Отже на Донбасі затишшя. Інтернет рясніє коментарями з цього приводу, і від деяких враження таке, що – хоча літня спека минулася – їхні автори перегрілися на сонці. Один порівнює Пургіна з Пушиліним на користь останнього, інший запевняє, що Путін втратив до Донбасу інтерес, третій цілком серйозно стверджує, нібито для активних агресивних дій з боку Росії уже не сезон. Тобто для інтервенції в Угорщину 4 листопада 1956 року чи інтервенції в Афганістан 24 грудня 1979 року для Кремля був сезон, а тепер, у вересні, – ні. Це ж коли у Росії, яка, за підрахунками фахівців, у своїй історії щодня «приростала» в середньому на 80 квадратних кілометрів, для загарбництва був не сезон?
Просто затишшя на Донбасі саме зараз не лише вигідне, а й необхідне Росії, і те, що воно настало – не наслідок санкцій, не заслуга А.Меркель та Ф.Олланда, а зайве свідчення того, що процес контролюється з Москви і саме звідти російсько-терористичним військам (мені дуже подобається це визначення, хоча, на жаль, не всі українські ЗМІ ним послуговуються, бо деякі з них в умовах війни українські лише географічно) надходять команди стріляти чи не стріляти.
Чому затишшя Росії необхідне? По-перше, Путін зібрався на сесію Генеральної асамблеї ООН, і в цьому контексті йому більше випадає мати оливкову гілку в дзьобі, ніж комплекси «Град» у пазурах, тим паче, що в тому, що гілка бутафорська, свідомо чи несвідомо розберуться далеко не всі. У Нью-Йорку Путін одних спокушатиме перспективою дієвої участі Росії в коаліції проти «Ісламської держави», сподіваючись повторити трюк, до якого Кремль удався після 11 вересня 2001 року, підверставши свої знамениті «зачистки» в Чечні під боротьбу з тероризмом. Інших спокушатиме списанням боргів чи просто грубими грошима. Не можна виключати й домашні заготовки чекістського штибу, аж до підписання на колінах у присутності численних журналістів указу про помилування когось із українських політв¢язнів.
По-друге, затишшя необхідне Кремлю для того, щоб використати вибори в Україні й інфільтрувати до органів місцевої влади максимальну кількість своїх агентів. І нарешті, існує ще й третій дедлайн – 31 грудня цього року спливає термін дії мінських угод, і президент П.Порошенко вже заявив, що Україна, яка сплатила надто високу ціну за їхню імплементацію, не має наміру його подовжувати.
Звичайно, не слід забувати й про бажання Кремля послаблення або й скасування санкцій.
От за таких обставин Росії й необхідне затишшя. Чи означає воно можливість стійкого миру? Щоб відповісти на це запитання, треба неупереджено відповісти на інше: чи готове нинішнє російське керівництво, підтримуване переважною більшістю населення, відмовитися від імперських амбіцій? Відповідь буде негативною. А без України імперія неможлива. Тільки усвідомлення цієї істини дозволяє реально оцінювати стан речей.
Як повинно діяти в цій ситуації керівництво України? Нагальним завданням є зруйнування планів Кремля, пов¢язаних із використанням Генеральної асамблеї ООН. Відтак українське суспільство очікує від влади нестандартних рішень. Сильним ходом, як на мене, могло б бути включення до складу офіційної делегації представника Меджлісу кримськотатарського народу, сама присутність якого в залі засідань була б нагадуванням про те, що без повернення Криму питання не може вважатися закритим.
Необхідно продумати й піар-моменти. Скажімо, нашим делегатам на чолі з президентом замість сорочок і краваток варто вбратися у футболки із зображеннями українських політв¢язнів у Росії та відповідними написами. У дні сесії слід організувати в Нью-Йорку показ фільму О.Сенцова та презентацію книжки Н.Савченко. До речі, нагальним завданням є пошук американського, французького, німецького, іспанського видавництв, які б із дотриманням авторського права видали «Сильне ім¢я Надія» відповідними мовами у відповідних країнах. Наголошую, видати книжку треба терміново, але тільки за кодоном – до цього мають долучитися Міністерство інформаційної політики та наші посольства. Якщо наші чиновники надумають зробити це в Україні під орудою Держтелерадіо – вийде пшик. А поки що примірник уже випущеного видання бажано подарувати главам делегацій від імені Президента України.
Повторюся: задача руйнування планів Кремля сьогодні не менш важлива, ніж просування власних ініціатив. І найкращою оцінкою роботи нашої делегації в Нью-Йорку було б кисле лице Путіна після повернення до Москви.