Чим відрізняються таке явище як сепаратизм від національно-визвольного руху? Це питання має не тільки теоретичне, але й практичне значення, коли ми намагаємося зрозуміти ситуацію в Росії у контексті національних рухів, які намагаються в кінцевому підсумку створити власну державу. Йдеться, зокрема, про такі національні рухи, як чеченський рух, рух у Дагестані, а також рух у Татарстані.
Зупинимось спочатку на питанні, що таке сепаратизм.
У самому широкому смислі сепаратизм – це політика і практика спрямована на відокремлення частини території держави і створення нової держави.
Тут одразу виникає низка інших питань, наприклад, таких як: 1) чи є поняття «сепаратизм» юридичним терміном (національно-правовим чи міжнародно-правовим)? 2) чи є це тільки політичний або публіцистичний термін? 3) чи є сепаратизм злочином? 4) чи заборонено сепаратизм у міжнародному праві?
Спробуємо відповісти, на ці питання.
Термін «сепаратизм» є переважно політологічним чи публіцистичним терміном, який не завжди має достатньо чіткий зміст. Разом з тим, цей термін можна зустріти у кримінальному праві деяких країн.
Цікаво зазначити, що у деяких країнах світу (наприклад, у Великій Британії (Шотландія) та Канаді) сепаратизм не є забороненим, тобто там існують і легально діють політичні партії, які ставлять за мету відокремлення і створення власної держави.
У деяких країнах сепаратизм (принаймні, його мирні форми) можна вважати не забороненим тому, що їхні конституції передбачають можливість територіальних змін за згодою держави.
Є також країни, де сепаратизм заборонений. Так, приміром, в Росії заклики до сепаратизму розглядаються як кримінальний злочин.
Що стосується загального міжнародного права, то в ньому сепаратизм як такий не заборонений, оскільки для міжнародного права є важливим лише сам факт виникнення держави. Причому для міжнародного права значення має те, щоб держава виникла без порушень принципів міжнародного права.
Разом з тим, ми маємо приклад так званої Шанхайської конвенції 2001 року про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом та екстремізмом, сторонами якої є переважно авторитарні країни і яка не є частиною загального міжнародного права.
Прихильники сепаратизму часто апелюють до права народів на самовизначення, як до такого права, що охоплює, на їхню думку, право на сецесію (тобто право на відокремлення).
Супротивники сепаратизму, зі свого боку, апелюють до принципу територіальної цілісності держави.
Що таке національно-визвольний рух з точки зору міжнародного права?
Національно-визвольний рух, який, до речі, може бути суб’єктом міжнародного права, – це організація (тимчасова форма існування держави), яка веде боротьбу певного народу проти іноземного домінування.
В міжнародному праві існує також поняття «національно-визвольна війна».
З точки зору міжнародного гуманітарного права (зокрема, Женевських конвенцій 1949 року та додаткових протоколів до них) про національно-визвольний рух йдеться у таких випадках: 1) коли народ веде боротьбу проти іноземної окупації; 2) коли ведеться боротьба проти колоніального режиму; 3) коли ведеться боротьба проти расистського режиму.
Якщо брати національно-визвольних рух проти іноземної окупації, то в Росії це стосується двох народів: 1) кримськотатарського народу, який опинився на окупованій території і мирними засобами веде народно-визвольну боротьбу проти окупаційної влади та 2) чеченського народу.
Що стосується чеченського народу, то аналізуючи його міжнародно-правовий статус, слід мати на увазі декілька важливих фактів. По-перше, це народ, проти якого було здійснено геноцид. Причому двічі – в 1944 році, а також під час так званої «Першої чеченської війни».
По-друге, в результаті «Першої чеченської війни» у 1996 році Росія визнала незалежність і міжнародну правосуб’єктність Ічкерії (Чечні) і навіть уклала з Ічкерією декілька міжнародних договорів, в одному з яких прямо вказувалося, що стосунки між Росією та Ічкерією будуть регулюватися не національним, а міжнародним правом.
Тобто на момент на момент вторгнення Росії на територію Ічкерії у 1999 році сама Росія визнавала Ічкерію суверенною державою.
Однак потім в результаті так званої «Другої чеченської війни» територія Ічкерії була окупована і на цій окупованій території було насаджено маріонетковий режим.
Іншими словами, з точки зору міжнародного права можна аргументувати, що чеченський народ є народом, який веде національно-визвольну боротьбу проти іноземної окупації.
Говорячи про право народів, що проживають на території Росії, мати власну державу, то необхідно мати на увазі наступне.
Переважна більшість держав світу, включно з Україною, розглядає право на самовизначення як таке, що не включає право на сецесію, тобто не включає право на відокремлення та створення власної незалежної держави. Однак Росія є унікальною державою у цьому сенсі. Річ у тім, що Росія, як це продемонструвала її поведінка в процесі окупації та анексії Криму, офіційно вважає, що народи мають право на самовизначення включно з сецесією. За такою логікою Росія не може вимагати від інших держав, щоб вони визнавали право на сецесію, однак, з іншого боку, в силу вимоги послідовності та принципу добросовісності Росія повинна визнати право народів, що проживають на її території, право на сецесію.
Наведемо цікавий приклад. 17 травня 2018 року Слідчий комітет РФ відкрив кримінальне провадження проти п’ятнадцяти суддів Конституційного суду України за те, що цей Суд прийняв рішення про визнання так званої «декларації про незалежність Криму» як такої, що не відповідає Конституції України. І тут нас цікавить та юридична аргументація, якою скористався Слідчий комітет РФ: «Як вважає слідство, таким рішенням, що має дискримінаційний характер, було порушено основоположний принцип міжнародного гуманітарного права – право народу на самовизначення – закріплене у статуті ООН, міжнародному пакті «Про громадянські та політичні права», а також у рішеннях Міжнародного суду ООН. В силу цього права усі народи вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний та культурний розвиток».
Який логічний висновок випливає з цього твердження?
По-перше, цей висновок полягає у тому, що Росія офіційно вважає право на сецесію елементом права народів і націй на самовизначення.
По-друге, більше того, з точки зору Росії заперечення права на сецесію є злочином.
З цього за логікою випливає, що якщо народи Росії почнуть вимагати реалізації свого права на сецесію і російські органи влади почнуть протидіяти цьому, то такі дії з боку російської влади можна буде розглядати як злочин.
Якщо на певному етапі народи Росії почнуть процес відокремлення і створення власних держав, то на які нормативні факти вони можуть спиратися?
Наприклад, Татарстан може спиратися на результат референдуму про суверенітет республіки Татарстан, який було проведено у 1992 році, яким було проголошено державний суверенітет Татарстану. Крім того, в Конституції Татарстану вживається термін «суверенітет» та йдеться про те, що єдиним джерелом влади в Татарстані є його народ.
Деякі конституції національних республік, що входять до складу Росії, містять посилання на принцип або право на самовизначення (наприклад, Конституція Башкортостану).
У деяких конституціях цих республік вживається також термін «демократична правова держава» (Дагестан, Башкортостан) щодо цих республік, а також зазначається, що джерелом влади в цих республіках є народ.
Таким чином, якщо в Росії відбудуться певні політичні процеси, то посилання на ці нормативні факти може стати юридичним аргументом у процесі створення власних держав.
Виходячи з вищесказаного, ми можемо дійти декількох наступних висновків.
По-перше, в сучасних умовах в Росії є принаймні два національно-визвольних рухи, які ведуть боротьбу проти іноземного панування та окупаційного режиму – кримськотатарський рух та чеченський рух.
По-друге, з огляду на той факт, що Росія офіційно розглядає право на сецесію як елемент права народів на самовизначення вона повинна бути послідовною (з огляду на принцип добросовісності) і надати це право тим народам Росії, яка заявлять про своє прагнення відокремитися від Росії і створити власну державу.
По-третє, право на сецесію не є частиною права народів на самовизначення з точку зору загального міжнародного права і у цьому сенсі ситуація з Росією є винятком, а не правилом.
_________
*Відомості про автора:
Д-р.юр.н., проф. Олександр Мережко, Київський національний лінгвістичний університет.
Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Конфліктогенний потенціал РФ: стан та перспективи розвитку»