ukr

С. Борщевський. Гарантії без гарантій? (до 20-ліття підписання Будапештського меморандуму)


Статті Борщевський Сергій

«Кругла» дата з дня підписання Меморандуму про гарантії безпеки у звязку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року дає нагоду з позицій сьогодення поміркувати про наслідки цього документу для нашої держави.

Але спершу варто пригадати обставини, за яких було підписано Меморандум. Точку зору вищого керівництва США в тому ж таки 1994 році у книзі «Дипломатія» влучно схарактеризував колишній державний секретар Генрі Кіссінджер: «Буш із жалем поставився до розпаду горбачовського СРСР, а Клінтон змирився зі спробами відновити колишню сферу російського впливу. Американські керівники не бажають традиційно дипломатично гальмувати російську політику через побоювання спровокувати уявних націоналістичних опонентів Єльцина (а перед тим Горбачова).»

Ми й сьогодні є свідками такого, сказати б, обережного підходу лідерів деяких європейських країн та й зрештою США: маю на увазі заяви про необхідність враховувати так звані «інтереси Росії», залучення держави-агресора до переговорного процесу попри те, що весь світ уже знає, що жодному слову російського керівництва не можна вірити, «страшилки», нібито жорстка позиція щодо Путіна може не лише зашкодити його самолюбству, а й спровокувати російську реакцію, внаслідок чого до влади прийдуть сили, ще чорніші за нинішнього господаря Кремля.

Якщо ж повернутися подумки в 1994 рік, то слід визнати: не підписати Меморандум і не позбутися ядерної зброї Україна практично не могла. На кону стояла альтернатива між міжнародним визнанням та міжнародною ізоляцією. Тогочасні лідери «цивілізованого світу» воліли мати справу з однією Росією, а не з кількома новоутвореними на уламках СРСР державами (на їхню думку, непрогнозованими), побоюючись «розповзання» ядерної зброї, потрапляння її до рук терористичних угруповань та країн-ізгоїв. Як ми знаємо, згодом Росія вдало використала ці побоювання для дискредитації України в так званому «кольчужному» скандалі.

Зрештою справа і тоді, і зараз полягає не так у володінні ядерною зброєю, як у готовності чи неготовності її застосувати. Повномасштабну ядерну російсько-українську війну та її наслідки важко уявити. Чи була б наявність в України ядерної зброї стримуючим фактором, який убезпечив би нашу країну від агресії путінської Росії – питання радше риторичне.

Нині, в умовах цієї агресії, лунають голоси ( і то, не лише з боку офіційних російських посадовців, але й деяких тодішніх і нинішніх американських дипломатів, про те, що, мовляв, Меморандум – попри його назву – не давав Україні гарантій безпеки. В цьому звязку варто зазначити дві речі. По-перше, посилання на те, що Меморандум – це не угода і що в ньому не прописаний механізм забезпечення безпеки України, видаються некоректними, оскільки за жанром меморандум є різновидом міжнародного договору, так само як декларація, конвенція, угода тощо. Нагадаю, під Будапештським меморандумом стоять підписи трьох президентів та одного премєр-міністра. По-друге, положення Меморандуму мають зобовязуючий характер; зокрема, це стосується статті 2: «Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії та Сполучені Штати Америки підтверджують, що утримуватимуться від погрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, і що жодна їхня зброя ніколи не буде застосована проти України інакше як з метою самозахисту або іншим чином згідно зі Статутом Організації Обєднаних Націй».

Агресією проти України Росія фактично зруйнувала світову систему безпеки, оскільки порушила не лише Будапештський меморандум, але й велику кількість договорів, укладених у рамках ООН, ОБСЄ, Ради Європи та інших міжнародних організацій. Відтак однією із задач української дипломатії мало б стати укладання переліку таких договорів і наполягання на застосуванні до Російської Федерації санкцій, передбачених статутними документами відповідних організацій.

Навряд чи є сенс закидати тодішньому керівництву держави факт підписання Будапештського меморандуму. Однак слід відверто сказати й про інше. Меморандум складається не тільки з наведеної тут статті 2.

Так наступна, стаття 3, недвозначно мовить про те, що сторони «підтверджують перед Україною свої зобов'язання згідно з принципами Заключного Акта НБСЄ, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на підпорядкування своїм інтересам здійснення Україною прав, властивих її суверенітету, і таким чином одержати якісь переваги». Мусимо констатувати, що за всі роки різноманітних економічних воєн Росії проти України (трубних, м'ясомолочних, кондитерських, сирних тощо) керівництво нашої держави не використовувало належним чином міжнародні механізми, зокрема ОБСЄ, для того, щоб привести Москву до тями. Чи заохотило це Кремль після численних порушень статті 3 до порушення статті 2 Меморандуму шляхом анексії Криму та військової агресії проти України, знов-таки питання риторичне.

Повторюся: справа полягає не так у володінні зброєю, як у готовності її застосувати. Тим не менше в сьогоднішній ситуації керівництву нашої держави, мабуть, варто було б розглянути на рівні РНБО питання про можливість виходу України з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в разі зволікання з наданням передусім державами-гарантами – Великою Британією та США – належної військової допомоги. Звичайно, це питання потребує професійного вивчення, однак є шанс, що давній острах щодо «розповзання» ядерної зброї (тим паче, що приклад України сьогодні здатні наслідувати ще кілька країн) спрацює краще, ніж традиційні посмішки та потиски рук «на камеру».

 

23.02.2015 00:17:00