузинської пропаганди припадають на піки електоральних циклів у цих країнах. Поразка Грузії в серпневій російсько-грузинській війні 2008 року призвела до встановлення російського протекторату над значною частиною грузинської території (Абхазією, Південною Осетією), що зробило неможливим вступ Грузії в НАТО і зближення її з ЄС. Відразу після цього антигрузинська пропаганда ослабла і пізніше зовсім припинилася (уявлення про Грузію як ворога Росії знизилося з 62% у 2009 р. до 9% у 2017 р.). Цього не можна сказати про балтійські республіки, вороже ставлення до яких хоча й ослабло за той же період, але тим не менше зберігається приблизно на одному і тому ж рівні (до Латвії: з 49% у 2005 р. до 23-25% в 2014-2017 рр .; до Литви: з 42% до тих же 24%; до Естонії: з 60% у 2007 році до 16% у 2017 р.) (мал.12-14).

Ознаки повернення путінського режиму до інституційних практик пізнього СРСР виявляються не лише в схильності правлячого «класу» до консервації сформованого порядку, подібного до пізнього брежнєвського «застою», з характерними для нього мілітаризмом, військово-політичними авантюрами, підтримкою лівих «революціоністських» або антизахідних рухів в Європі та Латинській Америці. Нова ідеологія «державного патріотизму» забезпечує масам наркотичне почуття гордості своєї національної винятковості і переваги, віри у вождя, що, як мінімум, частково компенсує відсутність економічного зростання і зниження доходів населення. Ілюзії – найміцніший матеріал будівництва деспотії або диктатури, вони не потребують обґрунтування, практичного підтвердження й аргументації, якщо люди готові і хочуть вірити в обман, що їх возвеличує.

Поки що не можна говорити про завершення процесу реставрації тоталітаризму, йдеться про, швидше, симптоматику реверсного процесу. Антизахідна риторика не в змозі повністю знищити значимість цінностей Заходу (асоційованих із сучасною культурою, цивілізацією, споживанням), я думаю, що може йтися лише про їхнє тимчасове ослаблення (або взяття в дужки). Жодних інших ціннісних орієнтирів розвитку країни, уявлень про бажане майбутнє суспільства, крім західних, немає. Тому, незважаючи на всю конфронтацію, у більшості росіян залишається бажання «нормалізації» відносин зі світом розвинених країн, готовність схвалити будь-які кроки з ослаблення конфронтації і напруженості у відносинах між Росією і США або ЄС.

Що можна очікувати після виборів? Існує кілька сценаріїв подальшого розвитку путінського режиму:

1. Внутрішня політика – посилення репресій проти незалежних НКО, опозиції, посилення цензури, переслідування опозиції та критиків режиму, збільшення витрат на модернізацію армії; це найвірогідніший, на думку більшості російських експертів, інерційний варіант майбутнього правління. Немає жодних підстав вважати, що Путін, отримавши санкцію більшості, зважиться на радикальні інституційні реформи, як вважають і сподіваються чимало політиків (наприклад, О.Кудрін). Для його режиму зміни демократичного характеру були б політичним самогубством і повністю суперечать його ідеології й образу думок. Нинішній курс, як я вважаю, буде зберігатися з якимись мінімальними поправками. Будь-які реформи у Росії можуть проводитися в умовах, коли диктатор змушений їх проводити, – під тиском обставин. Сьогодні таких умов немає.

2. Зовнішня політика: продовження політики конфронтації з провідними світовими країнами, шантаж і провокація регіональних конфліктів, підтримка хронічної нестабільності і напруженості в Україні, на Близькому сході, спроби розколу та підтримка правих, антидемократичних сил і рухів у Європі; одночасно вестиметься пошук можливостей послаблення санкцій; можливостей розірвання ізоляцію режиму, яка нині лише підсилюється. Кремль готовий до торгу, але за обов'язкової умови збереження завойованих ним позицій, врахування його претензій на вплив і участь у вирішенні світових проблем. Для Путіна вкрай важливо зберегти значимість символічного статусу Великої Держави як основи його легітимності.

3. Але ці припущення виходять з гіпотези про незмінність нинішніх умов. Ситуація може різко змінитися у двох випадках: а) виникнення нової світової економічної кризи набагато сильніше позначиться на слабкій економіці Росії, ніж на економіках інших розвинених країн; різке або дуже тривале зниження рівня життя російського населення підірве легітимність Путіна; б) непередбачуване переростання випадкового локального конфлікту в серйозне протистояння Росії і Заходу призведе до військово-дипломатичної поразки Росії, що буде найбільш негативним чином позначатися на легітимності та підтримці режиму.

4. В обох випадках – послаблення легітимності через тривалий спад повсякденного життя або надій на зростання рівня життя, військової невдачі – достатньо будь-якого окремого приводу, який зіграє роль тригера незворотних процесів ерозії режиму і його розвалу. Це може бути велика техногенна або соціальна катастрофа, або ще якась подія, на яку гостро зреагує громадська думка. Розвиток подій може прийняти швидкий і неконтрольований перебіг тільки, якщо він супроводжується розколом і ослабленням єдності правлячих груп, чому Путін всіма силами намагається запобігти, посилюючи репресії проти вищого ешелону керівництва, як демонструють це наростаючі судові процеси проти еліти.

____________

*Відомості про автора:

Д-р.філос.н., проф. Лев Гудков, Директор Аналітичного Центру Юрія Левади, Росія

Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Президентські вибори в Росії: висновки та прогнози».



[1] Отмечу лишь один факт: с лета 2017 года по февраль 2018 года в помещениях ФБК было проведено свыше 150 обысков, в ходе которых изымались информационные материалы, компьютеры и другое оборудование. Активисты Навального систематически подвергались арестам на срок от 15 до 30 суток.

[2] Лишь один раз в истории России явка была выше 70%: летом 1991 года на выборах президентом Б.Ельцина (почти 75%).   Официальные данные с КОИБов (устройств для автоматического считывания и подсчетов бюллетеней), объявленные через два часа после закрытия участков сообщали о явке в 59.9% и 72% голосов, отданных за Путин, что представляется весьма правдоподобным и близко к показаниям предвыборных опросов. Но уже через несколько часов после «уточненного ручного подсчета бюллетеней» явка поднялась до окончательных 67.5% и 77.6% голосов, отданных за Путина. Кроме того, изменилось на протяжении суток общее число внесенных в список избирателей граждан РФ – оно увеличилось на 1.5 млн. голосов.

[3] Параметры этого принуждения определить невозможно из-за многократных искажений официальных данных.  Послевыборный опрос 23-27 марта, проведенный Левада-центром, показывал завышение ответов об участии в голосовании респондентов на 9% в сравнении с итоговыми показателями ЦИК (заявили, что они проголосовали 18 марта, 76% опрошенных). Эту цифру можно рассматривать даже не столько как индикатор страха населения, сколько его привычного оппортунизма и отражение административной силы авторитарного режима.

 

23.04.2018 18:00:00