Багато хто, мабуть, протестуватиме проти нашої назви, заявивши, що інтереси Росії в регіоні, а також її відносини з низкою ключових суб’єктів у регіоні, зокрема з Сирією, в реальності настільки довготривалі, що їх навіть можна назвати «історичними», в жодному разі з 1990-х років Росія не мала такого впливу на близькосхідні справи, якого вона несподівано набула сьогодні. Хоча її головному супернику, Сполученим Штатам, військові кампанії на Близькому Сході протягом останніх двох десятиліть принесли більше неприємностей, щодо Росії, її внесок у найкривавішу війну в регіоні був обережними політичними інвестиціями.
Згідно з авторитетним західним виданням: «Можливо, найбільш послідовним новим зовнішнім учасником політики в регіоні є Росія, яка здійснила грізну кампанію, що мала значні і тривалі геополітичні наслідки для регіону і буде важливою силою у його політиці у передбачуваному майбутньому» [1].
Російська новостворена регіональна роль, як ми обговоримо далі, ніколи не мала на меті принести мир і, ймовірно, Росія залишить Сирію та регіон лише тоді, коли кожен учасник нинішнього конфлікту, незалежно від того, чи це початкова місцева опозиція чи будь-які місцеві довірені сили (останнім часом їх роль є все більш розмитою) або її державний спонсор, в результаті отримає значно менше, ніж вони спочатку прагнули отримати. Тепер може здатися, що російські союзники в сирійському конфлікті – Іран, «Хезболла» і алавістська еліта Сирії – можуть бути винятком, але, незважаючи на їхні останні досягнення, немає жодних гарантій того, що вони зможуть уникнути майбутніх збитків, які можуть виникнути в результаті різноманітних ситуацій. На відміну від вторгнення США в Ірак у 2003 році, вторгнення Росії в Сирію у вересні 2015 року означало, нібито, підтримку або, як ми більш детально розглянемо далі, скоріше, намір експлуатувати режим Башара аль-Асада, який ставав слабшим, всупереч очікуванням багатьох регіональних та міжнародних діячів, стало військовим успіхом, який за допомогою вдалої дипломатії Росії вдалося перетворити на головний зовнішньополітичний актив. Ця коротка доповідь, складена після презентації, показаної 20 листопада 2017 р. на конференції Центру дослідження Росії «Близькосхідний вектор у зовнішній політиці Росії», є спробою знову відкрити ряд питань, що стосуються обґрунтування та наслідків енергійного відродження Росії на Близькому Сході, а також висвітлити ключові фактори, які дали їй можливість, що, на наш погляд, часто виявляється опущеною в обговоренні чи неправильно тлумачиться.
Чому це сталося зараз? Відстеження участі Росії в подіях на Близькому Сході
До недавнього часу роль Росії у проблемних районах Великого Близького Сходу, таких як Афганістан, Ірак чи Сирія, зводилась до зовнішнього спостереження, іноді осуду (з огляду на статус постійного члена РБ ООН в Росії), критикуючи західну політику «одностороннього втручання», енергійно просуваючи святість «національного суверенітету», і, загалом, приєднуючись і часто зливаючись з основною масою на масштабному фоні міжнародних антиглобалістських та антизахідних дискурсів. Ще в 2011 році ніхто, мабуть, навіть російські аналітики, не міг передбачити того, що станеться в 2015 році.
Відлік починається з початком Арабської весни та, зокрема, громадянської війни в Лівії. Росія зайняла місце у задньому ряду у питанні надання безпольотних зон з гуманітарних міркувань, що морально слугувало повітряною підтримкою наземних операцій повстанців. Потім, за чутками, Росії було запропоновано щось в обмін на її утримання від голосування, швидше за все, вигідну угоду щодо нафти в Лівії, яку не вдалося укласти з огляду на сум’яття, яке спричинило падіння Каддафі. Резолюція Ради Безпеки ООН № 1973 17.03.11 р. вирішила долю режиму Каддафі і створила прецедент, як виявилося пізніше, для Сирії. Це був прецедент, на який багато арабських партій, найвидатніша серед них – сирійська демократична опозиція, сподівалися на початковому етапі кризи. Росія незабаром перейшла до дипломатичного наступу, щоб поставити під питання дійсність цього прецеденту. Для того, щоб зрозуміти логіку такої поведінки, варто поглянути на те, як змінювалась позиція Росії щодо сирійської кризи протягом часу. Особливо корисно було б синхронізувати декілька важливих подій, що відбулися як в Росії, так і у її «близьких» сусідів та навколо Сирії, починаючи з 2011 р., коли почалась «Арабська весна» разом з її сирійською чергою подій. У липні 2011 року сирійські масові протести через сильну насильницьку реакцію режиму Асада швидко переросли у громадянську війну. 4 грудня 2011 року Росія проводить вибори до Думи, а 10-24 грудня Уряд стикається з внутрішніми протестами на Болотній площі. Коли 4 березня 2012 року Путін забезпечив свій 3-й президентський термін, протягом травня 2012 року відбулося 7 масових мітингів. Через місяць в червні 2012 року пройшла I Міжнародна конференція в Женеві, яка стала першою спробою мирного врегулювання сирійської кризи. Протягом червня 2013 року у Росії відбувається в середньому 1 мітинг на місяць, а до середини 2013 року режим Асада знаходиться на межі розпаду. У червні протести у Росії нарешті припинились, 5 червня 2013 р. Іранський представник «Хезболли» виїжджає до маленького стратегічного міста Кусайр і повертає постійний революційний наступ. Найцікавіша синхронізація йде далі. Коли 22 січня 2014 року в Монтре розпочинається другий раунд міжнародних зусиль, спрямованих на порятунок Сирії, Женева II, щоб продовжитись 23-31 січня у Женеві, в Україні 22-23 січня 2014 року на вулиці Грушевського палають шини. В останні дні, 25 червня, що стали для Януковича днями капітуляції, була підписана угода Женева II. А в березні-квітні 2014 року, після захоплення Криму і після початку руйнування східної України, Росія підпадає під першу хвилю західних санкцій. У маніхейському світогляді, за якого кожен протест, що відбувається у Москві чи Дамаску, розглядається як елемент грандіозної схеми Заходу, подібні збіги не могли бути легко сприйняті. Не дивно, що Москва використовувала свій вплив на кожній зустрічі з приводу Сирії, у якій вона брала участь як учасник передової лінії, і протягом шести років Сирійської війни Росія накладала вето на рішення Ради Безпеки ООН 11 разів [2]. Попри відмову від зусиль Заходу, спрямованих на подолання кризи, вона, можливо, також запланувала контратаку.
Унікальна можливість: США вийшли - Росія увійшла
Влітку 2012 року президент Обама заявив, що США здійснять авіаудар, якщо режим Асада коли-небудь викорисує хімічну зброю проти опозиції. Це було зафіксовано як ультиматум Обами. Для арабських союзників Америки таке переконливе послання прозвучало як обіцянка більш рішучого залучення США до сирійського конфлікту, що, мабуть, могло привести до створення безпольотної зони, яка зміцнила б опозицію та сприяла б поразці Асада, разом з лівійським прецедентом. Проте, після жорстокої хімічної атаки у Східній частині Гути 21 серпня 2013 року, на саміті G20, що відбувся 6 вересня 2013 року, Обама уклав угоду з Путіним щодо створення міжнародної програми з ліквідації хімічної зброї Сирії, яка потім була зафіксована у резолюції СБ ООН 2118. Незважаючи на те, що Обама, схоже, здійснив перший крок у досягненні угоди про хімічну зброю в Сирії [3], це була, безумовно, велика дипломатична перемога для Росії. Угода Обами про хімічну зброю підірвала довіру арабських союзників США до готовності вийти на їхню сторону у сирійській кризі. Таке враження суттєво підкріплювалося підписанням Спільного всеосяжного плану дій з Іраном 14 липня 2015 року. На тлі продовження присутності США в Іраку поряд з іранськими довіреними особами – відсторонення від Сирійського конфлікту та JCPA, що підтримувала звільнення величезного іранського капіталу, замороженого за кордоном, що може бути використаний для фінансування військової експансії Ірану в Сирії та на Близькому Сході, арабські союзники прийшли до консенсусу, що США йдуть до стратегічного союзу з Ісламською Республікою. Ізраїль також був невдоволений іранською ядерною угодою. Ці події створили для Росії унікальну можливість, якою вона цілком логічно скористалась для розбудови ситуативних союзів зі сторонами, що могли б стати головною перешкодою на шляху до її подальшого втручання у Сирійську війну – Саудівською Аравією, Йорданією та Єгиптом. Туреччина також приєдналася до клубу російських «друзів» в результаті різних обставин, але, по суті, з аналогічних причин, коли її початкова спроба зайняти рішучішу позицію проти російського втручання в Сирію зустріла досить стриману реакцію союзників НАТО [4], що дозволило Росії натиснути на Туреччину, щоб схилити її до співпраці. Коли в 2015 році режим Асада знову послабився, Москва продовжила широкий регіональний дипломатичний наступ, що включав Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, Єгипет, ОАЕ, Йорданію, а також зустрічі з різними фракціями сирійської опозиції, закликаючи всіх приєднатися до нової коаліції проти ІДІЛ. Була проведена розвідка ситуації, щоб, цілком очевидно, здійснити вторгнення 30 вересня 2015 року.
Саме завдяки ситуативним партнерським союзам, які Росія, певною мірою, підробила, коли США нібито почали виходити з Близького Сходу, в Астані почався переговорний процес, який діяв паралельно офіційному формату Женеви, підтримуваному ООН, що дозволило Росії суттєво змінити карту сирійського конфлікту. За допомогою цієї ініціативи Росія зараз сподівається навіть нав’язати свою власну версію сирійської конституції, перейменувати країну, перетворити її на федерацію, тобто, власне, переробити Сирію за власним зразком. Нещодавні російські угоди про протиповітряну оборону S400, укладені як з Анкарою, так і з Ер-Ріядом, показують, що ситуативний підтримує трансформацію, яка зараз відбувається у зовнішній політиці США, і навіть відновлену прихильність нової адміністрації арабським союзникам.
Росія здебільшого була і залишається єдиною стороною, яка підтримує потужні канали комунікації з усіма сторонами сирійського конфлікту, як всередині країни, так і за її межами. Відсутність у Росії чітких обов’язків перед будь-якими її партнерами чи навіть союзниками дозволяє їй розвивати ці відносини паралельно або направляти їх один проти одного. Хоча вона завжди має, що запропонувати або заперечити стосовно більшості сторін, навіть інтереси її союзників іноді можна розглядати як торгові фішки.
На ранньому коментарі щодо російського вторгнення в Україну президент Обама відмітив: «Росія – це регіональна влада, яка загрожує деяким її найближчим сусідам, але не з позиції сили, а із слабкості» [5]. Подібний коментар прозвучав пізніше, коли Росія висадила свої війська у Сирії: «Пан Путін повинен був йти до Сирії не від сили, а із слабкості, тому що його клієнт, пан Асад, втрачав владу, і було недостатньо відправити йому зброю і гроші» [6].
Звичайно, до важливості фактору особистості в політиці, зокрема, коли йдеться про автократії, не можна ставитись легковажно. Проте дуже правдоподібна образа російського лідера у відповідь на наполегливо принижуючі коментарі Обами, власне, повинні були викликати резонанс у багатьох в російській безпеці, обороні та дипломатичній службі, провокуючи їх дати аналогічну відповідь, показуючи вартість їхньої країни. Реакція Росії на ставлення США до агресії Росії, відображена в зауваженнях Обами, знаходить ідеальний вираз у словах колишнього прем’єр-міністра та авторитетного експерта з арабських справ, Євгена Примакова: «...[Це] абсолютно неважливо, якими є наші довгострокові інтереси - [що є] важливо, що ми були в Лівії, ми схвалили резолюцію (тобто резолюцію СБ ООН № 1973 щодо Лівії – А.Б.), і нас залишили ні з чим! Тепер ми їм усім покажемо [7]».
Проте, не тільки образа і бажання показати себе передовою світовою державою, але й ретельний розрахунок спонукав Росію до раптової безпосередньої участі у Сирійській війні. Після захоплення Криму та триваючої війни на сході України, західні військові аналітики вже зважували шанси подібного нападу в Європі (Балтії, Балканах), але Сирія, зруйнована країна, де існують потужні західні інтереси та чутливість, яка зливається і поєднується з зростаючим відчуттям нездатності діяти ефективно, виявилася ідеально легкою мішенню. Військове втручання на Близький Схід, на відміну від сфери відповідальності НАТО, не могло викликати такого відчуття чіткої та нагальної небезпеки, і навіть за всіма його негативними наслідками навіть виявилося прийнятним для деяких держав-членів, які дотримувались тієї ж позиції, як це було в іншому випадку в рамках GWOT (глобальної війни з тероризмом). Росія спочатку заявила, що воює з ІДІЛ; незабаром стало очевидним, що її авіаційні удари насправді направлені проти опозиції режиму Асада. Всупереч тому, що вважав Обама, Асад як такий ніколи не був метою цієї операції, але він був активом, який Росія вирощувала і вчасно обміняла, щоб досягти того, що американський президент наполегливо заперечував, - вплив на світовій арені та важелі проти США та ЄС, які тільки ввели режим санкцій у зв’язку з ситуацією в Україні.
Час для російського втручання було вибрано дуже вдало, як з метою забезпечення більшого політичного успіху операції, так і подальшої здатності Росії співпрацювати з регіональними суб’єктами. Вступ іранського представника «Хезболли» до сирійської війни у 2013 році відмітив не тільки кінець Сирійської революції, але і припинення арабської весни як панарабського явища. Значна частина арабського та регіонального ентузіазму (зокрема, Туреччини) знизилася, що дозволило відродити реакційні сили. Закінчення війни не тільки в Сирії, а й у Ємені стало більш пріоритетним, ніж виконання, як виявилося, дещо завищених прагнень до змін. Символічно, що «революційний» президент Єгипту Мурсі втратив владу через місяць після падіння стратегічного міста Кусайр перед бійцями «Хезболли» (3 липня 2013 р. та 5 червня 2013 р., відповідно). Росія вступила в сирійський конфлікт під час другої реакції проти режиму Асада, що могла призвести до його падіння, і коли від сирійської арабської армії залишилися тільки прапор та медіа-голос, а іранська військова допомога, включаючи «Хезболлу», вже вичерпалася.
Основна конкурентна перевага Росії над усіма іншими сторонами в сирійській грі полягає в тому, що, на противагу поширеній думці, вона не прагне отримати певний місцевий актив, хоча ніколи не відмовиться від можливості отримати прибуток. Справжня мета Росії більша, ніж Сирія; це ані мир, ані війна, а все, що може посилити її вплив як на регіональному, так і на глобальному рівні. З точки зору вартості та вигоди війна є більш ефективним інструментом для досягнення цієї мети, а не миру, оскільки досягнення останнього вимагає значно більшого. Дилема війни та миру вирішується хитро – завжди говорити про мир і прикидатися, що невтомно його прагнеш, - інакше військові зусилля будуть розглядатися як нелегітимні, тим часом можна продовжувати не боротися з війною, але й сприяти посиленню конфлікту різними наявними, навіть мирними, засобами (наприклад, постійно роблячи неприйнятними будь-які пропозиції опозиції та підриваючи її легітимність, а також дуже добре знаючи, що відсутність надійного партнера в мирних переговорах призведе до патової ситуації). Найбільш очевидним прикладом такої тактики був, мабуть, нескінченний переговорний процес між Міністром закордонних справ Російської Федерації Лавровим та Держсекретарем США Джоном Керрі, коментуючи який Марджан Бішара з Аль-джазіри написав: «Записи показують, що Керрі поступався Лаврову у багатьох або навіть більшості випадків, коли ним просто маніпулював його російський колега, а Москва продовжувала успішну діяльність у Сирії» [8].
***
Для Обами, а також багатьох діячів на Заході та в арабському світі вступ Росії до Сирійської війни у вересні 2015 року сприймався як пряме нагадування про катастрофу в Радянському Афганістані. Пасивна відповідь Обами на цей крок може пояснюватися його твердою переконаністю, що Росія дійсно незабаром буде втягнута у те, що він неодноразово описував як «quagmire» (проблемну ситуацію), як під час радянської афганської війни, і США просто треба терпляче чекати, поки це не відбудеться [9]. Однак, хоча обставини, здавалося, були знайомі, результат виявився абсолютно протилежним. Хоча для Обами вторгнення США в Ірак в 2003 році було ще одним важливим орієнтиром і одним з основних факторів демотивації для виконання більш активної ролі у Сирії, вторгнення Росії в Сирію фактично було повною протилежністю вторгненню США в Ірак. Найважливіша різниця між радянською афганською кампанією та американським вторгненням в Ірак, з одного боку, і поточною операцією Росії в Сирії, з іншого, залежить від розміру та характеру зобов’язань, що виникли. Росія багато зробила для того, щоб убезпечити себе від справжнього всебічного виконання зобов’язань щодо (перебудови) відбудови країни, які прирекли афганську кампанію та значно підірвали участь США в Іраку. Зараз Росія, схоже, налаштована на підтримку маріонеткового режиму Асада. Ініціатива політичного врегулювання спрямована на зміщення основної частки зобов’язань у відповідальність двох інших спонсорів процесу Астани, які, на відміну від Росії, є місцевими партіями, які залишаться на місці, в той час як Росія завжди може знайти виправдання для виходу з гри, як вона раніше вже зробила вигляд з вимушеним виведенням своїх сил у 2016 році [10]. Орієнтовна вартість відбудови Сирії, розрахована у липні 2017 року, становила 300 млрд. доларів США, що в п’ять разів перевищує довоєнний ВВП країни [11] – являє собою тягар, який Росія, претендуючи на роль найкращого друга режиму, навряд чи зможе осилити. Виходячи з цієї точки зору, якщо Росія зацікавлена у встановленні миру, її більше зацікавить процес, ніж результат. Зони де-ескалації та інші інструменти, які зараз рекламує Росія, призначені в основному для мінімізації військових витрат і дають можливість Росії визначати стратегію як на регіональному, так і на глобальному рівні.
Що стосується афганського прецеденту, то, на відміну від прогнозів Обами, радянський досвід на Близькому Сході в цілому був не настільки катастрофічним, як підказує закінчення афганської кампанії. Навпаки, у багатьох випадках і досить довго це була унікальна історія успіху. Багато чого з того, що робить Росія зараз у Сирії та в усьому регіоні, засновано на досвіді, отриманому від КДБ (та партійного керівництва) у озброєнні антиколоніального руху третіх країн проти головного противника. Як і сьогодні, кінцевою метою було політичне подолання та вичерпання військової сили. Йдеться про полегшення і навіть формування, коли це можливо, по суті природного ходу подій та процесів, які будуть відбуватися в будь-якому випадку, хоча й різними способами і у різних масштабах, і розгортати свої сили для власних цілей. Ще в старі часи це було надзвичайно широкомасштабною спробою, що відповідає за розмірами процесам, частиною яких вона була. Інструменти включали догляд та залякування еліт, забезпечення дипломатичного покриття, майстерне використання системи ООН, втручання у політику ідентичності, «активні дії» (250 лише в 1974 році) мали на меті дискредитувати військову допомогу західних імперіалістів та пряме, хоча часто приховане, розгортання військових сил та масштабні інфраструктурні проекти [12]. Зараз Росія з її значно меншими амбіціями та новою економічною доблестю вибирає лише найефективнішу та менш дорогу частину цього досить складного інструментарію.
Ось найбільш очевидні відмінності між радянськими кампаніями у країнах третього світу та нинішнім сирійським проектом. Радянська експансія у країнах третього світу підтримувалась енергією її революційно-визвольних рухів. Поточні операції засновуються на консервативних контрреволюційних силах і загальному прагненні авторитарних старих еліт триматись при владі. На Близькому Сході ці еліти не тільки оскаржуються всередині країни, але також мають глибоко вкорінені суперечності між собою. Відсутність колишніх ідеологічних обмежень та відсутність чіткої політичної відданості відкрили ряд можливостей, недоступних Радянському Союзу. У цьому сенсі сучасна Росія є протилежністю не тільки самій собі 30 років тому, але й Сполученим Штатам, які, з одного боку, залишаються відданими ідеї сприяння ліберальній демократії, а з іншого – нав’язливо поглинуті ретельними перевірками місцевих клієнтів. Ця схильність, крім іншого, допомогла Росії та Башару у їх генеральному плані з дискваліфікації основної частини сирійської опозиції перетворивши їх імідж на ісламістів. На відміну від США, Росія розглядає розрізненість Близького Сходу як можливість, а не відповідальність, і намагається використати протиріччя, одночасно торгуючи силами суперників. Часто «рух в різні сторони», як це сталося у випадку з продовженням відносин з Іраном і «Хезболлою», з одного боку, і з Ізраїлем, з іншого, Туреччиною і сирійськими та іракськими курдами, офіційно борючись із ісламським екстремізмом і використовуючи ІДІЛ і філіали «Аль-Каїди» як смітник для своїх власних мусульманських бойовиків [13].
Хоча під час «холодної війни» обидві сторони часто прагнули збільшити ставки, тепер Росія краще опанувала трюк інвестування в слабкі місця супротивника, навіть використовуючи свої власні слабкості як стратегічний актив.
У 80-х роках молоді росіяни жертвували своїми життями в Афганістані заради того, що потім було названо їхньою «міжнародною службою». Більше не існує такої загальної ідеї та мало морального сенсу вести бойові дії так далеко від батьківщини, хоча російська ескапада у Сирії продається як операція з підтримання миру на телебаченні. Гроші, як і в багатьох інших сферах посткомуністичного життя, ефективно замінили моральні стимули. Солдати беруть участь у боротьбі як частина НАТО, тоді як для офіцерів війна часто є діловою можливістю («військова кампанія» Вагнера – не єдиний приклад). Чоловіків, які вміють воювати, а також інших працівників, що зайняті на неповний робочий день, вистачає, через продовжувані військові кампанії Росії низької інтенсивності від Чечні до України. Це один із багатьох прикладів здатності Росії перетворити слабкість на стратегічний актив. З іншого боку, «міжнародний обов’язок», який зараз виставляється як товар, - це повна відмова від відповідальності з боку уряду, а також легкість, з якою, на відміну від Заходу, російська громадськість готова проігнорувати збільшення кількості жертв війни, оскільки це – чужа проблема. Взагалі, те, що відмічає різницю між нинішнім російським підходом старих радянських зовнішньополітичних дій, це гостре усвідомлення балансу витрат на прибуток.
Потужність, яку Росія накопичила за допомогою своєї здатності маніпулювати сирійською кризою, багато в чому випливає з того, що вона часто вміло використовує унікальні можливості, що з’являються на основі західних забобонів та бажання мінімізувати витрати. Як правило, часто погано прихована, втома Заходу від проблем Близького Сходу створила сприятливі умови для втручання Росії – як дипломатичного, так і військового.
***
Вторгнення у Сирію – це перше російське військове втручання в мусульманську країну з лютого 1989 року, коли останній радянський військовий конвой виїхав з Афганістану. Потім опір радянському вторгненню мобілізувався під прапором Ісламу. З того часу, також зіткнувшись із внутрішнім мусульманським повстанням на Північному Кавказі, Росія багато вклала у створення образу нібито найбільш дружньої до мусульман світу міжнародної сили за межами ісламських земель. У 2005 році Росія отримала статус спостерігача в Організації Ісламської співпраці (ОІС). Під наглядом прем’єр-міністра Примакова в 2006 році Росія створила Групу стратегічного бачення «Росія – Ісламський світ», яка нещодавно потрапила до уваги із запропонованим проведенням наступного засідання групи Саудівським королем [14]. Виступаючи на Саміті Ліги арабських держав в Каїрі в червні 2009 року, президент Медведєв навіть заявив, що «[Росії] не треба шукати дружби з мусульманським світом, бо наша країна є органічною частиною цього світу»[15]. Безумовно, ці зусилля були спрямовані, головним чином, на захист від інтенсивної зовнішньої зацікавленості, особливо з боку різних міжнародних груп ісламістів, у важкому становищі мусульман Північного Кавказу чи інших мусульманських регіонів у Росії [16]. Незважаючи на те, що в 1990-х роках боротьба за незалежність Чечні мала обмежену підтримку арабських добровольців, Росія також до сих пір значною мірою підтримувала нейтралітет у питаннях західно-ісламської конфронтації. Тепер ситуація змінюється, оскільки сирійська опозиція бере активну участь у формуванні іміджу Росії як ще однієї сили хрестоносців, яка вторглася і продовжує займати і мучити мусульманську націю. Однак ця дискусія, схоже, протистоїть величезному когнітивному бар’єру внаслідок глибоко вкоріненого бачення імперіалістичного Заходу як традиційного ворога, а Росія – заради її явної анти-західної позиції – сприймається як, принаймні, потенційно дружня сила. До речі, стара мудрість «ворог мого ворога – це мій друг» є корисною для Росії і в зворотному напрямку: до тих пір, поки Росія робить вигляд, що воює з ісламістами, багато хто на Заході все ще з готовністю йде на поступки їй, знову ж потенційно, у якості союзника у «війні з тероризмом».
Коли дивишся в безодню
Хоча російське керівництво може пишатися нещодавно відновленим впливом на близькосхідні справи, цей вплив, насправді, є взаємним. Лідер консервативної релігійної групи «Християнська Держава» (власне, російський клон ІДІЛ) Олександр Калінін нещодавно заявив: «[Християнська] православна країна повинна бути такою, як Іран» [17]. Група отримала популярність за свою кампанію нагнітання паніки та залякування в стилі Хомейні, виступаючи проти показу російського блокбастера «Матильда» з зображенням останнього російського монарха, проголошеного російськими релігійними консерваторами святим, оскільки стрічка зображувала досить бурний роман з польсько-російською балериною. Такі постаті можна відкинуті як маргінальні, і справді, пан Калінін нещодавно був затриманий російською владою за його роль у зазначеній кампанії, але ці відкриті традиціоналістичні, консервативні, антизахідні та антиглобалістські цінності, які він фактично представляє, є тим самим негативним набором, який є основою нинішнього російського політичного мислення. Хоча Росія продовжує рухатись своїм свідомо обраним шляхом заперечення своєї європейської спадщини, вона, природно, свідомо і в значній мірі підсвідомо, підпадає під вплив ідеалістичних атрибути, що походять з Близького Сходу, які з часів іранської революції 1979 року перетворилися на перший в світі центр влади з екстремістськими антизахідними ідеями та практиками. Хоча під час «холодної війни» Москва була джерелом ідеологічного натхнення, прихистком для будь-якої групи бойовиків чи нації, яка протистояла Заходу під прапорами антиімперіалізму та національного визволення, центр тяжіння подібних ідей зараз перемістився на Великий Близький Схід, тоді як політичний іслам підхопив факел войовничого марксизму. Ідеї та практика, що походять з Близького Сходу, вплинули на діяльність російської політичної системи як всередині країни, так і у зовнішній політиці. Можливо, найяскравішим прикладом є ідея «Російського світу», яка являє собою репліку набагато більш старої середньосхідної політичної ідеї арабського світу та ісламського світу, задуманого як спільнота націй, об’єднаних спільною мовою, культурою та релігією. Інший вплив можна простежити у зусиллях Росії по створенню ополчення в Донбасі, чия прихильність до Росії заснована на культурній спорідненості, а не на формальному громадянстві, і яка, згідно з планами Росії, повинна бути введена в українське політичне тіло. Вся ця організаційна модель і очікувана поведінка політичної військової сили, що базується на ідентичності, занадто подібна до ліванської шиїтської організації «Хезболла», з її поступовим розвитком, під пильним іранським контролем, від груп міноритарних вояків до повного поглинання ліванської державності зсередини, щоб зрештою вона зникла, нібито природним шляхом.
Заключні положення
Тепер на Близькому Сході з’являється цілком нова сцена для навіть більш жорстокого сценарію опосередкованої війни, у якій стикаються непримиренні суперники, Саудівська Аравія та Іран, район бойових дій між якими простягається від Перської затоки до Сирії, Лівану та Ємену. а також стикаються турки і курди, в той час як спадщина ІДІЛ оскаржується кількома сторонами – і це, якщо називати лише головних дійових осіб. На цьому фоні Росія стикається як з новими ризиками, так і з новими можливостями, щоб ще більше покращити свій потенціал у регіоні. Зростання актуальності поточних ліній розлому поставить Росію перед важким вибором. В даний час найбільш складним серед них є питання майбутнього російсько-іранського партнерства. Росія, здається, знаходиться на ранній стадії, коли вона під тиском Ізраїлю, США та Саудівської Аравії має скоротити розмір, або навіть повністю усунути небезпечну присутність «Хезболли» у Сирії. Росія та Іран можуть піти різними шляхами. Росія може обрати цей варіант, особливо якщо іранські довірені особи будуть ліквідовані силою обставин, при цьому пряма участь Росії буде незначною, якщо взагалі буде. З іншого боку, така ситуація залишить Росію саму і з численними козирями в умовах арабського, турецького та західного тиску. Іран та Росія зараз є двома вимушеними друзями, чия співпраця багато в чому залежить від їхньої спільної спроможності остаточно поглинути провину за сирійську трагедію, яку держави регіону ніколи не дозволять забути, якщо навіть зараз вони тимчасово не торкаються її.
Нинішня дилема для Росії полягає в тому, як сформувати «Друзів Сирії» у такий спосіб, щоб мирні угоди, які дозволять їй звести до мінімуму зобов’язання та продовжувати отримувати прибуток від позиції останнього енергетичного брокера. Найменш бажаним варіантом було б повне політичне врегулювання. Як зазначалося вище, мир, здається, не є варіантом, який Росія може прийняти без істотних матеріальних збитків або втрати свого поточного особливого статусу. Відповідо, тепер такий варіант для Сирії навряд чи можливий. У середньостроковій перспективі Росія, очевидно, здатна підтримувати правильну комбінацію миру та війни та використовувати її здатність підтримувати низький рівень масових заворушень як важіль. Однак згодом, їй доведеться продати свій найцінніший нинішній політичний актив – режим Асада – тій стороні, яка виявиться найсильнішою серед регіональних сил або в рамках бажаної для неї великої угоди з основними світовими державами. Зараз, за відсутності комплексної стратегії США/НАТО, яка, схоже, не з’явиться в середньостроковій перспективі, незалежно від ризиків та витрат, Росія намагатиметься триматися Сирії і продовжувати насолоджуватися своїм відновленим статусом «провідної країни світу».
Розрізненість опозиції та їх баз зовнішньої підтримки, що виключають можливість появи потужного опору тривалій «окупації» Сирії Росією, як і раніше залишає величезний маневровий простір для розвідки і експлуатації, оскільки багато місцевих конкурентів як і раніше, бажають перетягнути Росію на свій бік, тільки обмежено і тимчасово. Маневрування між суперечливими інтересами союзників (Іран і «Хезболла»), партнерів (Туреччина) та ситуативних партнерів (Ізраїль та Саудівська Аравія) буде нелегким для Росії. Головним стратегічним недоліком Росії є те, що, хоча їй знадобиться все більша кількість сил утримування в основних районах де-ескалації, їй доведеться задіяти більше власних військ, оскільки на відміну від Ірану, Туреччини чи США, навряд чи у неї є надійний місцевий представник. Нерозбірливість у виборі партнерів для корисливих угод серед запеклих противників, а також продовження співпраці з непопулярними репресивними режимами проти їх народів, є, однак, ризикованим варіантом. Росія надто часто виявляється в ситуації, коли у неї суперечливі цілі, навіть з її нинішніми союзниками; невдоволеність і гіркота, які продовжують накопичуватись, можуть колись поєднатись з власними обмеженнями ресурсів Росії, що призведе до кризи одночасно на декількох фронтах: регіональному, глобальному та навіть внутрішньому.
Джерела:
_____________
*Відомості про автора:
Олександр Богомолов – Директор, Інститут сходознавства НАН України.
Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Близькосхідний вектор зовнішньої політики Росії: цілі та наслідки».