Політика Росії є вираженням внутрішніх процесів розвитку російської держави та російського суспільства. В концентрованому вигляді вона віддзеркалює життєво важливі інтереси цієї країни та ті протиріччя, з якими вона стикається в міжнародному середовищі під час їх реалізації. Головний внутрішній інтерес Росії полягає в необхідності збереження і закріплення пострадянської моделі розвитку, яка базується на авторитаризмі персоналізованої влади і патерналізмі суспільства.
В зовнішньополітичному контексті, в умовах глобалізації, цивілізаційних розломів та формування багатополярного світу головним життєво-важливим інтересом для Росії є досягнення статусу світової держави, одного із головних центрів глобального впливу. З урахуванням сучасних глобальних трансформацій Росія в форматі національної держави не здатна досягнути такого статусу. Тому невипадково В. Путін намагається представляти Росію як державу-цивілізацію. Проте для такого статусу у Росії не вистачає критичної геополітичної маси, наростити яку вона може тільки завдяки приєднанню України до так званого російського цивілізаційного простору у формі таких проектів як «русский мир» та Євразійський союз.
Очевидно, що міжнародна ситуація та динаміка розвитку внутрішньоросійських процесів привела до переростання зовнішньої політики Росії в форму війни. Гібридна війна, яку розв’язала Росія, є продовженням її внутрішньої та зовнішньої політики.
Передумовами для такої політики став перехід від однополярної до багатополярної системи міжнародних відносин. Подібні трансформації почалися з фінансово-економічної кризи в США у 2008 році, яка набула глобального характеру. В результаті цієї кризи центр економічного зростання почав стрімко переміщуватися в регіон Південно-Східної Азії, що спричинило послаблення впливу США та Європи на світові економічні процеси. Така різка зміна глобального балансу економічного розвитку призвела до перегляду розстановки сил у світі. США почали стрімко втрачати світове лідерство, їх геополітичний вплив у світі став різко зменшуватись. Трансатлантичні зв’язки США з Європою значно ослабли, більше того, у них виникли цілі вузли протиріч, що призвело до руйнації консолідації Заходу. У свою чергу Європейський Союз почав претендувати на роль самостійного геополітичного гравця у світі так і не досягши консенсусу щодо політики у відносинах з Росією.
Крім того, зміна геополітичного балансу призвела до перегляду сфер впливу у світі між новими і старими геополітичними центрами. Росія першою заявила про такі претензії на Мюнхенській конференції з питань безпеки у 2007 році. Квінтесенцією нової зовнішньої політики В. Путіна є такі постулати: по-перше, однополярний світ вичерпав себе, має згубний характер дії, тому на зміну йому повинна прийти багатополярна система міжнародних відносин. По-друге, Сполучені Штати більше не мають права на світове лідерство. По-третє, США і НАТО втратили здатність гарантувати безпеку Європи і надалі виступають провокативним (дестабілізуючим) чинником у Європі.
Таким чином, багатополярний світ відкрив для Росії шанс переглянути результати «холодної війни» і знову повернути собі статус світової держави. Досягти подібного статусу шляхом економічної конкуренції Росія не в змозі внаслідок своєї економічної відсталості. Їй також не вдалось досягти цієї мети політико-дипломатичним шляхом. Намагання нав’язати Заходу Договір про європейську безпеку ініційований екс-президентом РФ Д. Медведєвим, який передбачав побудову двополюсної регіональної системи безпеки у Європі, теж не мало успіху.
Рамки існуючого світового порядку включно з міжнародним правом та структурами міжнародної безпеки теж не дозволяли Росії задовольнити її геополітичні амбіції. Відтак, не маючи відповідних економічних ресурсів та політичних інструментів для досягнення своєї стратегічної мети, Росія вирішила зруйнувати існуючу систему міжнародної безпеки і міжнародного права шляхом розв’язання війни.
Ця війна має глобальну цивілізаційну, геополітичну та інформативну складові. Цивілізаційний вимір цієї війни обумовлюється тим, що в умовах XXI століття світова спільнота інтегрується на основі певних культурних цінностей, утворюючи великі цивілізаційні об’єднання. Така тенденція світового розвитку переводить боротьбу за геополітичне домінування у сферу цінностей, а цілями війни стає руйнація цивілізаційних цінностей противника і насадження йому своїх власних цінностей.
Інша тенденція світового розвитку, характерна для XXI століття, полягає в переході людства від індустріального до постіндустріального суспільства, основною рисою якого є перенесення способу виробництва в інформаційну сферу, що, безумовно, змінює характер ведення війни. Головними завданням у такій війні стає не руйнування економічного, демографічного чи воєнного потенціалу противника, а досягнення прямого випливу на нього. Не пряме знищення противника, а його внутрішнє руйнування. Таке комплексне залучення різних елементів та форм ведення війни отримало назву гібридна війна.
Мета гібридної війни не передбачає утворення фронтів з великою концентрацією військ для проведення широкомасштабних воєнних операцій у фізичному середовищі, натомість її середовищем стає людська свідомість, кіберпростір та інформаційний простір. В таких умовах війна втрачає свої фізичні параметри і перетворюється у війну сприйняття, або психологічну війну, яка ведеться у глобальному інформаційному просторі. Основним елементом такої війни є технологія інформаційно-психологічного впливу на суспільну свідомість, що дає можливість забезпечити добровільне підкорення населення країни агресору та підтримка ним агресивного курсу ворожої країни. Глобальний характер такої війни обумовлюється тим, що вона ведеться в глобальному інформаційному просторі і дозволяє здійснити політичний вплив на всю світову спільноту, як на противників, так і на прихильників агресора, а також на нейтральне середовище та світову суспільну думку в цілому. Отже, такий вплив фактично є насиллям над свідомістю людей та суспільства.
Чи є адекватною відповідь з боку України та міжнародної спільноти на гібридну війну Росії? Ні.
Основним сценарієм з боку міжнародної спільноти ЄС, США та НАТО є досягнення компромісу з Росією та замороження конфлікту на Донбасі. Проте такий конфлікт ні Україна, ні ЄС не в змозі заморозити. По-перше, такий сценарій не задовольняє ні Росію, ні Україну, оскільки жодна зі сторін не в змозі реалізувати свої інтереси. За такого сценарію Україна втрачає свою територіальну цілісність, суверенітет Криму та Донбасу, значну частину промислово-економічного потенціалу (близько 20%), 12% території і 7 млн населення. Вона втрачає понад 400 км свого державного кордону по суходолу, не враховуючи вже морський кордон, і замість цього отримує внутрішню нестабільність і постійну зовнішню загрозу. Така ситуація змусить Україну залишитися в «сірій зоні» та в сфері російського домінування і постійної воєнної загрози з боку Росії. В подальшому така ситуація призведе до фактичної руйнації Української державності.
Росії такий сценарій замороженого конфлікту на Донбасі дозволяє реалізувати локальні інтереси, але не дозволяє досягти цілей гібридної війни на регіональному (східноєвропейському) і глобальному рівні. А це буде означати програш Росії в глобальному протистоянні із Заходом і повторенні дезінтеграційних процесів часів розпаду СРСР та деградації політичного режиму в Росії.
Для ЄС та США замороження конфлікту видається єдино можливим способом уникнути конфронтації з Росією і повернутися до старої формули стратегічного партнерства з нею. Проте заморожений конфлікт на Донбасі не знімає глобального міжцивілізаційного геополітичного протиріччя між Росією і Заходом. Якщо навіть конфлікт на Донбасі на деякий час вдасться заморозити, він виникне в іншій частині на лінії протистояння між Росією і Заходом. Таким місцем може бути Молдова, країни Балтії чи навіть Греція. Конфронтація неминуче виникне на інших стратегічних напрямках.
По-друге, гібридна війна як особлива форма асиметричного конфлікту має дещо іншу природу ніж типові конвенційні конфлікти, які були характерними для кінця ХХ чи початку ХХІ століття. Гібридна війна не має чітких меж свого як початку так і кінця, оскільки вона являє собою комбінацію як зовнішнього (міждержавного), так і внутрішнього конфлікту. В такій ситуації гібридна війна може перетікати в гібридний мир і, навпаки, коли мир є нетривким, а війна мінливою. Стабільною в такій комбінації війни і миру є тільки ситуація хаосу. Гібридна війна відбувається в багатьох сферах. Це означає, що встановлення миру, чи досягнення консенсусу в одній сфері, переведе конфронтацію в іншу сферу, що також унеможливлює остаточне розв’язання конфлікту. Головним об’єктом російської гібридної війни є цінності, з приводу яких досягти компромісу практично неможливо, а значить такі конфлікти не піддаються врегулюванню. Традиційні стратегії миротворчої діяльності, до яких вдаються ООН, НАТО, ЄС та ОБСЄ в умовах гібридної війни є неефективними.
Чи є вихід з цієї ситуації? Виходом із цієї ситуації є зміна стратегії дій України та міжнародного співтовариства з протидії політиці Росії. Стратегія, що застосовується ЄС, США та Україною, не зможе бути ефективною, оскільки вона спрямована на повернення Росії в умови постбіполярного миру і збереження її існуючого місця, яке було їй відведено в структурі постбіполярної системи міжнародних відносин. Неадекватність старої стратегії в існуючій реальності призвела до підміни понять в сприйнятті цієї міжнародної ситуації, коли російська війна подається як суто «українська криза».
Така підміна понять переводить дії України в сферу віртуального світу, коли дії російських військ ми сприймаємо за фантомні терористичні війська ДНР і ЛНР, а саму війну називаємо «антитерористичною операцією». Відтак, як Україна, так і міжнародне співтовариство обрало хибну стратегію, в основу якої покладені міжнародні механізми врегулювання внутрішніх конфліктів, а не механізми відсічі відкритій воєнній агресії. Виразом такого хибного підходу став принцип: «Воєнний конфлікт на Донбасі воєнного вирішення не має», який дуже поширено експлуатується українською владою. На цю популістичну тезу ведеться все міжнародне співтовариство.
Завдяки такій підміні понять і Україна, і міжнародна спільнота діють в рамках парадигми гібридної війни, заданої В. Путіним, яка дозволяє Росії уникати відповідальності за агресію. В рамках такої парадигми Росія значно модифікувала зміст агресії відповідно до умов ХХІ століття. Російська воєнна агресія має багаторівневий, багатоплановий, комплексний характер. Кінцева мета російської гібридної війни є також багаторівневою.
На внутрішньодержавному рівні – створення імперського типу моделі розвитку російської держави та закріплення авторитарного профашистського режиму шляхом проведення політики експансії та гегемонізму.
На міждержавному рівні – знищення України як держави, українців як нації, як альтернативі російській державній авторитарній системі, захоплення території України як плацдарму для геополітичного наступу на Центрально-Східну Європу.
На глобальному рівні – перестуктуризація глобальної системи міжнародних відносин шляхом руйнації світового порядку, що склався після закінчення «холодної війни» та вибудова на цих руїнах нової системи, в якій Росія займе місце «світової держави», як основної домінантної сили, що здатна управляти глобальними світовими процесами. Мова йде про допущення Росії до глобального управління світом.
На регіональному рівні – зміна балансу сил на користь Росії та перегляд результатів «холодної війни», з подальшим відновленням Ялтинсько-Постдамської системи в Європі. З цією метою Росія прагне зруйнувати існуючу архітектуру безпеки в Європі на базі НАТО, ЄС, ОБСЄ. Перегляд результатів «холодної війни» означає:
- перегляд кордонів в Європі;
- відмову від Біловезької угоди, що являє собою фактичну відмову від визнання державних суверенітетів пострадянських країн;
- перегляд правомірності об’єднання Німеччини;
- неправомірність розширення НАТО та ЄС;
- відмову від принципів Хельсинського заключного акту та Паризької Хартії ОБСЄ;
- руйнацію режиму контролю над озброєннями в Європі, що проявляється в денонсації Росією Адаптованого Договору про ЗЗЄЄ та намірах денонсувати Договір про РСМД в Європі;
- дискредитацію НАТО через провокацію його неготовності вступити в конфлікт з Росією;
- інспірацію радикальних проросійських партій і рухів в Центральній та Західній Європі;
- нейтралізацію Вишеградської четвірки шляхом утворення в ній проросійської групи країн.
Висновки: у теперішній час ми спостерігаємо зміну циклів світового розвитку, які супроводжуються війнами, що закінчуються змінами світового порядку і утвердженням нової системи міжнародної безпеки як на глобальному, так і на регіональному рівнях. Така історична тенденція світового розвитку дає підстави стверджувати, що нова система безпеки створюється після нанесення рішучої поразки агресору і утворення нового балансу сил, забезпечує стабільний мир.
Для нанесення поразки агресору Україні та Європі необхідно змінити парадигму відносин з Росією в її гібридній війні:
а) замість АТО треба визнати, що Україна є жертвою російської агресії і знаходиться в стані війни, що обумовлює необхідність негайного переходу до організації оборони країни;
б) на міжнародній арені головною стратегією в України має бути організація міжнародної антипутінської коаліції, метою якої є капітуляція Росії в цій війні не тільки перед Україною, а й перед Європою та США. І тільки на цих умовах має бути заключений новий Договір про європейську безпеку.