ukr

Володимир Огризко, Валерій Чечелашвілі: Росія – основна загроза світовому порядку: гостра необхідність протидії та створення системи стримування


Статті

Зміст

 

                                                                                                               

Вступ                                                                                                         

I. Імперськість – незмінна сутність Росії                                                             

II. Наївність Заходу щодо Росії                                                           

III. Запобігти новій агресії Росії                                                           

IV. Через політику протистояння та стримування Росії

до відновлення статус-кво у міжнародних відносинах                 

Висновки                                                                                                

Підсумок                                                                                                

  

Вступ

Європа пережила дві світові війни. Незабаром після закінчення Другої світової війни вона стала головною ареною «холодної війни», яка розгорнулася через протистояння двох суспільно-політичних систем. Холодна війна виявлялася не лише в ідеологічному протистоянні, але і в гонці звичайних і ядерних озброєнь. Розвиток ситуації кілька разів поставив людство, а разом з ним і Європу, на межу виживання.

До середини 70-х років минулого століття становище стало змінюватися, у результаті розум по обидва боки «залізної завіси» взяв гору, і 1 серпня 1975 року в Гельсінкі було підписано історичний «Заключний акт», який заклав основи міцного миру в Європі та за її межами.

Це надзвичайно універсальний і збалансований документ. Його десять принципів дають відповіді на всі спірні питання, що виникають між державами-членами. Актуальність документа тільки зросла після великих геополітичних зрушень в Європі внаслідок розвалу Радянського Союзу.

Російська назва документа – «Заключний акт» більш точно відображає його зміст, логіку і спрямованість у майбутнє, ніж англійська «Final Act». Документ завершив епоху протистояння на континенті і визначив рамки міжнародних відносин в Європі, які повинні були привести її до благополуччя та процвітання.

Так це й відбувалося у Західній і частково Центральній і Південній її частинах, де з успіхом йшов небачений експеримент з будівництва спільного європейського дому. Нації, які століттями вбивали один одного, об'єдналися і створили унікальне утворення. Ці нації показали приклад, як незважаючи на складний історичний досвід, використовуючи нові умови, можна побудувати якісно нові міждержавні відносини.

Після розпуску Празьким протоколом від 1 липня 1991 року Варшавського договору та оформлення розпаду Радянського Союзу Біловезькими угодами 8 грудня 1991 року Європа отримала друге дихання. Здавалося, вже нічого не може завадити процвітанню і благополуччю Європи.

Однак сьогодні ми опинилися перед реальністю нової холодної війни. Чому це сталося? Хто у цьому винен? І найголовніше – як вийти з цього становища?

Аналізу цих проблем присвячено дане дослідження. Автори спробували проаналізувати як історичні аспекти формування сучасних держав на Сході Європи, так і логіку подій протягом останніх десятиліть у регіоні. Це дозволило їм зробити певні висновки і запропонувати деякі рекомендації.

Європа один раз вже впоралася з «холодною війною», незважаючи на те що вона була розділена «залізною завісою», що проходила через її серце – Берлін. Зараз у Європи набагато більше ресурсів – геополітичних, інституційних і фінансових, набагато міцніші вплив, авторитет і репутація у міжнародних відносинах і сильніші союзники.

Усе це дає підстави для оптимізму. Сьогодні Європі протистояти загрозам і впоратися з викликами можна значно легше, ніж в останній чверті двадцятого століття. Тим більше, що й сьогодні виклики Європі знову генеруються на Сході, у столиці, яка була головним джерелом небезпеки для Європи після закінчення Другої світової війни і залишається ним сьогодні, – Москві.

  

Частина I. Імперськість – незмінна сутність Росії

ХIII століття... Давня Київська держава – Київська Русь (пра-Україна) зруйнована монголо-татарською Ордою. Центр політичного життя Русі-України переміщується з Києва на Захід – у Володимир – Волинське князівство, яке продовжує політичну і правову спадщину Києва. Воно, як і Велике князівство Київське, буде сповідувати цінності тодішньої Європи, залишаючись її невід'ємною інтегральною частиною.

Через нашестя Орди Київська Русь розпадається на кілька частин. Її північно-східна частина – Московія – потрапляє на довгих майже чотири століття під безпосереднє управління Орди, переймаючи від неї і втілюючи на практиці як спосіб життя, так і всю ідеологію і структуру державного управління. На великій території колись єдиної Русі складаються два типи соціальних організмів: європейський та ординський.

Для першого характерним залишаються традиції самоврядування в їхньому первозданному вигляді (віче, народні голосування, виборні судді, суди і т.ін.). Для іншого – жорстка централізація управління і безумовне придушення прав особистості верховним керівником, рабська залежність від нього. Московський князь визнає Ординського хана своїм повелителем і їздить до нього отримувати право на князювання.

Сама Русь теж виявляється залежною від хана. Але лише у формі данини – обов'язковість платежів. Ця залежність, на відміну від Московії, триває всього лише трохи більше століття. При цьому надважливо, що уклад життя при цьому залишався незмінним – європейським.

Так еволюційно, але закономірно на території колись єдиної Київської держави – Русі виникають дві абсолютно різні системи не тільки державного управління, а й світогляду, цінностей та, головне, – ставлення до людини та її прав.

На формування ментальності мешканців Московії серйозний вплив мав також і географічний фактор. Якщо родючі землі південної Русі визначали осілість хліборобів і звідси – зародження практики індивідуального господарювання, то на північному сході ситуація виглядала зовсім інакше. Жорсткі кліматичні умови вимагали двох речей: об'єднання людей, щоб вижити (окремій сім'ї це було не під силу), і постійного переміщення для освоєння нових земель, оскільки використаний, виснажений ґрунт вже не давав шансів на прожиток.

Так протягом довгих століть у свідомості жителів Московії утвердилося кілька постулатів: а) вся влада належить верховному правителю і йому потрібно неухильно підкорятися (вертикаль: повелитель – раб, влада сакральна); б) вижити можна тільки, об'єднавшись у громаду (головне – думка колективу, а не індивіда); в) потрібно завойовувати інші території, щоб вижити (агресія – це прийнятна і виправдана форма поведінки). Закріпленню такого світорозуміння сприяли численні за весь час васальної залежності Москви шлюби між її ярличними князями і правителями Орди.

Вельми специфічно відбилася золотоординська спадщина й на економіці Московії, яку вчені пізніше назвуть «азіатським способом виробництва». Якщо в Європі склався зрозумілий підхід до ведення бізнесу, який був визначений К. Марксом у відомій формулі «гроші – товар – гроші з прибутком», то у Московії, а потім і Росії, «товар» мав специфічну природу. Власне, там товаром стала влада, оскільки тільки близькість до неї, або ж, значно краще, перебування у владі, давало можливість без проблем і обмежень заробляти. Така практика мала своїм результатом виникнення тотальної корупції, яка пронизала всю систему суспільних відносин від самого верху до самого низу. З того часу російське суспільство сприймає корупцію як норму і живе у повній гармонії з нею.

Тому після розпаду Орди і появи на історичній карті самостійної Московії вона фактично продовжила її політичні і світоглядні традиції.

Не можна не згадати і релігійний фактор, який також вплинув на особливості формування московської ідентичності. Привнесена з Києва православна віра не стала чинником просвіти й освіти, як це було на Русі, а перетворилася в догматичне заперечення всього того, що не сприймалося московським кліром. Звідси виникла світоглядна «відрубність» від решти християнського світу і претензія на особливу «чистоту віри» на відміну від «єретичного» Заходу. Це, в свою чергу, породило підозрілість до всього іноземного, небажання бути активно залученим у загальноєвропейські процеси, автаркію та самоізоляцію. Поступово все європейське перетворювалося в усе вороже.

«Москва – третій Рим, а четвертому не бувати», – ця формула місцевого ченця Філофея стала ідеологічним обґрунтуванням «винятковості» Московії, її «окремості» й особливої «цивілізації».

У підсумку у ХVІ -ХVІІ ст. сформувалася і вийшла на міжнародну арену країна Московія, для якої повага прав особистості була нонсенсом, навколишній світ – загрозою, а агресія і корупція – нормою.

З тих пір Московія не раз змінювала свою назву (спочатку вкрала у Києва назву «Русь» і трансформувала її в «Росію», «Російську імперію», потім стала Радянським Союзом, тепер – Російською Федерацією), але зберегла незмінними свої імперські й агресивні традиції. Саме з такою Росією сьогодні і повинен якось співіснувати цивілізований світ.

Якщо аналізувати відносини між Росією і Заходом ретроспективно, то їх навряд чи можна назвати стабільними, рівними й успішними. В якісь періоди Росія ставала об'єктом цих відносин, на неї нападали і завойовували, в інших ситуаціях вона була активним суб'єктом політики, сама вела агресивні війни, була частиною то одних, то інших коаліцій. Але в якій би ролі вона не виступала, головним принципом у відносинах або з окремими західними країнами, або з Заходом у цілому, залишалася тотальна недовіра.

Власне, якщо спробувати коротко дати визначення російсько-західним відносинам з моменту їх зародження і до сьогоднішнього дня, то це були б слова «криза довіри». Причому, особливої гостроти ця криза набула сьогодні. Окремі і досить короткі історичні періоди «потепління» і більш-менш мирного співіснування лише відтіняли загальну тенденцію ворожості і недовіри. А побудувати на цій основі як двосторонні відносини, так і закласти основи глобального порядку, практично неможливо.

Середньовічні завоювання і набуття ядерного потенціалу у новітній час зробили Росію активним гравцем, який безпосередньо впливав спочатку на формування регіональної, а тепер і глобальної безпеки. Сьогодні Росія, будучи постійним членом Ради Безпеки ООН, за визначенням бере участь у виробленні важливих рішень. Але на практиці вона лише зловживає своїм правом вето, використовуючи його не на благо глобального світу й безпеки, а всупереч йому. При цьому, оскільки рушійною силою її зовнішньої політики залишається імперськість, Росія легко відмовляється від узятих на себе міжнародних зобов'язань, використовуючи для цього найбезглуздіші й абсурдні виправдання.

Шовіністична російська еліта дуже болісно перенесла розпад СРСР і багато у чому не змирилася з ним. З метою відновлення втраченого контролю на пострадянському просторі Росія ініціювала там серію конфліктів. Розрахунок був примітивно простий: з одного боку, дестабілізувати ситуацію в окремих країнах, які заявили про свої плани стати реально незалежними, з іншого, – виступити «гарантом» врегулювання, що на практиці означало «заморозити» конфлікт і взяти ситуацію під свій контроль. Так сталося в Абхазії і Південній Осетії, Нагірному Карабасі та Придністров'ї. Приблизно так планувалося діяти в Криму і на Донбасі. Агресія Росії проти Грузії у 2008 р. і проти України у 2014 р. продемонструвала всьому світу, що Росія не зупиняється перед грубим порушенням міжнародного права у своїх зусиллях протидіяти пострадянським країнам, якщо вони вирішили побудувати вільні і демократичні держави.

Крім цього Кремль намірився продемонструвати Заходу також і свої глобальні можливості. У 2015 р. почалася сирійська авантюра, головною метою якої була аж ніяк не допомога злочинному режиму Асада, на совісті якого вже щонайменше 450 тис. людських жертв, а самоствердження як рівноправного глобального міжнародного гравця. Свого часу Москву до глибини душі образила відома фраза Президента США Б. Обами про те, що Росія є всього лише регіональною силою. (Джерело: https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2014/03/140325_obama_russia_ukraine).

 Кремль вирішив показати «кузькину мать» «гнилій Гейропі» та США, а також тим, хто активно виступив за право громадян вибирати собі свою владу. Додавши до цього, зокрема, сприяння (про що обґрунтовано заявляло багато експертів, наприклад: https://meduza.io/feature/2015/12/13/phenyan-sozdaet-vodorodnuyu-bombu) північнокорейському режиму в розробці ядерної зброї ще з радянських часів, продовження практики вбивств громадян на території країн ЄС і НАТО, у т.ч. з використанням забороненої міжнародними конвенціями радіологічної та хімічної зброї, ядерний шантаж усього світу, загрози розв'язати нову гонку озброєнь і т.ін., ми де-факто отримали заявку Росії на право вирішувати долі цілих народів і регіонів.

Але це – її, Росії, бачення «правильності» сучасної міжнародної політики. Цивілізований світ повинен зробити зовсім інший висновок: по суті Росія неодноразово скоювала злочини агресії і залишалася безкарною.

Така ситуація ламає основи безпеки сучасного світу, робить недієздатними як ООН, так і ОБСЄ у їхніх зусиллях зберегти усталені в світі і Північній Атлантиці правила мирної міждержавної поведінки.

Тому навряд чи можна погодитися з тими політиками, які стверджують, що головною загрозою сьогодні є ІГІЛ або терористи. Це локальні загрози. А глобальною загрозою стає Росія. І вона утвердиться у цій ролі остаточно, якщо не буде зупинена.

Ключовою для вирішення цього завдання є позиція Заходу. Позитивом є те, що сьогодні там все більш стає очевидним, що Росія загрожує самим засадам західної цивілізації, прагне розколоти ЄС і максимально послабити НАТО. В окремих країнах цих спілок, як і в самих організаціях, почалася розробка стратегії протидії агресивній політиці Кремля. Політичне керівництво Заходу все більше переконується в тому, що Росія не бажає повертатися до цивілізованих норм поведінки. На цьому тлі досить дивним виглядає формула, яку Захід сьогодні пропонує як головну в стосунках з Москвою: «стримування і діалог».

Якщо з її першою частиною можна безумовно погодитися, розуміючи при цьому, що для її ефективності стримування має бути всеохоплюючим, то щодо другої частини виникають обґрунтовані сумніви. Діалог у теперішніх умовах сприймається Кремлем як слабкість Заходу і його нездатність приймати серйозні рішення. Численні «заклопотаності», висловлені у західних столицях, були сприйняті в Москві з полегшенням, тому що на ділі означали відсутність у Заходу політичної волі для справедливого покарання Росії за скоєні злочини.

Санкції, які діють щодо Росії сьогодні, не можуть розглядатися як дієвий інструмент впливу на неї. Вони не дуже боляче б'ють по її економічних інтересах. А якщо додати до цього хор корумпованої п'ятої колони, що оркеструється з Москви, що голосить практично в кожній із західних країн щодо необхідності скасування санкцій, отримуємо де-факто запрошення для Росії рухатися далі.

Якщо ж все-таки визнати діалог як один з інструментів несилового повернення Кремля до цивілізованої поведінки, то тоді він повинен бути чітко структурований і обмежений у часі. Не можна нескінченно проводити переговори зі злочинцем, який захоплює заручників. У якийсь момент йому висувають ультиматум або проводять операцію з його нейтралізації.

Навіть тільки такий підхід, ставши публічним, може протверезити правлячий режим у Кремлі. При цьому слід розуміти, що вкрадені, вивезені і заховані ним мільярди доларів у західних банках ніколи не дозволять Москві піти на крайні кроки у протистоянні з Заходом.

Сьогодні потрібно розробити не тільки детальну модель стримування, яка містила б чітко розписані етапи, їх черговість, забезпечення, тимчасові рамки і т.ін., але й модель майбутньої трансформації Росії.

 Це необхідно з однієї простої причини: тільки стримування Росії буде дуже дорого коштувати цивілізованому світу. Агресивна, тоталітарна, корумпована, непередбачувана Росія з її неадекватними діями на міжнародній арені буде залишатися серйозним дестабілізуючим фактором глобальної політики. Консервуючи таку ситуацію, Захід буде змушений жити у стані «постійного зовнішньополітичного стресу».

Тому перспективнішою формулою політики Заходу стосовно Росії була б дещо модифікована у порівнянні з теперішньою: «стримування і трансформація» Росії. Саме такий підхід дасть у перспективі щонайменше два позитивні результати: не дозволить Росії перетворитися на постійну загрозу для цивілізованого світу і не призведе її до неминучої дезінтеграції. Останнє може стати більш ніж реальністю, якщо провести деякі паралелі між сьогоднішньою Росією і Радянським Союзом.

Водночас і другий варіант розвитку подій повинен бути проаналізований. Приголомшливо швидкий розвал СРСР продемонстрував повну непідготовленість Заходу, його реактивну, а не проактивну позицію. Більш того, напередодні цього розвалу лідери США і Великої Британії закликали, зокрема, Україну не виходити з СРСР і дружити з Москвою. Це продемонструвало повне нерозуміння суті подій, що відбувалися в СРСР, і відсутність будь-якого адекватного прогнозу їхнього розвитку.

Таку помилку Захід не повинен повторити сьогодні.

 

Частина II. Наївність Заходу стосовно Росії

У дев'яностих роках минулого століття після розвалу Радянського Союзу у світі з'явилося стійке відчуття, що він назавжди вийшов з епохи холодної війни. «Імперія зла» – влучний і ємний вираз Президента США Рональда Рейгана перестав існувати. Російська Федерація та інші країни, що з'явилися на політичній карті світу, демонстрували бажання стати частиною світової спільноти, зайняти гідне місце у системі міжнародних відносин і зробити свій внесок у зміцнення довіри, безпеки і стабільності.

Особливі надії покладалися на Росію. Нове покоління політиків, яке прийшло до влади разом з Президентом Б. Єльциним, який вважався демократом і прихильником ліберальних реформ, говорило зрозумілою для решти світу мовою і правильно позиціонувало країну. Щоправда, з усіма іншими колишніми сусідами по імперії молоді «російські демократи» говорили інакше, але це нікого у великому світі не турбувало. Голос інших країн, які вийшли з Радянського Союзу, був занадто слабкий і не вписувався в основний порядок денний міжнародних відносин. Цивілізований світ у захваті інтегрував нову Росію в усі формати міжнародного співробітництва, починаючи з Ради Безпеки ООН і закінчуючи Великою сімкою, що перетворилася на Велику вісімку (зауважимо, що надання Росії права зайняти місце постійного члена Ради Безпеки ООН без будь-яких умов було серйозною помилкою тодішнього політичного керівництва нових країн, що виникли після розвалу СРСР). Конфлікти по периметру Росії, отримані у спадок від Радянського Союзу, продовжували тліти, а десь і розпалюватися. Уже тоді за цими процесами можна було побачити добре продуману стратегію Кремля.

На переговорах з Росією, особливо на початку і середині 90-х років минулого століття, з її боку відчувався серйозний прес, що іноді переходив у відверте хамство. Є тому багато прикладів. Наприклад, після втрати Абхазії у вересні 1993 року делегація Грузії, яку очолював Президент Едуард Шеварднадзе, перебувала в Москві. Головною метою було розібратися, чому Угода про припинення вогню, підписана за посередництва і гарантії Росії, перетворилася на комфортну для сепаратистів можливість за допомогою того ж гаранта видавити Грузинську армію з Сухумі. Звичайно, члени грузинської делегації розуміли, що виникла нова реальність, яка зажадає від Грузії хворобливих компромісів. Але навіть на тлі цього розуміння хамство російських дипломатів просто вибивало з колії.

Президента Шеварднадзе ізолювали від делегації. Через деякий час до кімнати грузинської делегації прийшов перший заступник міністра закордонних справ РФ Борис Миколайович Пастухов і оголосив, що Грузія вступає в СНД і підписує Договір про колективну безпеку (який згодом перетворився в однойменну організацію), і є доручення написати відповідне звернення і заяву в МЗС Грузії... Після низки не зовсім дипломатичних виразів, почутих на свою адресу і на адресу всього Міністерства закордонних справ Росії, пан Б. Пастухов ретирувався і з'явився через деякий час з пляшкою коньяку і чарками... Щоправда, коньяк ніхто пити не став і документів жодних не написав. Хоча це значення не мало – Грузію все одно виягли і в СНД, і в Договір про колективну безпеку. А Президента Шеварднадзе делегація побачила тільки в аеропорту, коли піднімалася на борт літака...

Думаю, такі моменти можуть згадати дипломати й з інших країн. Однак усі ці драматичні події залишалися за полем зору великих гравців на міжнародній арені. Тоді це вважалося не настільки важливим: у взаєминах з цивілізованим світом найбільша ядерна держава, як їм здавалося, повноцінно поверталася в систему норм і принципів міжнародного права, вписуючись у стандарти поведінки відповідальної держави. Віддалялася глобальна загроза, починалася нова епоха, перспективи відкривалися райдужні, можна було і не звертати уваги на «дрібні неприємності» по периметру Росії. Тим часом ці «дрібні неприємності» оберталися у деяких країнах-сусідах Росії тисячами вбитих і поранених, десятками тисяч біженців...

Кульмінацією повернення Росії до цивілізованого світу можна вважати промову Президента Б. Єльцина у Конгресі США 17 червня 1992 року: «Я маю високу честь виступити тут, у Конгресі великої вільної країни як вперше за тисячолітню історію Росії [що є історичною неправдою – Московська держава (Московія ) веде відлік свого самостійного існування тільки з ХVІ-ХVІІ століть – прим. авт.] всенародно обраний президент, як громадянин великої держави, яка зробила свій вибір на користь свободи і демократії. Комуністичний ідол, який сіяв всюди на землі соціальну неприязнь, ворожнечу і безприкладну жорстокість, який наводив страх на людську спільноту, звалився. Упав назавжди. І я тут для того, щоб запевнити вас: на нашій землі ми не дамо йому воскреснути. Досвід минулих десятиліть навчив нас: комунізм не має людської подоби, свобода і комунізм несумісні. Ми відчуваємо колосальну відповідальність за успіх наших перетворень не тільки перед російським народом, але і перед громадянами Сполучених Штатів Америки, перед усім людством. Сьогодні свобода Америки захищається в Росії, і якщо реформи проваляться, доведеться заплатити багато сотень мільярдів доларів, щоб хоч якось компенсувати цю втрату». (Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=oiZL8xtuNeM).

Менш ніж через два місяці після цієї промови – конфлікт в Абхазії, Грузія перейде в активну фазу, почнуться бойові зіткнення. 3 вересня 1992 року за посередництва Президента Єльцина був підписаний Договір між конфліктуючими сторонами, де прямо підтверджувався принцип територіальної цілісності Грузії. Але всього через два місяці Грузія втратила Гагру і Леселідзе, абхазькі незаконні збройні формування, що забезпечуються російською технікою і озброєнням, за підтримки «російських добровольців», військових інструкторів і підрозділів взяли під контроль абхазьку ділянку російсько-грузинського кордону.

27 липня 1993 року, після тривалих боїв, у Сочі було підписано Угоду про тимчасове припинення вогню, в якій Росія виступала у ролі гаранта. Угодою передбачалося взаємне роззброєння сторін. Виявилося, що Росія роззброює одну сторону і озброює іншу. Через два місяці 27 вересня 1993 року Сухумі перейшов під контроль абхазьких військ. Грузинські війська були змушені повністю залишити Абхазію, а разом з ними і понад 250 тисяч біженців. Ось такими виявилися «гарантії безпеки» з боку Росії.

Після розпаду Радянського Союзу основна відповідальність за розвиток процесів на пострадянському просторі лягла на Росію. Вона – найбільша з новоутворених держав за населенням і ресурсами. Російська Федерація стала єдиною ядерною державою у регіоні після того, як Україна, Білорусія і Казахстан передали їй ядерні засоби, що дісталися у спадок від Радянського Союзу. Росії світове співтовариство довірило місце постійного члена Ради Безпеки ООН, розраховуючи, що ця держава скористається цим мандатом для затвердження на пострадянському просторі миру, стабільності і процвітання.

На жаль, надіям не судилося здійснитися. Навпаки, новими можливостями Росія користується для провокування конфліктів за своїм периметром. А міжнародне співтовариство довірило Росії вирішальну роль у процесі врегулювання нею ж спровокованих конфліктів у сусідніх країнах. У Концепції зовнішньої політики Російської Федерації від 30 листопада 2016 року, як і у всіх попередніх документах такого роду, підкреслюється, що «Росія активно виступає за політико-дипломатичне врегулювання конфліктів на пострадянському просторі» (п. 58). (Джерело: http://www.mid.ru/foreign_policy/news/asset_publisher/cKNonkJE02Bw/content/id/2542248). У результаті Європа отримала дві повномасштабні війни, розв'язані Росією з сусідами, заморожені конфлікти у Придністров'ї і Нагірному Карабаху; ніде у результаті політики Росії не бачимо жодного позитивного руху у напрямку врегулювання конфліктів. Не тому, що це не під силу Росії. Причина в іншому – Росія просто ставить собі в процесі переговорів інші цілі.

Зміцнення демократії та підвищення економічного добробуту у сусідніх країнах Росією сприймаються як виклик. Стверджувати свій вплив Росія прагне не через процес врегулювання конфліктів, а за рахунок маніпулювання ними. У результаті Росія окупувала Абхазію і Південну Осетію, але втратила Грузію; анексувала Крим і підтримує маріонеткові сепаратистські режими на сході України, але втратила Україну. Результат: з безлічі держав, що межують з Російською Федерацією, важко назвати хоча б кілька, з якими складаються щирі, дружні відносини. У деяких випадках така видимість є, але зовні благополучні, вони містять приховані виклики набагато серйозніші, ніж війна з Грузією чи Україною. А загалом, така політика не тільки руйнує авторитет і репутацію Росії як держави – постійного члена Ради Безпеки ООН, а й завдає шкоди репутації самій ООН.

При уявній плутанині у дев'яностих роках минулого століття в Росії дуже чітко і продумано велася політика з організації простору, для якого в Москві винайшли черговий неповноцінний термін – «близьке зарубіжжя». Стрижневою ідеєю цієї політики була спроба змусити погодитися країни, що входять у цей простір, на статус обмеженого суверенітету. Дипломати, які брали участь у переговорах у форматі СНД, підтвердять, що характерною особливістю позиції російської дипломатії завжди було подвійне тлумачення норм і принципів міжнародного права. Малозрозумілі терміни типу «близьке зарубіжжя» і «далеке зарубіжжя» є спробою зовнішньої упаковки такої філософії у стосунках з сусідами. Логіка історії вже відкинула такий підхід. Аналогічно Росія не зможе нескінченно експлуатувати і подвійне тлумачення норм і принципів міжнародного права.

Як приклад можна привести багатосторонні переговори стосовно статусу кордонів у форматі СНД у 1995 році. Делегація РФ намагалася переконати інших учасників переговорів, що зовнішні кордони країн СНД або, іншими словами, кордони країн СНД з третіми країнами у повному обсязі підпадають під регулювання відповідно до норм і принципів міжнародного права, а ось кордону між країнами СНД – інша історія. Тут – намагалася пояснити свою позицію російська делегація – немає необхідності у всіх цих складних регуляціях, оскільки ми не повинні заважати народам спілкуватися. Українська (при цьому важливо зауважити, що Україна не була країною-учасницею СНД, оскільки не ратифікувала його Статут, але брала участь у деяких засіданнях СНД зі своєю особливою позицією) і грузинська делегації відстоювали позицію, відповідно до якої міжнародно визнані кордони держави по всьому периметру мають один і той же правовий статус. Це не заважає встановлювати на кордонах будь-який зручний для конкретних суміжних країн режим – перетинай їх хоч за внутрішнім документом, була б політична воля.

Дискусія тривала цілий робочий день, інші делегації в основному уважно до неї прислухалися. Як підсумок: у заключному протоколі було зафіксовано запропоновані українською і грузинською сторонами формулювання. Цікаво було, що перед оформленням протоколу українська сторона повідомила, що так і не отримала повноважень на підписання. Російська сторона тут же запропонувала поміняти узгоджені формулювання на свою редакцію. На що грузинська сторона заявила, що підпише тільки узгоджений текст. У результаті було підписано документ з прийнятними для української та грузинської делегацій формулюваннями, а українська делегація отримала додатковий переговорний ресурс. Хороший приклад узгодженої політики, який і сьогодні міг би стати у нагоді українським і грузинським дипломатам.

Це, у порівнянні з іншими переговорами, не надто важливий (якщо в дипломатії взагалі можуть бути не дуже важливі справи), але характерний епізод поведінки російської дипломатії ще періоду Президента Єльцина. Після обрання Президентом Росії Володимира Путіна ця тенденція стала міцніти, посилившись мільярдними доходами від торгівлі нафтою і газом. Путін у властивій йому манері, не допускаючи різночитань, ємно  і точно визначив зовнішньополітичний порядок денний Російської Федерації на пострадянському просторі, заявивши, що розпад Радянського Союзу став найбільшою геополітичною трагедією XX-ого століття. Весь наступний період ми спостерігаємо, як Росія намагається повернути назад історію ціною воєн, конфліктів і ембарго, не рахуючись з жертвами як власного населення, так і тим більше населення сусідніх країн.

У результаті ми отримали ситуацію, коли система загальноєвропейської безпеки знаходиться під загрозою тотального руйнування. А постійний член Ради Безпеки ООН проводить у життя власний зовнішньополітичний порядок денний з повним ігноруванням принципів і норм міжнародного права – у першу чергу Статуту ООН і Гельсінкських угод, не кажучи про десятки документів як двостороннього, так і регіонального формату.

Росія поставила себе в становище, коли багато гравців – і великих, і не дуже – думають не про те, як розвивати з нею співпрацю, а як уникнути її деструктивного впливу. Успіх Кремля зазвичай несе проблеми і нещастя оточуючим її країнам і народам. З іншого боку, успіхи сусідів Москва сприймає як виклик власним інтересам. Також треба мати на увазі, що Росія може направляти левову частку збіднілих ресурсів на зовнішньополітичні авантюри, оскільки пропагандистський характер режиму сформував і заохочує мінімалістичні потреби російського суспільства. Тому навіть при добре координованій, консолідованій політиці стримування Росії вона не принесе результатів відразу.

Росія стала чинником світової політики, у неї власний порядок денний, що не вписується у правила гри, за якими живе цивілізований світ. Незважаючи на очевидні численні прояви такого підходу, ступінь консолідації позицій країн залишає бажати кращого.

Відносно Росії багато країн залишаються у полоні певних ілюзій. Найбільш стійкою з них є уявлення про те, що вирішити свої проблеми з Кремлем можливо індивідуально, у двосторонньому форматі. У таку політику вкладається наступний зміст: краще домовитися з Росією в окремому форматі, пожертвувати інтересами партнерів, великих або не дуже, і гарантувати собі безпеку, економічно вигідні угоди і т.ін. При аналізі такого підходу відразу впадає в очі ігнорування такими країнами принципів солідарності, опори на єдину систему цінностей, послідовності у здійсненні власних принципів співпраці, не кажучи вже про загальноприйняті норми і принципи міжнародного права.

Здавалося б при існуючих прикладах, матрицях лицемірства і брехні, які демонструє Росія, не повинно бути й мови про здійснення з нею мега-проектів типу Північний потік або Північний потік-2. Адже зрозуміло, що це збільшує ресурс Росії, і якщо вона один раз спробувала вплинути на хід виборів у США, Німеччині, Франції або Італії, втрутилася у процес проведення референдумів стосовно Brexit у Великій Британії і щодо незалежності Каталонії в Іспанії, то немає жодних гарантій, що Росія не направить знову  ресурс, що з'явився, на ослаблення своїх «партнерів».

Той, хто переконався в такій поведінці Росії, повинен це роз'яснити і довести усім іншим. Сьогодні ця функція перш за все лежить на Грузії й Україні. До них могли б приєднатися Молдова та Азербайджан, які теж добре засвоїли, чого варті обіцянки Росії та її так звані посередницькі зусилля. Що і малося на увазі батьками-засновниками ГУАМ – організації, яка отримала свою назву по заголовних буквам перерахованих країн.

На жаль, і в цій найбільш гомогенній організації в регіоні солідарність кульгає, незважаючи на явну ідентичність викликів і синхронність загроз. Тому що колективним зусиллям на різних етапах розвитку організації окремі країни віддавали перевагу двостороннім каналам врегулювання власних проблем з Росією. Це ніколи жодну країну не привело до якого б то не було, хоча б найменшого успіху. І навряд чи призведе в майбутньому. Але це ясно не всім. Значить треба шукати аргументи і роз'яснювати стан справ.

Особливо наївно зусилля з врегулювання проблем з Росією у двосторонньому форматі сприймаються у виконанні її безпосередніх сусідів. Росія ні в що не ставить навіть домовленості, досягнуті зі світовими лідерами, країнами – постійними членами Ради Безпеки ООН. Такі багатосторонні документи універсального характеру, як Статут ООН, Заключний акт Гельсінкі або Статути регіональних організацій, не являють для Москви жодної цінності. Не кажучи вже про домовленості з безпосередніми сусідами, які тільки фактом свого існування викликають погано приховуване роздратування у Кремля. Необхідність домовлятися з колишніми сателітами сама по собі сприймається Москвою як виклик. Навіть у відносинах з союзниками по ЄврАзЕС і ОДКБ часто проривається таке ставлення, не кажучи вже про країни, які вважають за краще проведення незалежної зовнішньої політики. А при згадці Європейського Союзу і НАТО раціоналізм безумовно залишає російських політиків.

Правонаступність теж не у пошані у російських політиків – при Путіні були зруйновані правові рамки, збудовані з таким трудом при Президентові Єльцині. Тим більше немає жодних гарантій, що кулуарно досягнуті домовленості з Росією будуть працювати; Кремль завжди може представити власну інтерпретацію подій і документів, і ніхто не зможе цьому що-небудь протиставити. Найдієвіша зброя проти Росії – відкритість і максимально широкі міжнародні гарантії. Хоча і це не є панацеєю. Україно-Російський Договір від 1997 року не врятувала ні ратифікація у Державній Думі Росії, ні реєстрація в ООН. У будь-якому випадку кулуарні, підкилимні домовленості з Росією приречені; краще ніж Кремль маніпулювати ними не вміє ніхто.

Друга ілюзія пов'язана з уявленням про те, що нібито є більш серйозні проблеми, ніж добре координована, солідарна позиція щодо протистояння Росії. На різних етапах таке ставлення характеризувало абсолютно різні країни – від України, Грузії і Азербайджану до Німеччини, Франції та США. Сьогодні більш важливого завдання у міжнародних відносинах, ніж колективне протистояння і стримування Росії, немає. Не можна сперечатися, що останнім часом політика консолідованої протидії та стримування стосовно Росії посилюється. Однак не все ще зрозуміло у мотивації поведінки деяких країн, у тому числі найавторитетніших і шанованих.

У цьому контексті погано поєднується текст Заключного комюніке Міністрів закордонних справ Великої Сімки від 23 квітня 2018 року в Торонто з рішенням Німеччини про Північний потік-2.

У пункті 19 зазначеного документа читаємо:

«Ми віддані захисту і просуванню системи, заснованої на правилах міжнародних відносин. Це протистоїть моделі безвідповідальної та дестабілізуючої поведінки Росії, у тому числі втручання в демократичні системи країн. Ми закликаємо Росію припинити таку поведінку, що вкрай негативно позначається на перспективах конструктивної співпраці. Ми закликаємо Росію виконати свої міжнародні зобов'язання, а також її обов'язки постійного члена Ради Безпеки ООН (РБ ООН) з підтримки міжнародного миру і безпеки. Незважаючи на це, ми будемо продовжувати співпрацювати з Росією у вирішенні регіональних криз і глобальних викликів. Ми будемо продовжувати зміцнювати наші можливості щодо вирішення проблем, пов'язаних з гібридними погрозами, у тому числі у сферах кібербезпеки, стратегічних комунікацій і контррозвідки. Ми вітаємо прийняті на національному рівні заходи з обмеження діяльності російських ворожих розвіддій і зміцнення нашої колективної безпеки. Ми будемо пильно стежити за розвитком ситуації в очікуванні саміту наших лідерів». (Джерело: https://g7.gc.ca/en/g7-presidency/themes/building-peaceful-secure-world/g7-ministerial-meeting/g7-foreign-ministers-joint-communique/). 

Суперечливість першої та другої частини даного абзацу кидається в очі. Важко поєднати «безвідповідальну і дестабілізуючу поведінку Росії» з бажанням продовжувати з нею співпрацю за темами «регіональних криз і глобальних викликів».

Така подвійна філософія проявилася і під час візиту до Росії канцлера Ангели Меркель 18 травня 2018 року, менше ніж через місяць після підписання Заключного комюніке Міністрів закордонних справ Великої Сімки. Під час візиту предметно обговорювалось імплементацію Північного потоку-2. Спроба канцлера озвучити необхідність гарантії транзиту російського газу через газотранспортну систему України виглядала як зусилля зберегти обличчя. Не потрібно пояснювати, що після введення в експлуатацію газопроводу Північний потік-2 "Газпром" буде прокачувати газ через газотранспортну систему України за залишковим принципом. Крім того, «Газпром» отримає додатковий потужний переговорний ресурс для тиску на Україну.

Якщо ця тема й обговорювалася в Торонто, то вона не була відображена у документах зустрічі. Аналогічно як і у Заключному комюніке саміту Великої Сімки 8 – 9 червня 2018 року в Шарлевуа, Квебек, Канада.

У пункті 17 зазначеного документа читаємо:

«Ми закликаємо Росію припинити дестабілізуючу поведінку з підриву демократичних систем і підтримки сирійського режиму. Ми засуджуємо напад з використанням військового нервово-паралітичного реагенту в Солсбері, Сполучене Королівство. Ми поділяємо і згодні з позицією Сполученого Королівства, що висока ймовірність відповідальності Російської Федерації за цей напад і що цьому факту немає правдоподібного альтернативного пояснення. Ми закликаємо Росію виконати свої міжнародні зобов'язання, а також її обов'язки постійного члена Ради Безпеки ООН з підтримки міжнародного миру і безпеки. Незважаючи на це, ми будемо продовжувати взаємодіяти з Росією у вирішенні регіональних криз і глобальних проблем, де це відповідає нашим інтересам». (Джерело: https://www.reuters.com/article/us-g7-summit-communique-text/the-charlevoix-g7-summit-communique-idUSKCN1J5107).

Знову спроби поєднати заклики «припинити дестабілізуючу поведінку», «виконати свої міжнародні зобов'язання» з наміром «продовжувати взаємодіяти з Росією у вирішенні регіональних криз і глобальних проблем».

Існують й інші підтвердження, думки деяких великих гравців, що є більш важливі справи, ніж єдиний фронт боротьби з агресією Росії. На додаток до наведеного прикладу Північного потоку-2 можна згадати позицію Президента США, який вважає іранське досьє щодо відмови від виробництва ядерної зброї більш важливою темою, ніж зміцнення солідарності партнерів перед обличчям загроз, що виходять від Росії. На жаль, такими рішеннями збільшується ресурс Росії і розширюється поле її маневру. У тому числі, в даному випадку і щодо впливу на Іран.

На окремий аналіз заслуговує позиція Китаю щодо Росії, який вважає за краще не втручатися і чекати поки «стратегічний партнер» виявиться у власних розставлених капканах. Росія і Китай можуть бути тактичними союзниками в якихось питаннях на певний час, але в стратегічному плані вони є противниками і зацікавлені не в посиленні один одного, а навпаки, в послабленні. І в цьому протистоянні усі переваги на боці Китаю, який у міжнародних відносинах дотримується загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, одночасно демонструючи вражаючу конкурентоспроможність в епоху глобалізації, витягуючи з неї всі можливі переваги. Натомість Росія на міжнародній арені поводиться як слон в посудній лавці, а в глобальному світі демонструє свою повну неконкурентоспроможність; їй нічого пред'явити зовнішньому світу, крім нафти і газу, і в цьому сенсі вона залежить від зовнішніх ринків більше, ніж ринки від неї. Цю залежність підсилює технічний і технологічний прогрес, що розвиваються бурхливими темпами. Росії не уникнути кризи платежів, коли електромобілі заполонять вулиці Нью-Йорка і Токіо. Альтернативні джерела енергії, сланцеві нафта і газ додадуть Росії проблем. Уникнути труднощів можливо тільки комплексними зусиллями з радикальної реструктуризації економіки. Але формальні заклики Президента Росії в кожному щорічному зверненні до Федеральних зборів залишаються лише закликами...

Ми є свідками становлення нової моделі взаємовідносин з Росією. Було б спрощенням порівнювати її з моделлю Захід – СРСР з багатьох об'єктивних причин. У Росії немає Варшавського договору, а є тільки ОДКБ (Організація Договору про колективну безпеку) і Митний Союз, створений на руїнах СРСР без його серйозних складових (України, Азербайджану, Узбекистану і т.д.). Та й лідерство Російської Федерації у створених нею організаціях все частіше піддається випробуванням. Є чимало публічних підтверджень цього, перш за все у виконанні Президента Білорусі О.Лукашенка, а тепер уже й обережного Президента Казахстану Н. Назарбаєва. При цьому природні ресурси сьогодні грають не таку серйозну роль, як в економіці 80-х років минулого століття, й їхнє значення в майбутньому буде послідовно скорочуватися. Причина – технічний і технологічний прогрес, який не зупинити. Саме це, а не США чи Європейський Союз, є основним викликом для Росії, оскільки її економіка міцно підсіла на «сировинну голку» і демонструє несприйнятливість до інновацій.

З безлічі інших проблем можна виділити ще одну, про яку мало говорять. Це – неадекватна система управління з одного центру, що склалася, величезною державою. Не можна з однієї точки посилати інструкції регіонам, що розтягнулися на одинадцять часових зон. Тим більше національним республікам, ігноруючи елементарні принципи федералізму. Це неефективно і підриває конкурентні можливості країни. Разом з іншими причинами саме ці два фактори – низька конкурентоспроможність і неефективна система управління та прийняття рішень, а не підступи зовнішніх ворогів, зруйнували спочатку Російську імперію, а потім Радянський Союз. Граблі чекають.

Керівництво Російської Федерації не може не розуміти, що без структурних реформ, демонополізації та диверсифікації економіки, адаптації до умов технічної і технологічної революції, формування сильного середнього класу загроза кризи державності стане більш ніж відчутною. Однак суть проблеми полягає у фундаментальному протиріччі між філософією влади і можливостями розвитку. При реформуванні економіки країни, забезпечення прозорості прийняття рішень, послідовної імплементації принципів демонополізації та конкуренції, разом з економічним прогресом і формуванням класу незалежних економічних суб'єктів неминуче посилиться суспільний запит на демократизацію політичної системи.

Зберегти всю повноту влади одній групі людей протягом десятиліть стане неможливо, економічно незалежний виборець буде голосувати вільно, треба буде конкурувати без гарантій на успіх. Тому у сьогоднішньої влади в Росії великого поля для маневру немає. Тим більше не варто було б вплутуватися у всякого роду зовнішньополітичні авантюри, протиставляючи себе практично всьому світу. Виступати завжди і проти всіх сьогодні не під силу нікому, навіть найрозвиненішим державам, до числа яких Росія ніяк не відноситься.

Позиції Росії у світовій економіці продовжують погіршуватися. Зараз із своїм ВВП розміром у 1.46 трлн. доларів вона знаходиться на дванадцятій позиції між Південною Кореєю та Австралією, а за темпами зростання ВВП випереджає тільки три з перших сімнадцяти економік світу (Японію, обсяг ВВП – 4.88 трлн. доларів; Велику Британію, обсяг ВВП – 2.56 трлн. доларів і Італію, обсяг ВВП – 1.92 трлн. доларів. Джерело: http://www.imf.org/external/datamapper/NGDP_RPCH@WEO/OEMDC/ADVEC/WEOWORLD). Санкції з Кремля у найближчі роки ніхто не зніме, швидше їх посилять, тому у найближчому майбутньому Росія в світовому табелі про економічні ранги опуститься ще нижче. Особливо в разі продовження різного виду зовнішньополітичних авантюр, які поглинають і так обмежені ресурси, створюючи, зокрема, додаткові проблеми рубля. Так вже було у 2014 році, коли, у тому числі через розв'язану війну на сході України, рубль впав на 300%, і Російська Федерація за один рік за показником обсягу валового внутрішнього продукту опустилася, з десятої (1.860 трлн. доларів) на шістнадцяту (1.235 трлн. доларів) позицію у світі. (Джерело: http://www.imf.org/external/datamapper/NGDP_RPCH@WEO/OEMDC/ADVEC/WEOWORLD;https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_countries_by_GDP_(nominal)).

Третя ілюзія полягає у тому, що Росію треба сприймати не як приватну загрозу стосовно окремо взятих держав, а як комплексний виклик, що склався після Другої світової війни у системі міжнародних відносин.

Конструктивні відносини з Росією можливі лише за рахунок ігнорування цінностей і власних інтересів; стосовно сусідів Росії це як мінімум вимагає згоди на обмеження суверенітету, у кращому випадку за подобою країн-членів Варшавського договору. Реалії сьогоднішнього дня полягають у тому, що Росія хоче бути світовою державою, одночасно забезпечуючи собі монопольний вплив на сусідів по периметру своїх кордонів.

У якійсь мірі Кремль своєї мети досягає. Росія займала і продовжує займати ключові позиції в процесі врегулювання конфліктів і ведення переговорів з найважливіших тем міжнародних відносин у регіоні та за його межами (Карабах, Придністров'я, Сирія, Іран, КНДР). Росії навіть дозволяють грати важливу роль на переговорах щодо держав, територіальну цілісність яких вона грубо порушила (Грузія й Україна). З урядом Росії ведуть переговори, незважаючи на політику санкцій, укладають контракти, у тому числі з далекосяжними наслідками, такі як, зокрема, Північний Потік-1 і 2.

Така політика розширює можливості маневру Росії, зміцнює її стійкість, яка сильно похитнулася останнім часом. У результаті послідовного здійснення низки зовнішньополітичних авантюр у Росії виникли великі і численні виклики, виснажилися ресурси і практично зникли союзники.

За цих умов співпраця з Росією має обумовлюватися її відмовою від деструктивних дій у міжнародних відносинах, пропорційно досягнутому прогресу з кожного конкретного напрямку. Таким чином, для Москви повинні бути визначені ступені мотивації для повернення у систему міжнародного співробітництва, засновану на взятих на себе міжнародно-правових зобов'язаннях. В іншому випадку Росія не припинить проводити політику, засновану на протистоянні західним цінностям і генеруватиме загрози по всьому світу, і перш за все для держав, що знаходяться у її безпосередній  близькості.

У держав з діаметрально відмінними системами ціннісних координат не може бути спільних інтересів.

Кремль розглядає США, Європейський Союз, НАТО, в цілому демократію і Західну цивілізацію як загрозу. Правильно сприймає, бо при сформованій політичній системі Росія втратила свою конкурентоспроможність. Захист прав людини, соціальні стандарти, можливості розвитку бізнесу, незалежна судова система, функціональна демократія, можливість зміни влади через вибори – за всіма цими параметрами РФ безнадійно відстає від Заходу в цілому, а також від колишніх сателітів – членів Варшавського договору і Балтійських країн. А за деякими показниками і від України, Грузії, Молдови, Азербайджану, Вірменії, Білорусі і Казахстану.

Тому Кремль вважає Захід джерелом власних загроз. Захід дійсно є загрозою для групи людей, котрі монополізували в країні владу за останні два десятки років. Система цінностей Заходу дійсно є викликом тоталітарному стилю управління Кремля, але не російському народу.

А насаджувати всередині країни ідею загрози із Заходу Кремлю необхідно, щоб зміцнити відчуття безальтернативності існуючої еліти і законсервувати свою владу. У чому Кремль поки досягає успіху: вісімнадцять років при владі в Росії Путін і його команда, плюс як мінімум шестирічний термін четвертого президентства попереду. Хоча складати прогнози стосовно Росії, тим більше на кілька років вперед.

З боку Заходу не повинно бути альтернативи курсу підтримки сусідів Росії в їх прагненні стати сталими демократіями, розуміючи при цьому, що Кремль зробить все від нього залежне, щоб вони не досягли успіху. Причому не треба боятися критикувати своїх союзників – головним критерієм має бути прихильність до загальної системи цінностей, а не декларування підтримки американських або європейських інтересів у регіоні.

 

Частина III. Запобігти новій агресії Росії

Якщо спробувати провести ретроспективний аналіз зовнішньополітичних дій Росії, можна дійти висновку, що в цілому вона діє схематично. Усе залежить від сили суперника: вона або наступає на нього, якщо він слабкий, або намагається його залякати або шантажувати, якщо він сильніший. Характерною рисою першої опції є жорстке придушення будь-якого опору та безжалісне знищення у т.ч. і невинних жертв. У другому випадку застосовуються шалена пропаганда, обман, підкуп, створення п'ятих колон у середовищі противника, спроби його ідеологічного знешкодження і т.ін.

Таких прикладів безліч: від нападу і тотального знищення Московією Великого Новгорода, завоювання та розграбування Казанського царства у ХVІ ст., «освоєння», а насправді жорстокого завоювання Сибіру і багато іншого. Варто згадати початок її загарбницької історії  і аж до воєн у ХХ (вже після прийняття Статуту ООН) і навіть ХХІ століттях: зокрема, анексія північних територій Японії, блокада Берліна, війни у Кореї та Китаї, інтервенції в Угорщині (1956 р.) і Чехословаччині (1968 р.), війна в Афганістані (1980 р.), внутрішні війни в СРСР (Литва, Грузія, Азербайджан, Придністров'я), війни у Чечні вже «самостійної» Росії, а також проти Грузії (2008 р.), України (2014 р.) і Сирії (2015 р.). Тільки у ХХ і ХХІ ст. Росія вела проти України шість (!) воєн, остання з яких триває і понині.

Якщо до цього додати практику політичного, дипломатичного, економічного тиску на багато країн, а також прямий військовий, у т.ч. і ядерний, шантаж з часів Карибської кризи, «холодної війни» і до сьогоднішніх днів, маємо повну картину агресивної суті Росії, під яким би ім'ям вона не виступала. Апогеєм практики залякування Заходу з боку Росії стала фраза Путіна: "Навіщо нам такий світ, якщо там не буде Росії?" (березень 2018 р.). Очевидно, що такі «послання» адресовані і внутрішньоросійській аудиторії. Росіяни дуже люблять свою «велич»: 46% росіян вважають, що імперська велич Росії важливіша зростання економіки і добробуту. (Джерело: http://gordonua.com/news/society/smi-46-rossiyan-schitayut-imperskoe-velichie-rossii-vazhnee-rosta-ekonomiki-84311.html).

Однак головним споживачем такого «меседжу» повинен, на думку Кремля, стати Захід і безпосередні сусіди Росії: їм повною мірою слід відчути серйозність таких заяв. На жаль, російський шантаж діє. Ліберальні уряди Заходу і найближчі сусіди, які обрали демократичний вектор розвитку, обґрунтовано побоюються подібної політики, розуміючи, що такий непередбачуваний учасник міжнародних відносин з ядерною зброєю, як Росія, може принести багато горя навколишньому світу.

Одним з визначальних чинників російського експансіонізму й агресивності є, на нашу думку, традиційний для московської політичної історії авторитаризм. Ми вже відзначали вище – він був запозичений в Орді і використаний як основа для побудови політичної структури московського суспільства. З кожним новим століттям він лише зміцнювався й удосконалювався, досягаючи в окремі періоди нелюдських форм жорстокості і пожираючи мільйони невинних жертв. Він об'єктивно переріс у класичний тоталітаризм, яким залишається й до сьогоднішнього дня.

На відміну від західних демократій, де рішення приймаються відносно довго, тому що їм передує період експертного та громадського обговорення, в Росії все відбувається блискавично, оскільки їх одноосібно приймає князь, цар, імператор, генсек, президент або як би ще його не називали. Важливо, що прийняті рішення починають виконуватися негайно, тому що затримка або неналежне їх виконання нещадно карається. Сучасний кремлівський режим прекрасно розуміє цю перевагу перед Заходом і дуже вміло нею користується.

Важливою відмінною рисою російського тоталітаризму є його всеохоплююча корупційність, що перетворює всю країну в конгломерат мафії і влади. Її особлива небезпека полягає у тому, що після завоювання внутрішнього простору (яке вже давно відбулося), вона виходить за рамки країни і наступає на ліберальний Захід. Починається своєрідна експансія корупції, відбувається її інтернаціоналізація. На превеликий жаль, сьогодні можна констатувати, що в мережі цієї корупційної системи потрапили не тільки дрібні рибки з експертного або журналістського середовища, а й риби побільше – цілі політичні рухи, відомі політики, депутати, бізнесмени, міжнародні чиновники і т.д.

У цьому якраз і полягає одна з цілей Росії стосовно Заходу: корумпуючи його окремих, але впливових представників, Москва сприяє посиленню відцентрових тенденцій, зростанню євроскептицизму, посиленню протиріч між окремими країнами та регіонами. Навряд чи помилимося, якщо скажемо, що розкол в ЄС і максимально можливе ослаблення НАТО відносяться до пріоритетів зовнішньої політики Росії. І це можна легко зрозуміти: впливати на окремо взяту країну, яка поступається Росії в економічному і/або військовому аспекті, значно легше, ніж протистояти об'єднаному Заходу. Саме тому Україна і Грузія прагнуть стати членами Європейського Союзу і НАТО.

З жалем потрібно визнати, що десятиліття поспіль Захід не бачив або не хотів бачити цієї загрози. Більш того, навіть після прямої агресії Росії проти Грузії у 2008 р. він не тільки не змінив своєї політики щодо Москви, але й швидко «забув» про її злочини і повернувся до традиційної політики "business as usual". Остання ж розцінила такий підхід як запрошення продовжувати завоювання і здійснила черговий злочин агресії у 2014 році проти України.

Уперше у післявоєнній Європі країна-член Ради Безпеки ООН, порушивши Статут ООН, інші численні багатосторонні та двосторонні міжнародно-правові зобов'язання, анексувала частину території сусідньої держави. Тим самим Кремль створив реальну загрозу зламу всієї системи міжнародних відносин, що склалася після Другої світової війни.

У цих умовах колективному Заходу потрібно визнати низку очевидних і неодноразово підтверджених історією об'єктивних фактів. Безумовно, це далеко не повний їх перелік.

Перше: найбільшою загрозою сьогоднішньому світу є саме Росія, тому що вона поставила собі за мету зламати існуючу систему міжнародної безпеки і повернути світ назад у ХІХ ст. з його сферами впливу і правом сильного встановлювати такі порядки, які йому заманеться.

Друге: ісламський тероризм – явище значно більш локальне і регіональне; знищивши його центри, можна значно зменшити загрози атак з боку радикальних екстремістів у країнах Заходу.

Третє: наївним є припущення, що Росія зацікавлена у боротьбі і придушенні ісламського тероризму. Якщо він завдає шкоди Заходу, значить, це вигідно самій Росії і саме тому вона буде усіма можливими силами сприяти його існуванню. Виходячи з цього, «залучення» Росії у боротьбу з тероризмом, про що весь час говорять на Заході, виглядає абсолютно неадекватним.

Четверте: Росії не можна вірити. Свої міжнародні зобов'язання вона виконує лише у тій мірі і до того моменту, поки це їй вигідно. Остання агресія проти України продемонструвала в черговий раз, що міжнародне право не є для неї зобов'язуючим.

П'яте: Росія у будь-якому випадку заперечує свою участь в організованих нею ж злочинах, навіть при наявності очевидних доказів, і безсоромно бреше. Брехня була і залишається однією з найважливіших складових зовнішньої політики Росії. Причому ступінь цинізму російських ідеологічних установок і філософії залишила далеко позаду радянські стандарти.

Виходячи з цього, логічно було б зробити кілька дуже практичних висновків. Щонайменше, слід було б у максимально стислі терміни сформувати і привести у стан постійної готовності механізми швидкого реагування на можливі нові агресивні дії з боку Росії. Такі механізми повинні були б бути сформовані у рамках НАТО й ЄС і готові до активної протидії агресії Росії протягом годин або декількох днів. Структури, які будуть готові до активних дій через 30 днів, насправді можуть виявитися просто непотрібними: за такий проміжок часу Росія може досить легко захопити країни Балтії, вторгнутися у Фінляндію або Польщу.

Але значно ефективнішим стало б застосування низки превентивних заходів, які б зробили неможливою нову агресію Росії. Вони повинні були б включати в себе комплексні дії політичного, військово-політичного, дипломатичного, економічного, фінансового, науково-технологічного, інформаційного та іншого необхідного характеру, які у цілому серйозно обмежили б можливості Росії у проведенні агресивної політики або зробили б ціну за чергову військову або будь-яку іншу авантюру неприпустимо високою.

Доводиться з жалем констатувати, що сказане вище є сьогодні не більше, ніж теоретичними міркуваннями, бо агресія Росії проти України показала тотальну неготовність Заходу не тільки до практичного виконання своїх зобов'язань, зокрема за Будапештським меморандумом, але й до захисту власних цивілізаційних принципів і цінностей. Вона також показала повну морально-психологічну неготовність Заходу до відсічі російської агресії: Москві вдалося ідеологічно послабити, а в деяких випадках і роз'єднати його колись єдиний ціннісний простір. Інформаційна війна, що проводиться Кремлем проти Заходу, використовуючи при цьому демократичні процедури самого Заходу, виявилася надто успішною операцією Кремля. При цьому протягом десятиліть Захід так і не спромігся вжити хоч якихось заходів для запобігання необмеженому поширенню кремлівської пропаганди у своїх країнах. Ситуація починає змінюватися тільки зараз і тільки в деяких країнах.

Тотальне нерозуміння суті політики Кремля виявилося також у фактичному запрошенні Росії взяти безпосередню участь у сирійському конфлікті, що можна охарактеризувати як один з найсерйозніших зовнішньополітичних провалів Заходу останнього десятиліття. У результаті кривавий режим Асада не тільки залишився при владі, а й у тактичному плані зміцнив свої позиції; ні він, ні Росія не були покарані за застосування хімічної зброї, більше того – Росія зміцнила свої позиції на Близькому Сході, створивши у Сирії дві військові бази.

Колосальний збиток репутації Заходу було завдано Росією її безцеремонним втручанням у "святая-святих" будь-якого демократичного суспільства – вибори. Можливо, це і стало однією з останніх крапель, що переповнили чашу терпіння західних еліт і фактично змусили їх почати переосмислювати своє ставлення до Росії.

Питання безпеки Заходу у контексті російської загрози набуває сьогодні ключового значення. Насправді, на кону стоїть не тільки безпека Заходу і його партнерів, а й майбутнє глобальної безпеки. Заходу необхідно усвідомити ступінь небезпеки і розробити ефективні інструменти захисту своїх інтересів. У зв'язку з цим діалог з країною-агресором повинен насправді нагадувати переговори про капітуляцію з визнанням країною-агресором своїх злочинів, зобов'язанням компенсувати заподіяний країнам-жертвам збиток і зобов'язанням негайно відновити довоєнний статус-кво. Переговори заради переговорів, зустрічі заради зустрічей лише стимулюють агресора до продовження своєї експансіоністської політики.

Захід повинен зайняти проактивну позицію щодо Росії, яка передбачала б, зокрема, роботу з різними сегментами російського громадянського суспільства, окремими ЗМІ, ліберальними групами російської інтелігенції, середнім і малим бізнесом, окремими представниками правлячої еліти та великого бізнесу, силових структур і т.ін .

Така діяльність повинна бути чітко структурованою та системною і  передбачати скоординованість усіх залучених структур, необхідність регулярного аналізу ситуації, внесення необхідних коректив у процесі її імплементації. Лише у такому разі можна розраховувати на її ефективність.

При цьому основним залишається наявність політичної волі Заходу щодо проведення «нової політики» стосовно Росії. Вона не повинна копіювати будь-які підходи минулого – вони просто не будуть працювати. «Нова російська політика» – це, перш за все, здатність західних лідерів дивитися вперед і бачити перспективу, навіть якщо це в якомусь тимчасовому відрізку може мати для їхніх країн певні тактичні витрати. Лише маючи чітку стратегію відносин з Росією і реально працюючи над її реалізацією, вони мають усі шанси захистити свої стратегічні національні інтереси і повернути собі і світу бажану безпеку.

 

Частина IV. Через політику протистояння і стримування Росії до відновлення статус-кво у міжнародних відносинах

Усі дії Росії підпорядковані єдиній меті – повернутися на світову арену в якості глобального гравця. Природною складовою частиною цього процесу Росія бачить забезпечення свого ексклюзивного впливу у сусідніх країнах.

За умов, коли Росія активно діє практично у всьому світі з метою посилення свого впливу, її сусіди не можуть відчувати себе в безпеці. Це відноситься до всіх сусідів Росії незалежно від розміру території, кількості населення, рівня економічного розвитку або зовнішньополітичної орієнтації. Як показує досвід російсько-білоруських відносин, навіть після створення Союзної держави Кремль не відмовляється у відносинах з Мінськом від політики тиску та примусу. Треба віддати належне Президенту Білорусі, який вельми гідно і вміло парирує удари зі Сходу.

Природно, у сенсі більш непокірних сусідів Москва використовує весь наявний арсенал впливу – аж до війни й анексії. І головна мета тут – Україна, Грузія і Молдова, як результат чіткого формулювання ними основного зовнішньополітичного пріоритету з входження до Європейського Союзу і послідовного здійснення відповідних зовнішньополітичних дій. Особливо Україна і Грузія, які на відміну від конституційно нейтральної Молдови, відкрито декларують кінцеву мету – входження не тільки до Європейського Союзу, але і в НАТО.

Тому, незважаючи на різноманітність тактичних хитрощів і прийомів Росії, стратегія й її кінцеві наміри стосовно сусідніх країн залишаються незмінними, як мелодія радянського, а тепер і російського гімну – об'єднати і очолити.

Однією з основних цілей Російської Федерації було і залишається домінування на прилеглому просторі, для чого всі засоби підходять, від розпалювання конфлікту з поставками зброї, кому за гроші, а кому безкоштовно, до добре продуманої тактики зі здійснення принципу «розділяй і володарюй».

Водночас у відносинах з глобальними гравцями до деякого часу застосовувалася зовсім інша тактика: Росія представлялася як відповідальний гравець на міжнародній арені, який веде себе відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права. Такі устремління Росії були дуже важливі для Заходу. Мало хто замислювався над тим фактом, що протиприродно будувати зовнішню політику одночасно у різних системах цінностей і принципів співпраці. За принципом: одна система – для сусідів, а інша – для застосування у «великому світі».

Можливо хтось це і бачив і навіть оцінював належним чином, але провідні гравці на міжнародній арені одночасно сподівалися, що головне – залучити Росію до «великої цивілізованої гри за встановленими правилами», а потім поступово вона почне транслювати правильні посили і у простір, що безпосередньо її оточує. Результатом такого ставлення стало запрошення Росії до Великої Сімки у 1997 році. Росія зберегла місце у форматі у 2008 році, навіть після агресії проти Грузії і окупацію 20% її території. Незважаючи на всі спроби повноцінно інтегрувати Росію у систему прийняття рішень провідними державами, виправдати надії вона не змогла. Вийшло рівно навпаки – у результаті потурання і політики «згладжування кутів» Росія вирішила увійти з випробуваними на сусідах принципами проведення зовнішньої політики в глобальний вимір. Становище докорінно змінилося.

Не зустрівши належного опору після розв'язання у серпні 2008 року першої в Європі війни у XXI-му столітті, Росія спочатку анексувала Крим, розв'язала війну на Сході України, а потім пішла ескалація демонстрації м'язів у різних напрямках, від кібервійни (вибори у США, Франції, Німеччині, Brexit, Каталонія), до авантюризму в Сирії і політичних вбивств як у Росії, так і за її межами, у тому числі з використанням забороненої міжнародними конвенціями радіологічної та хімічної зброї.

Ущербний характер оцінок поведінки Росії повністю проявився при блискавичній анексії Криму у березні 2014 року. Подвійне дно зовнішньої політики Росії відкрилося, оголивши її сутність для всієї світової спільноти. Стало зрозуміло, що операція із захоплення Криму готувалася давно, і Кремль очікував тільки слушного моменту для її здійснення. Організованість «зелених чоловічків», відмінно підігнана військова уніформа без відзнак, добре продумана і структурована комунікаційна політика стосовно як місцевого населення, так і засобів масової інформації, зрада низки вищих посадових і військових осіб України, як результат тривалої агентурної роботи; нарешті, блискавично проведене у стилі голлівудських політичних бойовиків захоплення Верховної Ради Криму – все це говорить про те, що Росія отримала, на відміну від Європейського Союзу і США, уроки з війни 2008 року з Грузією. Російські сили вторгнення в Україну у 2014 році за ступенем підготовленості і організованості значно перевершували підрозділи російської армії, які воювали у Грузії у 2008 році.

Те, що сусіди Росії відчувають на своїй шкурі останні десятиліття, стало зрозуміло і для тих, хто міркував ілюзіями в зв'язку з намірами і пріоритетами Росії на міжнародній арені. Ілюзії щодо Росії зникли з анексією Криму. Тут треба додатково зазначити два істотні моменти.

Перше. Росія порушила не тільки свої зобов'язання щодо України, проігнорувавши Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією і Україною, підписаний у Києві 31 березня 1997 року, а й Будапештський меморандум – Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, підписаний 5 грудня 1994 року Президентом України з провідними ядерними державами, у тому числі і Президентом Росії.

Порушення саме Будапештського меморандуму викликало справжній шок у європейських столицях і Вашингтоні. Тим самим Росія продемонструвала, що етап подвійних стандартів у її зовнішній політиці завершено, і відтепер всьому світу доведеться зважати на те, що Росія вступає у відповідність зі своїми інтересами без оглядки на такі «дрібниці», як норми і принципи міжнародного права загалом або підписані і ратифіковані документи зокрема. Причому це відбувається не тільки у просторі, що безпосередньо прилягає до Росії, але й у «великому світі».

Друге. «Політика умиротворення» агресора зазнала остаточного краху. Уряд Грузії критикувався за вчинення опору агресору, що, як намагалися представити, «спровокувало» Росію на активні військові дії. У Криму збройними силами України не було проведено жодного пострілу. Про це настійно радили керівництву України її держави-партнери. У результаті Росія пішла далі, ніж у Грузії: не визнала так звану «незалежність Криму», а просто анексувала його. Зраду місцевого керівництва було підготовлено і мотивовано. Але його спроби заїкнутися про «незалежність», хоча б як про перехідний період, були придушені від самого початку. Як підсумок, у міжнародних відносинах виникла нова реальність, яку можна охарактеризувати як глобальна криза довіри.

Увесь світ остаточно переконався в аксіомі, що Росії нічого не варто порушити взяті на себе зобов'язання. Причому як з суміжними країнами – колишніми сателітами, що ще терпимо сприймалося до певного моменту у «великій дипломатичній грі», так і з колегами – постійними членами Ради Безпеки ООН. Це виявилося останньою краплею, що переповнила чашу терпіння. Такий стан поставив перед світовою дипломатією завдання щодо підготовки та здійснення зовнішньополітичного порядку денного принципово іншого характеру.

Дипломатія є мистецтвом досягнення консенсусу за рахунок компромісів. Якщо це не компроміс з обох переговорних сторін, дипломатії немає, а є пред'явлення ультиматуму. У разі, коли досягається компроміс, він закріплюється підписами відповідного документа, який згодом підлягає ратифікації у парламенті і стає невід'ємною частиною законодавчого поля держави-підписанта. З'являється розумне очікування прихильності сторін до виконання взятих на себе зобов'язань. Так це працює у системі міжнародних відносин. Але, на жаль, не завжди. Тим більше з Росією.

Тепер уже всім суб'єктам міжнародних відносин, які знаходяться поруч з Росією, так і далеко від неї, стало чи стає ясно, що, домовляючись з Росією, необхідно створювати гарантії, інструменти і механізми тиску для реалізації досягнутих домовленостей. А інакше, якщо Росія на якомусь відрізку часу вважатиме для себе невигідним виконання досягнутих домовленостей, вона не вагаючись перекреслить їх, а якщо знадобиться, то й переїде гусеницями танків.

Така невтішна реальність диктує необхідність формування механізмів впливу і примусу Росії до виконання взятих на себе зобов'язань. Добре, що усвідомлення цієї реальності приходить і в світ глобальної політики.

В останні роки політика щодо Росії все більше консолідується, а ілюзії згортаються. Це вже привело Росію до нової для неї ситуації, коли проблем і викликів як на внутрішньому фронті, так і на міжнародній арені виникає все більше, а обсяг ресурсів стає все меншим. Відповідно, поле для маневру на міжнародній арені звужується. На жаль, цей процес поки не має поступального розвитку, йде зиґзаґами – як наслідок непослідовної політики деяких держав.

Ще раз підтверджується добре відома істина, що жодна держава, навіть найбільш потужна, не може дозволити собі завжди виступати проти всіх. Усім потрібні партнери і союзники. Таких у Росії не залишилося, що добре видно навіть з реакції країн-членів ЄврАзЕС на події навколо Росії. Слід також врахувати, що Росія до числа передових економік світу не належить, про це йшлося у другому розділі. З вельми сумнівними перспективами поліпшення становища, якщо мати на увазі архаїчну структуру її економіки, що спирається на сировинні галузі, несприйнятливість до технічного і технологічного прогресу, і консолідовану політику санкцій, яку Росія отримала у відповідь на агресію проти сусідніх країн, втручання у внутрішні справи держав, а також терористичні акти за кордоном...

Проте є окремі політики та політичні рухи, які, м'яко кажучи, симпатизують Росії. Ті сили – окремі політики і цілі партії на Заході, які підтримують Кремль з меркантильних міркувань, – не являють цінності для аналізу. Годі й розбиратися, мотиви поведінки зрозумілі, Бог і історія їм суддя. У цьому сенсі найбільш показова історія, пов'язана з колишнім Канцлером ФРН паном Герхардом Шредером, який після закінчення політичної кар'єри спочатку просував Північний потік-1, потім став Президентом Ради директорів з реалізації проекту Північний потік-2, а як підсумок, очевидно, за великі заслуги перед Росією був обраний Головою Ради директорів «Роснефти». Колишній канцлер свій хліб чесно відпрацьовує. Північний потік-1 вже діє, а Північний потік-2 активно лобіюється нинішнім Канцлером ФРН з подачі того ж пана Шредера. Цікаво, що Ангела Меркель засудила обрання пана Шредера Головою Ради директорів «Роснефти», що, однак, не заважає їй прислухатися до його порад. Принаймні таке враження складається збоку.

Тут привертає увагу наступна сторона цього неоднозначного питання. Важко повірити, що пропозиція з Кремля зайняти високооплачуваний пост надійшла пану Шредеру після його програшу на виборах. Занадто швидко все сталося. А якщо припустити, що переговори з переходу у російський бізнес велися з чинним Канцлером, то це стає явним конфліктом інтересів і тягне як мінімум на серйозне парламентське розслідування і відповідні слухання. У всякому разі авторитету та репутації такого політика мало би завдати серйозної шкоди.

Але нічого цього не сталося. І не варто було б про це турбуватися, якби не наступна обставина. Пан Герхард Шредер не тільки не піддався осуду, а й продовжує активно впливати на прийняття рішень урядом Німеччини. У результаті – просування інтересів Росії на європейському ринку при повному ігноруванні того факту, що «Газпром» є напевно найпотужнішою політичною зброєю Кремля, чому свідками ми не раз ставали впродовж останніх трьох десятків років.

Є багато причин, чому не слід вести справи з Росією в такому дусі.

Перша – недалекоглядно економічно посилювати Москву, яка вважає для себе західну цивілізацію головною загрозою, і посилювати ступінь своєї залежності від ненадійного і нестабільного опонента. Гроші Берліна Кремль буде вкладати у власний зовнішньополітичний порядок денний, у посилення військового потенціалу Росії в цілому і у розміщення ракет у Калінінградській області зокрема. Як підсумок – загроза Європі з боку Росії буде тільки посилюватися.

Друга – залежність Європи від російського газу вже досягає критичної маси. У разі потреби Росія, не вагаючись, використає цю зброю. Грузія і Україна це на собі вже не раз випробували, чому Німеччина буде винятком?

Третя – немає логіки у тому, щоб державу, яка порушує норми і принципи міжнародного права, з одного боку, цілком справедливо карати санкціями, а з іншого боку, – підписувати з нею багатомільярдні контракти, заохочуючи тим самим на подальші агресивні дії. Миттєва економічна вигода не компенсує очікуваних втрат.

Четверта – найсильніша сторона санкцій – її консолідований характер. Такі дії Німеччини – стрижня Європейського Союзу – забивають серйозний клин в єдність групи держав, від яких залежить процес примусу Росії до повернення до встановлених правил гри на міжнародній арені.

П'яте – додаткові кошти консолідують можливості Кремля щодо подальшого посилення внутрішнього режиму та активізації антизахідної пропаганди, розширюють його ресурси і потенціал.

Потурання Путіну послаблюють національну безпеку, руйнують систему цінностей і принципів співпраці і залишають на самоті сусідів Росії, які демонструють свої європейські устремління.

Кремль не турбує економічне благополуччя і права людини в Росії, зате за межами Росії т.зв. «російськомовне населення» (чергове ідеологічне ноу-хау Кремля, хоча насправді – груба калька з практики нацистів для обґрунтування свого втручання у справи незалежних країн – прим. авт.), його проблеми повною мірою експлуатуються у власних політичних цілях. Яскравим прикладом такого ставлення є так звана «паспортизація» населення конфліктних регіонів Грузії, Абхазії і Самачабло/Південної Осетії. Російські паспорти тут набагато легше отримати, ніж у самій Росії, наприклад, трудовим мігрантам.

Прикладом політичного лицемірства Росії стало і введення візового режиму з Грузією. Ніхто не сперечається, що здійснення такого акту є суверенною справою Росії, але при цьому були зроблені винятки для Абхазії та Південної Осетії, як пояснювалося через їхнє суміжне розташування. Ця візова провокація була прикрита фіговим листком – безвізовий режим був залишений у силі і для жителів Степанцміндського району, що примикає до російсько-грузинського кордону у Дар’яльській ущелині.

Цікаво було б поширити такий досвід для деяких регіонів РФ. Наприклад, Євросоюз міг би ввести безвізовий режим для громадян Росії, зареєстрованих у Калінінградській області. Цікаво було б також подивитися на реакцію Росії у разі пропозиції урядом Німеччини жителям Калінінградської області отримати німецькі паспорти.

Узагалі ідея європеїзації Калінінградської області заслуговує на окрему увагу.

Калінінградська область ідеально підходить для того, щоб просувати у Росії європейські цінності, традиції, стандарти і критерії поведінки. Історично, географічно і частково ментально це Європа, населення становить менше одного мільйона чоловік (у самому Калінінграді – менше півмільйона, у другому і третьому за величиною містах, Совєтську і Черняховську – по 40 тисяч жителів), площа трохи більше 15 тисяч квадратних кілометрів. Відстань до Москви – одна тисяча двісті сорок дев'ять кілометрів, до Берліна – 627 кілометрів, до Варшави – 384 кілометри, а до Вільнюса – 359. Ідеальний інкубатор європейських настроїв у Росії.

У Калінінградській області 90% населення мають закордонні паспорти, 30% – шенгенські візи, а кожен четвертий житель отримав картку малого прикордонного пересування, що дозволяє без візи відвідувати прикордонні регіони Польщі. Закордонний паспорт калінінградців видається безкоштовно, за нього не стягується держмито.

Ця територія розглядається сьогодні Росією, як передова військова база, яка начиняється усіма видами зброї, включаючи мобільні ракетні комплекси «Іскандер». Європейський Союз міг би розробити спеціальну програму з перетворення Калінінградської області у європейський регіон – носія відповідних цінностей і стандартів культури, оазис Європи в Росії.

Це допомогло б досягти відразу кількох цілей:

а) показати на прикладі маленького регіону, що могла б запропонувати Росія своїм громадянам, побажай вона інтегруватися з Європейським Союзом;

б) посилити антивоєнні настрої, утруднити мілітаризацію області і, відповідно, укріпити систему європейської безпеки;

в) ускладнити Кремлю проведення антиєвропейської та антинатівської пропаганди, заснованої на неадекватній ідеї завоювання і підпорядкування Росії Заходом.

Війну Росії з Грузією і Україною, конфлікт з Молдовою і залученість у Нагірно-Карабахський конфлікт між Вірменією і Азербайджаном треба розглядати у контексті розвитку загальної ситуації в Європі. Ця найболючіша, але тільки частина проблеми, з якою стикається Європа. Ситуація ускладнилася тут до крайнього ступеня за період після закінчення Другої світової війни через дії Росії.

Дві війни у Європі у XXI-му столітті розпалила саме Росія: у 2008 році – з Грузією, а у 2014-му – з Україною. США і Європейський Союз повинні підтримувати не тільки Грузію з Україною, а й інші країни, які мали нещастя опинитися сусідами Росії. Для всіх нас це питання життя і смерті.

Але основне завдання – зберегти принципи післявоєнного устрою в Європі, які отримали своє оформлення після тривалих і важких переговорів у Гельсінкі 1 серпня 1975 року.

Якби всі учасники Гельсінкських угод виконували взяті на себе зобов'язання, не тільки Європа, але і весь простір від Ванкувера до Владивостока був б вільним від конфліктів. Тому що Гельсінські принципи дають відповіді на всі питання, у тому числі і на взаємодоповнюваність принципів територіальної цілісності та права народів на самовизначення.

Відповідь можна прочитати у восьмому принципі Заключного акту Гельсінкі: «VIII. Рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею: держави-учасники будуть поважати рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею, діючи постійно відповідно до цілей і принципів Статуту ООН і відповідними нормами міжнародного права, включаючи ті, які відносяться до територіальної цілісності держав». (Джерело: https://www.osce.org/ru/mc/39505?download=true).

Таким чином, жодного протиріччя між принципами непорушності кордонів і територіальної цілісності держав, з одного боку, і принципом самовизначення народів, з іншого, не існує. Структура, логіка і дух Заключного акту Гельсінкі дають у цьому сенсі вичерпне тлумачення.

На цій редакції, з низки зрозумілих причин, під час довгих і виснажливих переговорів наполягав саме Радянський Союз. Росія, як «продовжувачка» Радянського Союзу (деякі юристи використовують такий термін, маючи на увазі принцип безперервності держави як суб'єкта міжнародного права) отримала багато переваг, у тому числі і місце постійного члена Ради Безпеки ООН. Але вона успадкувала і проблеми, які можуть з’явитися на поверхні, якщо Росія продовжить послідовне руйнування системи загальноєвропейської безпеки.

Європа повинна захищати Грузію і Україну, тому що не можна допустити ерозії Гельсінкських принципів. Це призведе до непередбачуваних наслідків у Європі, у тому числі і на просторі, який сьогодні називається Російською Федерацією.

Підписанням Гельсінського Заключного акту Радянський Союз свого часу гарантував територіальну цілісність як власну, так і своїх союзників. Якби не домовленості Біловезької Пущі, укладені 8 грудня 1991  року Президентом РРФСР Б. Єльциним (ратифікований Верховною Радою РРФСР 12 грудня), Головою Верховної Ради України Л. Кравчуком (ратифікований Верховною Радою України 10 грудня) і Головою Верховної Ради Білорусі С. Шушкевичем (ратифікований Верховною Радою Білорусі 10 грудня), розпад Радянського Союзу був би нелегітимний. Руйнуючи Гельсінські принципи, Росія закладає бомбу уповільненої дії не тільки під систему загальноєвропейської, а й власну безпеку.

Усе це треба пояснити Росії, причому не стільки і не тільки Кремлю, а й російській громадськості.

Таким чином, Грузія і Україна – тільки частина загальної картини протистояння Заходу Росії через ігнорування останньою загальновизнаних норм і принципів міжнародного права. Це – частковий вияв загальної проблеми руйнування Кремлем системи загальноєвропейської безпеки. І Росія продемонструвала, що готова зайти настільки далеко, наскільки їй дозволять це зробити.

Тому політиці санкцій відносно Росії, заснованій на добре скоординованій і консолідованій позиції можливо більшої кількості країн, немає альтернативи. Принаймні до тих пір, поки Кремль не почне здійснювати реальні кроки з деескалації напруги з усіх проблемних тем міжнародних відносин, що виникли за його безпосередньої участі.

 

Висновки

Агресивність і імперськість Росії – результат її історичного розвитку та ментальної традиції місцевого населення. Позначилися особливості географічного положення та довгі століття політичної залежності від монгольської Золотої Орди. Росія успадкувала її правила і цінності. У випадку з іншими імперіями, які давно залишилися у минулому, ключовим було розуміння їхніми правлячими елітами безперспективності такого шляху розвитку. Російська еліта не тільки не відмовилася від нього, але й прагне продовжувати йти цим шляхом і по цей день.

Росія експлуатує ідею власної «цивілізаційної відмінності» і позиціонує себе в якості одного з основних полюсів «багатополярного світу». У цьому статусі вона вважає природним мати безумовне право на вплив у навколишньому просторі, насамперед, на сусідні країни.

Виходячи з бачення Кремля, норми і принципи міжнародного права є інструментом забезпечення власних інтересів на міжнародній арені, а не зведенням правил поведінки держави. Росія готова зайти так далеко, як їй це дозволяють конкретні обставини.

Коли Росія відчуває свою силу, вона не вважає за потрібне озиратися на міжнародні зобов'язання, що зв'язують її, будь-то двосторонні або багатосторонні. У такому випадку Кремль проводить свою політику швидко, жорстко і без коливань, користуючись перевагами авторитарної держави: всі ресурси у розпорядженні одного центру, погоджень ні з ким не потрібно, усі інститути держави працюють у режимі «що бажаєте».

Екстремальним проявом такої філософії Росії стало розв'язання двох воєн в Європі в XXI-му столітті: у 2008 році з Грузією, а в 2014 році з Україною. Обидва випадки показали, що відповідні плани Кремль затвердив заздалегідь. Напевно, такі затверджені плани існують і щодо інших країн. Чи будуть вони реалізовані, залежить від ступеня солідарності міжнародного співтовариства, його зусиль з протистояння і стримування Росії. Не викликає сумнівів той факт, що, встановивши гегемонію в прилеглому просторі, Росія кинеться далі.

Якщо Росія стикається з добре організованим опором, скоординованою і послідовною позицією на міжнародній арені, вона починає повертатися в русло міжнародного права й апелює до його норм і принципів з метою закріпити досягнутий успіх. Причому можуть навіть розглядатися варіанти жертви другорядними питаннями заради досягнення основної мети.

Так, у результаті міжнародного тиску, Росія може погодитися на варіант врегулювання ситуації на Сході України, але в Крим буде вгризатися усіма можливими засобами. Грузії Росія не поступиться нічим з двох основних причин. Перша – питання Грузії не так активно розглядаються сьогодні у порядку денному, підтвердженням чого є підсумки останнього Саміту Великої Сімки в Шарлевуа, Канада, 8 - 9 червня цього року. Друга – 300 км. абхазької ділянки чорноморського узбережжя Грузії Росія розглядає як засіб посилення свого впливу, у тому числі й військового, у великому Чорноморському регіоні; а Південна Осетія – це військова база в серці Південного Кавказу, що дозволяє чинити тиск у цілому на регіон, а не лише на Грузію.

Росія являє собою безпосередню загрозу перш за все не тільки для сусідніх з нею країн, а й для всієї системи міжнародних відносин. Кремль неодноразово демонстрував конкретними діями, що в прилеглому просторі ним сприймається тільки власна редакція правил поведінки. Але останнім часом Москва екстраполює добре відпрацьовані тут методи без оглядки на принцип географічної близькості, втручаючись у внутрішні справи інших держав по всьому світу. Це новий, мабуть, теж добре підготовлений тренд у політиці Москви. Він повинен отримати відповідну оцінку, необхідно також зробити висновки. Поки ж темп виграє Росія.

Як результат: необхідно перейти стосовно Кремля від практики реактивних дій до розробки і здійснення превентивної програми з протидії та стримування. Консолідованим санкціям альтернативи немає. Потрібно всіляко обмежувати ресурс Росії на проведення аварійної зовнішньої політики. У разі спроб Москви зберегти статус-кво або ескалації поведінки Кремля режим санкцій повинен посилюватися.

Філософія влади в Росії може змінитися тільки в умовах обмеженого доступного ресурсу. У разі виникнення додаткових можливостей на тлі збереження економічної рівноваги усередині країни, надлишкові ресурси будуть обов'язково спрямовані на імплементацію аварійних зовнішньополітичних проектів. 

Ті, хто сьогодні хоче стати політичним союзником або економічним партнером Росії, повинні знати, що:

а) здійсненням напівзаходів щодо Росії домогтися результату неможливо, причому у неї досить серйозний запас міцності, який не слід недооцінювати;

б) суспільний устрій і методи державного управління Росії не можуть бути гармонізовані з цивілізованим світом. Підкорятися загальноприйнятим правилам гри Росія буде, якщо у неї просто не залишиться іншого виходу. В іншому випадку Кремль завжди буде нав'язувати гру за власними правилами, не зважаючи на домовленості, підписані документи та інші «дрібниці». Сьогодні цю лінію поведінки Москви відчувають на собі її найближчі союзники – члени ЄврАзЕС і ОДКБ.

 

Підсумки

Росія у сьогоднішньому стані являє собою загрозу системі післявоєнної безпеки. Найбільшу небезпеку вона представляє для сусідів – тут задіяна ціла палітра способів – від окупації та анексії до обмеження суверенітету та підпорядкування. Утім це лише частина загальної картини протистояння Росії Європі та США.

Це протистояння проявляється не тільки у площині лінійних відносин, а й у ставленні до загальним проблем, де Захід і Росія намагаються координувати позиції – ІГІЛ, Іран, Північна Корея, Сирія, кібербезпека і т.ін. Країни, які проводять переговори з Росією, щоразу переконуються, що Кремль у всіх угодах керується власним порядком денним на шкоду узгодженій позиції. Тому і домовленості носять для Москви умовний характер, поки не настає момент, коли, на її думку, вони вступають у протиріччя з її інтересами. І тоді починається їх часткове або повне ігнорування. У цьому вже на власному досвіді переконуються США, Німеччина, Велика Британія, Франція та інші великі країни, а не лише безпосередні сусіди Росії. Таким чином, Москва робить усе для формування широкої міжнародної коаліції з протидії її ж політиці.

Однак, у змаганні із Заходом Росія має й переваги. Західна демократія побудована на сильних інститутах, де їм належить вирішальна роль, а не на особистостях, на системі стримувань і противаг. Суддя на Гаваях може скасувати рішення Президента США, і це нікому не вдасться сенсацією. І знищувати цього суддю ніхто не буде ні у прямому, ні у переносному сенсі. Важливо і те, що країни Заходу вважають за необхідне і корисним почути думку один одного, виробити узгоджену політику і слідувати їй. Це трудомістка справа, що займає багато часу, але демократія інакше не працює.

У Росії все простіше – роби так, як вирішує Путін. Поради Кремль запитує у тих, хто вміло вгадує його бажання. Серед кількох одіозних «союзників» серйозний розгляд питань не вітається. Щоправда, тут ситуація складніша, особливо останнім часом. Усе частіше проскакують нестиковки, і Кремлю стає все складніше управляти процесами. Що, однак, не заважає йому приймати рішення без оглядки на думку навіть найближчих «партнерів».

Тому в динаміці і лише на короткій дистанції у Москви є певні переваги. Натомість на довгій дистанції вона завжди приречена на програш. Тому що цілі у неї збиткові, а методи їх досягнення – злочинні. З таким ставленням важко зберегти друзів і не нажити ворогів.

Стратегія щодо Росії повинна бути сконцентрована на всеосяжному обмеженні її ресурсів в усіх напрямках, інакше проводити ефективну позицію стримування Росії неможливо. Перш за все, це стосується фінансового ресурсу. Незважаючи на те, що Росія володіє значною частиною світових запасів корисних копалин, переважно нафти і газу, фатальної залежності міжнародні ринки від неї не відчувають.

Нові технології відкривають раніше не існуючі можливості, зокрема, з видобутку сланцевих нафти і газу. З іншого боку, без тих же західних технологій, до яких Росія не має доступу через санкції, їй все важче освоювати нові родовища, доводиться йти все далі на Схід і Північ, вгризаючись у вічну мерзлоту. Необхідно також обмежувати переговорний ресурс Кремля, позбавляючи його останніх із т.зв. «союзників». У цих, як і у всіх інших питаннях, консолідація світового співтовариства щодо протидії неадекватним діям Росії на міжнародній арені має вирішальне значення.

Росія є Постійним членом Ради Безпеки ООН, має вирішальний голос в усіх серйозних міжнародних організаціях. У такому форматі міжнародних відносин домогтися стабільності і гарантій безпеки буде практично неможливо. Відповідно, зусилля міжнародного співтовариства повинні бути спрямовані на: а) стискання ресурсів Росії; б) обмеження поля для її маневру і в) обмеження її впливу на прийняття рішень у міжнародних форматах співпраці, включаючи Раду Безпеки ООН.

 

21.11.2018 18:00:00