Вступ
Важливим місцем з – поміж комплексу заходів, що спрямовані на протидію агресії є здатність притягнути агресора до юридичної відповідальності. Правові заходи з протидії агресії настільки ж важливі, як і заходи військового, економічного і дипломатичного характеру, як на національному законодавчому рівні, так і на міжнародному.
Україна залишається об’єктом військової агресії з боку Російської Федерації, яка бере участь в масових терористичних актах. В рамках узгоджених дипломатичних зусиль в Женеві, Нормандії та інших форматах, Росія не виконує свої зобов’язання по дотриманню загальновизнаних норм міжнародного права.
Крим залишається окупованим, а вимоги демократичного співтовариства припинити агресію Російської Федерації, припинити поставки нею зброї, техніки і живої сили терористам в Донецькій і Луганській областях України ігноруються. Добрі наміри залишити двері для діалогу з керівництвом Російської Федерації провокують його тільки на нові криваві терористичні акти у східній частині України [1].
Для здійснення свого права на захист від агресії і притягнення Російської Федерації до юридичної відповідальності України звернулася до Міжнародного кримінального суду, Міжнародного суду ООН і Європейського суду з прав людини. Однак збройна агресія Російської Федерації проти України продемонструвала ряд правових проблем, які є ключовими в міждержавних спорах між Україною і Російською Федерацією.
Саме тому в цьому дослідженні будуть аналізуватися докази, на яких будуються вимоги України до Російської Федерації, юридичні проблеми з використанням доказів, аналіз питань юрисдикції міжнародних судів. Крім того, дослідження буде характеризувати судові процеси України в кожному міжнародному юрисдикційному органі.
Оцінка фактичних і правових доказів агресії Російської Федерації проти України
США і Європейський союз неодноразово заявляли, що вони переконані в присутності російської армії і озброєнь на сході України і надали докази – супутникові знімки. А в останній раз представили фотографію передачі військової техніки, яку кореспондент ЗМІ фотографував в Росії біля українського кордону.
28 серпня 2014 року Альянс оприлюднив фотографії, які підтверджують втручання російських військ в Україну. На офіційному сайті цієї організації були представлені супутникові знімки російської військової техніки, які перетинали український кордон. Як прокоментувала Оана Лунгеску, «нові супутникові знімки показують, що російські війська беруть участь у військових операціях всередині України».
Крім того, Верховний головнокомандуючий армією Європи Філіп Брідлов описує присутність до 300 російських солдатів у Східній Україні, які навчали бойовиків. 12 листопада 2014 Філіп сказав, що НАТО контролює поставки російської військової техніки в Україні. За його словами, Україну перетинають російські танкові, артилерійські і піхотні війська [2].
11 травня 2014 «Рейтер» опублікував журналістське розслідування під назвою «Російські солдати, що проходили через Україну». Журналісти змогли взяти інтерв’ю у військовослужбовців, які брали участь у бойових діях у східній частині України. Згідно з опитуванням, деякі з них пішли у відставку після поїздки в Україну.
З огляду на анонімність, російський військовослужбовець сказав, що в минулому році його відправили на навчання у Ростов – на – Дону, а потім він був дислокований в Україну. Такі випадки траплялися дуже часто. Військовослужбовці збройних сил Російської Федерації фактично були змушені брати участь в бойових діях на території України.
28 травня «Рейтер» опублікував фотографії, які доводять, що російська армія постійно збирає війська і сотень озброєнь, включаючи мобільні ракети, військові об’єкти, танки і артилерію на кордоні з Україною. Агентство відзначає, що немає ніяких розпізнавальних номерів на військових транспортних засобах. Російські ідентифікаційні знаки для військової форми також були видалені [2].
У свою чергу Вашингтонський аналітичний центр Атлантичної ради опублікував звіт, в якому наводяться докази участі російської армії в збройному конфлікті на Донбасі. Доповідь Атлантичної ради заснована на картографічних зображеннях пошукової системи Google [3].
З середини квітня 2014 року понад 9 300 осіб були вбиті, більше 21 500 отримали поранення, і майже півтора мільйона людей залишили свої будинки в результаті конфлікту. Сотні осіб знаходяться в полоні або вважаються такими, котрі зниклими безвісти [4].
Жертвами збройної агресії Російської Федерації стало цивільне населення – жінки та діти. За даними ООН, в результаті збройної агресії Росії в Україні було вбито 65 дітей і 159 отримали поранення [5].
Всі перераховані факти є незаперечним доказом агресії. Але чи достатньо доказів, щоб притягти Російську Федерацію в якості держави до міжнародно-правової відповідальності за скоєння агресії проти України?
Юридична відповідальність агресора буде фрагментарною. Українська сторона зможе порушити питання міжнародної юридичної відповідальності за вчинення Росією міжнародних протиправних діянь пов’язаних з агресією.
Однак, в будь-якому випадку, українська сторона проти Російської Федерації не зможе безпосередньо ініціювати позов щодо агресії, котра вчиняється Російською Федерацією.
Тобто інституційні механізми договірних відносин між двома державами або багатосторонні договори за участю двох держав мають бути основою вимог України до Російської Федерації.
З коментарів від Міністерства юстиції України слідує, що на даному етапі Україна в судовому процесі віддає перевагу фрагментарного підходу у питанні міжнародно-правової відповідальності [6].
Використовуючи фрагментарний підхід, існує ризик того, що Україна втратить докази, які не вважатимуться законними як належні докази, що оцінюються судовими органами.
Звичайно, суть судових спорів між Україною і Росією різна. Однак фактична база, яка є основою для підтвердження агресії Росії проти України вже зараз слабшає.
Шкода, що в Україні Міністерство юстиції України та Міністерство закордонних справ не мають стратегій правового планування, щоб довести агресію Росії проти України. Я характеризую цю заяву відповідно керуючись судовими позовами України, які розглядаються міжнародними судовими органами.
Міжнародний суд ООН
17 січня 2017 року Міжнародний Суд представив комюніке про те, що Україна позивається проти Росії. Вимога України становить 800 документів, 300 з яких класифікуються як «таємні» і «цілком таємні» [7].
Україна ініціювала провадження стосовно Російської Федерації у зв’язку з передбачуваними порушеннями Російською Федерацією Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Того ж дня Україна пропонувала Суду визначити тимчасові заходи, які спрямовані на захист прав, на які вона пред'являє відповідно до цих двох конвенцій до вирішення справи Судом по суті.
В основі вимог Україна зазначила про наявність бойових дій у східній частині України та знищення літака «Малайзійські авіалінії» рейсу MH17, коли він пролітав над територією України за маршрутом Амстердамом – Куала – Лумпур [8].
Що стосується порушення Російською Федерацією Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму (ICSF), Суд відповів: «Суд вважає, що на даному етапі розгляду Україна не надала Суду докази, які дають достатню основу для того, щоб знайти ..., що ці елементи присутні. Проте, справа в Суді обмежена. Що стосується подій що були у східній частині території, то Україна порушила справу тільки в рамках Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму».
На жаль, Україна в цьому процесі не доводить або не підтверджує доказами причинно-наслідкового зв’язку між фінансуванням політичних партій Російської Федерації і діяльністю збройних груп найманців з Росії, які здійснюють терористичні акти на сході України.
У засобах масової інформації неодноразово вказувалося на участь Комуністичної партії України у зверненнях за федералізацію і автономію України, передачу коштів від Комуністичної партії Росії в Україну в підтримку ідеологічних рухів.
Другий позов України до Росії в цьому процесі був предметним до питань про захист кримськотатарського народу від дискримінації, відновлення Меджлісу і викладання української мови на Кримському півострові.
«Україна з повагою просить Суд визнати, що Російська Федерація через свої державні органи, через своїх державних агентів та інших осіб або організацій, що здійснюють державну владу, в тому числі владу де-факто, керуючи незаконною окупацією Криму і за допомогою інших агентів, що діють за її інструкціями або під її керівництвом і контролем, порушила свої зобов'язання по конвенції шляхом:
a)систематичної дискримінації і невдоволенням кримськотатарською та етнічною українською громадою в Криму в рамках державної політики з культурної стирання груп, які сприймаються як противники окупаційного режиму;
b) проведення незаконного референдуму в атмосфері насильства і залякування неросійських етнічних груп без будь-яких зусиль з пошуку консенсусного і всеосяжного рішення, що захищає ці групи, і в якості початкового кроку до позбавлення цих громад захисту українського права і їх підпорядкування до режиму панування Росії;
c) придушення політичного і культурного вигляду кримськотатарської ідентичності, в тому числі шляхом переслідування кримськотатарських лідерів і заборони на Меджліс кримськотатарського народу;
d) запобігання зібрань кримських татар для святкування та відзначення важливих культурних подій;
e) вчинення і потуранням вчиненим діям пов’язаних із зникненням та вбивствами кримських татар;
f) переслідування кримськотатарської громади, вільним режимом обшуків і затримань;
g) забороні кримськотатарських засобів масової інформації;
h) придушення освіти кримськотатарської мови і освітніх установ кримськотатарської спільноти;
i) придушення української мови, на яке посилаються етнічні українці;
j) запобігання зібранню етнічних українців для святкування важливих культурних подій; а також;
k) заборона українських засобів масової інформації на території півострова.
Як ми бачимо з 11 вимог України Суд дотримується тільки двох. Суд не звернув уваги на заборону етнічним українцям здійснювати культурну діяльність в Криму. Крім того, Суд не розглядав питання про придушення українських ЗМІ окупаційною кримською владою.
Все це свідчить про те, що Україна робить загальні висновки в судовому процесі, обмежуючись окремими витягами з документальних доказів. Це впливає на ясність порушення норм декларованої Конвенції.
Міжнародний Суд визначився із графіком позовів України проти Росії і надав кожній стороні час для пред’явлення доказів в Суд. Напередодні зборів в Гаазі відбулася зустріч представників України, Росії та глави Міжнародного Суду Ронні Абрахама, в ході якої сторони домовилися про розклад подальшого розгляду заяв про порушення двох конвенцій Організації Об’єднаних Націй і відповіді на них.
За словами заступника Міністра юстиції України, пані Зеркаль, в України є рік і місяць для подачі документів, що підтверджують незаконні дії російської сторони. Цей термін закінчується 12 червня 2018 року. Після цього російська сторона вправі протягом року подати так звані зустрічні заходи на заперечення проти даних, наданих українською стороною. Таким чином, позиція обох сторін в суді не буде раніше 12 липня 2019 року [10].
Перспективи судового розгляду для України проти Росії практично нереалістичні, оскільки Росія не погодиться на цю справу в Міжнародному Суді. Відповідно до Статуту Міжнародного Суду його компетенція може здійснюватися тільки на основі згоди держав.
Складність спору полягає в тому, що відповідна сфера застосування Конвенції повинна включати не тільки предмет спору – агресивні дії Росії, але й і порушення українського кордону, втручання Росії у внутрішні справи України. Спір також повинен містити положення про врегулювання розбіжностей, які передаються на розгляд до Міжнародного Суду ООН [11].
Що стосується невеликих перспектив задоволення вимог України щодо Росії, вчений Довбенко підкреслює, що стаття 24 Статуту ООН визначає Раду Безпеки як орган, котрий кваліфікує будь-яку загрозу миру, його порушення та вчинення акту агресії. Рада Безпеки ніколи не кваліфікувала державу як агресора, але кваліфікувала факт порушення миру і забезпечувалал збройний тиск [11].
Станом на сьогодні Російська Федерація блокує Раду Безпеки, що робить процес кваліфікації неможливою.
Яскравим прикладом блокування є Резолюції Ради Безпеки ООН № 2166 і № 2202. Так, у першому випадку Рада Безпеки закликала озброєні групи, які контролюють територію літака MH17, утримуватися від будь-яких дій, які можуть поставити під загрозу цілісність повітряного судна, включаючи знищення, переміщення і пошкодження великих і дрібних фрагментів літака [13].
Не було згадки про присутність, як російських військовослужбовців, так і техніки в Донецькій і Луганській областях України. У цій Резолюції не згадувалася також фактів російської агресії проти України.
В іншій Резолюції Ради Безпеки № 2202 знову не згадується агресія Росії. Дана постанова схвалює презентацію Президентом Росії ряду заходів щодо реалізації Мінських угод. «Лідери сприятимуть цьому процесу, і використовуватимуть свій вплив на відповідні сторони для виконання Мінських угод» [14].
В контексті блокування Ради Безпеки ООН єдиним варіантом підтвердження агресії Росії щодо України може бути кваліфікація акту агресії з боку Генеральної Асамблеї ООН.
Резолюція ООН № 1 775 «Єдність на користь миру» стверджує, що у разі суперечностей між постійними членами Ради Безпеки і нездатністю цього органу виконувати свої функції з підтримки миру і безпеки Генеральна Асамблея розглядає це питання з метою внесення рекомендацій для членів Організації. Позачергова сесія скликається протягом 24 годин на прохання Ради Безпеки, за підтримки 7 членів Ради або більшості членів ООН. Якщо Рада Безпеки не може виконувати свої функції, Генеральна Асамблея формує комісію [15].
Проте, така кваліфікація не була надана Генеральною Асамблею Організації Об’єднаних Націй. Резолюція 68/262 ООН про територіальну цілісність України також не називає Росію агресором [16].
Питання визнання Організацією Об’єднаних Націй Російської Федерації як держави-агресора залишається відкритим.
Крім того, в прецедентному праві Міжнародного Суду не зустрічається аналогічне рішення, котре може бути застосоване до вирішення цього спору.
М. Довбенко стверджує, що основою для міжнародно-правової оцінки дій Росії у східній частині України може бути справа Нікарагуа проти Сполучених Штатів Америки [11].
У цьому випадку Нікарагуа скаржився на дії уряду Сполучених Штатів. Нікарагуа вважає, що уряд США залучався до економічного втручання у внутрішні справи Нікарагуа. Уряд Нікарагуа звернувся до Міжнародного Суду із заявою про те, що Сполучені Штати навчали, фінансово підтримували воєнізовані озброєні групи, напали на кораблі і військово-морські бази Нікарагуа, незаконно перетнули повітряний простір і скидали бомби у внутрішні територіальні води Нікарагуа. Міжнародний суд ООН розглянув військове і договірне право США. Згідно зі скаргою Нікарагуа, Суд виявив, що спір розглядається на основі військового законодавства.
Суд прийшов до висновку, що США несуть відповідальність за дії, вчинені в Нікарагуа, включаючи порушення гуманітарного права. Сполучені Штати здійснювали ефективний контроль над воєнізованими групами в Нікарагуа. Суд також визнав Сполучені Штати винними в застосуванні ембарго до Нікарагуа з 1 травня 1985 року, яке не відповідало меті Договору про дружбу, торгівлю і судноплавство 1956 року [17].
Ця судова справа не застосовується належним чином до українсько-російського конфлікту. Як ви знаєте з фактів справи, Нікарагуа втрутилася в Сальвадор, надаючи військову і фінансову підтримку повстанцям для зміни урядової влади Сальвадору. Сполучені Штати бачили втручання до Сальвадору в якості необхідної колективної самооборони з Сальвадором, щоб покласти край втручанню Нікарагуа. У фактах справи України проти Росії Україна не здійснює військову інтервенцію в будь-яку країну світу, тому права на колективну самооборону в Росії не виникає.
Навіть якби в теорії було право у Росії на «колективну самооборону», це не було б реалізовано з точки зору держав, що беруть участь в конфлікті і підпорядковувалося тільки ООН і забезпечувалося тільки усуненням загрози миру. В умовах згоди з Організацією Об'єднаних Націй і забезпечення усунення цієї загрози можна було б реалізувати мирну колективну самооборону.
Європейський суд з прав людини
Україна подала 5 судових позовів до Європейського суду з прав людини з міждержавним характером проти Російської Федерації. Перший позов від 13 березня 2014 «Україна проти Росії» стосувався приєднання Криму і контролю над ним з боку Російської Федерації. Другий позов був пред’явлений Україною проти військових дій Російської Федерації у східній частині України і її військових провокацій.
Третій позов ініційований Україною до Європейського суду з прав людини 13 червня 2014 року. Позовна вимога стосувалася крадіжки трьох груп українських дітей сиріт. У заяві України вказується, що всі групи дітей-сиріт були сформовані на території України і згодом незаконно були вивезені на територію Російської Федерації.
Згодом завдяки дипломатичним зусиллям сиріт повернули в Україну. В той же день, 13 червня Європейський суд з прав людини виніс рішення про повернення дітей сиріт та їх вчителів, які були затримані у місті Сніжне Донецької області та незаконно були вивезені до Російської Федерації [18].
В цілому звернення України до Європейського суду з прав людини вважається одним з найбільш надійних способів притягнення Російської Федерації до міжнародно-правової відповідальності. Серед успішних прикладів міждержавних спорів для практики України можна навести приклади судових справ «Грузія проти Російської Федерації» або «Кіпр проти Туреччини».
Але слід мати на увазі, що Європейська конвенція про права людини не містить положень про агресію і відповідальності держави за таку агресію. Європейський суд з прав людини може кваліфікувати порушення права на життя, свободу або безпеку, наявність рабства або примусової праці і т. д. Право вважається порушеним тільки в тому випадку, якщо порушення належним чином доведено державою-жертвою.
Недоліками звернення до Європейського суду з прав людини є надмірна тривалість розгляду ним справ. Наприклад, справа «Кіпр проти Туреччини» розглядалася Європейським судом з прав людини 40 років. У справі «Грузія проти Росії» судовий процес тривав 7 років.
Європейський суд з прав людини виділив вимоги України проти Російської Федерації щодо збройного конфлікту у східній частині України і окупації Криму в два окремих провадження, щоб прискорити розгляд [18].
На мій погляд, Україна передчасно звернулася до суду із заявами проти Російської Федерації до Європейського суду з прав людини. Щоб полегшити розгляд міждержавних справ, досить, щоб Суд стверджував, що у приватних заявах громадян існує порушення їх прав.
Європейський суд з прав людини активно застосовує у своїй практиці посилання на вже прийняті рішення. Українці подали понад 2 тисячі індивідуальних скарг проти Російської Федерації до Європейського суду з прав людини [19].
Тобто, після успішного розгляду Європейським судом з прав людини не менше 10 індивідуальних вимог громадян України до Російської Федерації Міністерство юстиції України та Міністерство закордонних справ України можуть підготувати міжурядові вимоги відповідно до успішних приватних судових рішень.
Міжнародний кримінальний суд
Верховна Рада України подала дві заяви до Міжнародного кримінального суду. Перша з них стосувалася встановлення злочинів проти людяності, передбачених статтею 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду і кримінального переслідування Віктора Януковича – колишнього президента України, колишнього Генерального прокурора України Віктора Пшонки, колишнього міністра внутрішніх справ Захарченка Віталія Юрійовича та інших офіційних осіб, які видавали і вводили в дію злочинні накази, котрі можуть бути кваліфіковані прокурором Міжнародного кримінального суду. Обставини першої заяви відносяться до подій Революції Гідності з 30 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року.
Протягом трьох місяців в Україні правоохоронні органи за наказом вищих державних посадових осіб незаконно використовували заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю проти учасників мирних акцій в Києві та інших містах України [20].
Друга заява України до Міжнародного кримінального суду стосується юрисдикції цього суду щодо вчинення злочинів проти людяності і військових злочинів скоєних посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «Донецька Народна Республіка» і «Луганська Народна Республіка», що призвело до особливо серйозних наслідків і масових вбивств українських громадян».
Актом насильства з боку військових частин Російської Федерації і підтримуваних нею бойовиків-терористів став обстріл реактивною системою залпового вогню «Град» цивільного населення у житлових кварталах в місті Маріуполь на південному сході України від 24 січня 2015 рік, в результаті якого загинули більше 30 цивільних осіб, в тому числі 2 дитини і більше 100 осіб отримали поранення.
Верховна Рада України заявляє про це відповідно до пункту 2 статті 11 та пунктів 2, 3 статті 12 Римського статуту Міжнародного кримінального суду щодо злочинів скоєних проти людяності і військових злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації і про злочини вчинені лідерами терористичних організацій «народних республік» , що призвело до особливо серйозних наслідків і масових вбивств громадян України з 20 лютого 2014 до сьогодні [21].
Відповідно, прокурор Фату Бенсуда вирішив провести попереднє слухання щодо ситуації в Україні, щоб встановити чи дотримані критерії Римського статуту для початку розслідування. Зокрема, згідно зі статтею 53 (1) Римського статуту прокурор розглядає питання юрисдикції, прийнятності та інтересів правосуддя [22].
Це попереднє слухання у Міжнародному кримінальному суді здійснювалося відповідно до заяви Верховної Ради про переслідування колишнього Президента України Віктора Януковича і його оточення, який видавав злочинні накази проти мирних протестувальників України.
Після другої декларації, поданої урядом України про взаємопов'язаність подій в Україні, прокурор вирішив продовжити тимчасову сферу існуючого попереднього слухання, включивши в його будь-які передбачувані злочини, вчинені на території України з 20 лютого 2014 року і далі [23].
Правовими підставами для двох заяв України до Міжнародного кримінального суду були статті 7 і 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Вищезазначені статті стосуються злочинів проти людяності та військових злочинів [24].
Цікаво відзначити, що згідно з пунктом d) статті 5 Римського статуту злочини агресії підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Включення злочинів агресії до списку юрисдикцій, які охоплюються юрисдикцією Міжнародного кримінального суду було результатом зміни положень статті 5 Статуту.
У червні 2010 року Конференція з перегляду Статуту в Кампалі (Уганда) прийняла 2 поправки. Друга поправка визначає злочин агресії. З цієї поправки слідує, що Суд буде мати юрисдикцією над злочином агресії після виконання двох додаткових умов: (1) поправка набуде чинності для 30 держав-учасників і (2) на дату після 1 січня 2017 року Асамблея держав-учасників проголосує за те, щоб дозволити суду здійснювати юрисдикцію [25].
Ці поправки були запропоновані Ліхтенштейном, який очолював Спеціальну робочу групу під керівництвом Асамблеї для тлумачення злочину агресії, яке спочатку було відсутнє у Статуті. Поправки вказують на злочин агресії відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 3314. Акти агресії це: вторгнення в іншу державу; бомбардування іншої держави; блокування портів або берегових ліній іншої держави; напад на сухопутні, морські або повітряні сили, морські або морські флоти іншої держави; порушення угоди про статус сил; використання збройних банд, груп, нерегулярних сил або найманців проти іншої держави, надаючи свої території іншим державам для здійснення акту агресії проти третьої держави [25].
Поправки про злочин агресії прийняті 11 червня 2010 були ратифіковані 34 державами-членами Статуту. Зміни набрали чинності 8 травня 2013 року. Поправка стала частиною Статуту, і будь – яка держава, котра стає учасницею Статуту, може також приєднатися до цієї поправки.
Хоча поправка набуде чинності через рік після її ратифікації у зміненому тексті говориться, що тільки злочин агресії скоєний протягом одного або більше років набере свою силу після тридцятої ратифікації державою – учасником, що знаходиться під юрисдикцією Суду. Крім того, Асамблея повинна прийняти рішення більшістю в дві третини голосів держав – учасників після 1 січня 2017 роки для фактичного здійснення юрисдикції [25].
13 вересня 2002 року Російська Федерація підписала Римський Статут, але не ратифікувала його [24]. 16 листопада 2016 року Президент Росії Володимир Путін прийняв Указ «Про наміри Російської Федерації не стати учасником Римського міжнародного кримінального суду» [26].
Беручи до уваги описане, Російська Федерація не тільки може бути притягнута до відповідальності за злочин агресії проти України, але й за інші злочини Статуту кримінального суду в цілому. Однак механізм, доступний Україні для звернення до Міжнародного кримінального суду, який використала Україна приніс їй позитивні результати.
Так, в доповіді прокурора Міжнародного кримінального суду «Про попередні розслідуваннях» від 14 листопада 2016 року було відзначено, що відповідно до ситуації в Криму і Севастополі існує міжнародний збройний конфлікт між Україною і Росією.
Цей міжнародний конфлікт розпочався не пізніше 26 лютого 2014 року, коли Російська Федерація націлила збройні сили для отримання контролю над частинами території України без згоди уряду України. Закон про міжнародний збройний конфлікт буде застосовуватися після 18 березня 2014 року, якщо на території Криму і Севастополя буде еквівалентно тривати окупація.
Для цілей Римського статуту збройний конфлікт також може носити міжнародний характер, якщо одна або кілька держав частково або повністю окупують територію іншої держави. Додаткові дані, такі як повідомлення про артилерійський обстріл двох військових баз противника, а також арешт російських військовослужбовців з боку України, вказують на прямий військовий конфлікт між збройними силами Росії і Урядом України [27].
Рішення провідних міжнародних організацій (таких як Резолюції Ради Європи, Резолюції Європейського парламенту) у питаннях визначення Росії як агресора для України є важливими кроками, спрямованими на відновлення світового порядку, який порушила своїми діями Російська Федерація. Однак ці рішення приймаються політичними, а не юрисдикційними органами, являють собою політичне визначення агресії проти України [6].
Доповідь про кримінальне переслідування Міжнародного кримінального суду на даному етапі вважається юридичним доказом України у питаннях російської агресії і стане додатковим фактичним документом для надання доказів для розгляду в Міжнародному Суді або Європейському Суді з прав людини.
Висновки
Існування закону взагалі неможливо без відповідальності за протиправне діяння, оскільки будь-який закон – це не тільки сукупність встановлених норм поведінки, а й примус у разі його порушення. На прикладі трьох судових інстанцій я спробував показати складність механізму притягнення до міжнародної юридичної відповідальності держави агресора. Я впевнений, що Україна як і раніше знайде ефективні способи до покарання Російської Федерації за агресію вчинену проти України.
_________
*Відомості про автора:
Коновал В'ячеслав Іванович – член українського відділення International Law Association.
Посилання: