Відомі дії Росії щодо України впродовж останнього року, починаючи з лютого 2014р. і до цього часу, насамперед анексія Криму та військова інтервенція в Східній Україні, безпрецедентний політичний, економічний та інформаційний тиск на Україну, а також відверта конфронтація із Заходом, перш за все, зі США, свідчать про початок реалізації нової зовнішньополітичної стратегії Росії, попередньо сформульованої в низці останніх публічних програмних виступів В.Путіна. Загальне осмислення текстів цих звернень російського Президента і тих процесів, що розгортаються у контексті зовнішньополітичної та військової «активності» Росії останнього року, дозволяють стверджувати про формування нової зовнішньополітичної доктрини РФ – «Доктрини Путіна».
Автором цієї статті проведено аналіз принципових положень та практичних наслідків реалізації цієї «доктрини», головним елементом якої є «реінкарнація» ідеї «обмеженого суверенітету», яка свого часу виступала ядром «доктрини Брежнєва» (1968р.). Юридично доведено, що політико-військові дії Росії останнього року є «агресією проти України», а сама РФ цілком аргументовано підпадає під визначення терміну «держава-парія», який активно вживається в сучасній міжнародній політиці та політології.
Зазначена регіональна «активність» Росії у повній відповідності з положеннями міжнародного права цілком підпадає під визначення міжнародної політичної та військової агресії [1; 2]. Свого часу за ініціативою та наполяганням СРСР, «продовжувачем» якого проголосила себе Російська Федерація, в рамках ООН досить тривалий час проводилась робота з підготовки резолюції Генеральної Асамблеї з визначенням поняття «агресія», яка була ухвалена 14 грудня 1974 р. (резолюція ГА ООН № 3313(XXIX)) [2]. З нагоди 40-ї річниці її ухвалення МЗС України була оприлюднена заява з засудженням агресії Росії проти України.
У статті 1 згаданої резолюції визначено: «Агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканості або політичної незалежності іншої держави …». У статті 3 резолюції йдеться: «Будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни…кваліфікуватиметься як акт агресії: a) вторгнення або напад збройних сил (ЗС) держави на територію іншої держави,…анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини; b) бомбардування…або застосування… зброї державою проти території іншої держави; с) блокада портів або берегів держави ЗС іншої держави; d) напад ЗС держави на суходільні, морські або повітряні сили…іншої держави; е) застосування ЗС однієї держави, що знаходяться на території іншої держави, за угодою з приймаючою державою, в порушення умов, передбачених в угоді…; g) засилання державою …збройних банд…або найманців…проти іншої держави…». Все вищеозначене цілком відповідає ситуації, яка склалася навколо російської присутності в Україні, і, таким чином, є агресією.
Агресія Росії проти України фактично руйнує чи не останні елементи Вестфальської системи міжнародних відносин, що формувалася з 1648р. за підсумками кривавої Тридцятирічної війни, яка за масштабами була «світовою» війною свого часу. Головними принципами Вестфальського світопорядку, який певною мірою діє до останнього часу, є: формування та пріоритет «держав-націй», «національних інтересів» і «національного/державного суверенітету», формування балансу сил та коаліцій, обов’язковість виконання міжнародних договорів.
Ялтинсько-Потсдамською системою міжнародних відносин, 70-річний ювілей становлення якої відзначається ц.р., було сформовано біполярний світ і блокове протистояння, ініційовано розгортання «холодної війни» між двома основними «центрами сили». Ця система стала 6-ю модифікацією Вестфальського світо-порядку [3]. Модифікуючи попередній світо-порядок – багатополярний світ, що склався за підсумками Першої Світової війни та укладення Версальського миру (Версальсько-Вашингтонська система), вона створила світ біполярний, в рамках якого формувалася концепція «обмеженого суверенітету» держав, які підпадають під контроль «великих держав». Повним або реальним суверенітетом володіли лише дві супердержави блокового протистояння – США і СРСР, а їх сателіти - країни, що належали до двох ворогуючих блоків: з одного боку, - «капіталістичні країни» Західної Європи та Північної Америки, відповідні країни Азії та Південної Америки, а з іншого боку, - «соціалістичні країни» Східної Європи, окремі країни Азії та Латинської Америки, наділялися «обмеженим суверенітетом», оскільки не були цілком суверенними та самостійними у своїй зовнішній і внутрішній політиці, діяли відповідно до національних інтересів та настанов, вироблених двома наддержавами – лідерами блоків. При цьому, «обмеження суверенітету» в рамках «Західного блоку» було значно м’якшим, ніж «Східного». Щодо політики «комуністичного блоку» країн, така концепція отримала серед політологів і політиків Західного світу назву «доктрина Брежнєва».
Розпад СРСР і «комуністичного блоку» країн, припинення блокового протистояння та руйнація біполярного світопорядку на початку 1990-х рр. активізували процеси глобалізації та формування однополярної світової політичної системи на чолі з єдиним лідером – США. На думку відомого американського журналіста і політолога Т.Фрідмана, глобалізація є міжнародною системою, яка прийшла на зміну «холодній війні» [4] та біполярній (Ялтинсько-Потсдамській) системі і, таким чином, її можна вважати 7-ю модифікацією Вестфальської системи міжнародних відносин.
США як світовий лідер в економічному, військовому, науково-технічному, культурно-гуманітарному та технологічному вимірах суспільної діяльності сьогодні, а також в короткостроковій і середньостроковій перспективах значно переважають не лише інші держави, але й наявні у світі «центри сили», якими можна вважати: Європейський Союз, Китай, Індію, Бразилію, Японію та Росію, а також досить успішні і потужні міжнародні політико-економічні структури: БРІКС, ASEAN, ШОС, MERCOSUR.
Трагічні події в США 11 вересня 2001р., що засвідчили вразливість єдиної наддержави перед викликами нових нетрадиційних загроз, однією з яких є, зокрема, світовий тероризм, змінили світовий тренд, який полягав у зміцненні американського домінування та становленні системи однополярного світу. Нова тенденція, що спостерігається на фоні зростання та зміцнення інших згаданих «центрів сили», може свідчити про поступове формування нового світопорядку – «нової багатополярної системи», або її краще назвати «однополярною багатоцентричною системою», оскільки, згадані нові «центри сили» навіть в середньотерміновому майбутньому навряд чи будуть вважатися самостійними полюсами нової міжнародної системи, що формується.
Російська агресія проти України є відвертим викликом цій світовій системі міжнародних відносин та домінуванню в ній США, незважаючи на те, що сама РФ, навіть якщо вважати її регіональним «центром сили», значно поступається в усіх компонентах міжнародного впливу (економіка, військова, наукова і технологічна потуги, «м’яка сила» та культурно-гуманітарна привабливість), як світовому гегемону, так і більшості інших світових «центрів сили». Єдиним компонентом російського силового потенціалу, порівняно конкурентним до американського є наявність другого у світі ядерного арсеналу, а також конвенціональних збройних сил регіонального масштабу.
Таким чином, російська агресія, цей зухвалий виклик світовому демократичному співтовариству, жодним чином не відповідає реальним економічним та іншим можливостям Росії і нагадує політику шантажу, яку упродовж останнього десятиліття здійснює Північна Корея, продовжуючи розвиток своєї ракетно-ядерної програми та періодично проводячи випробування ядерних пристроїв та балістичних ракет їх доставки. КНДР проводить таку політику з метою стримування США та гарантування тривалого існування свого тоталітарного режиму. Росія ж, брязкаючи конвенціональною зброєю та загрожуючи зброєю ядерною, намагається залякати сусідів, позиціонувати себе як велику регіональну державу, повернути статус окремого «полюсу», чи хоча б «центру сили» світової політики. Якщо цей виклик спрямований на США, то він є блефом, оскільки силові можливості цих двох країн є непорівнянними, не кажучи вже про кумулятивні сили їх союзників, серед яких у Росії немає надійних потужних партнерів. У США є значно більше ресурсів та можливостей, щоб суттєво послабити рівень національної безпеки РФ та посилити її вразливість до локальних конфліктів.
Сьогоднішня зовнішня політика РФ щодо країн пострадянського простору, насамперед України, є агресивною і, по аналогії зі згаданою зовнішньополітичною доктриною «обмеженого суверенітету» (Доктрина Брежнєва), реалізує «нову доктрину обмеженого суверенітету» («доктрину Путіна»), змістовне концептуальне наповнення якої активно формувалося упродовж 2014р. на фоні анексії Криму та військової агресії на Донбасі, що призвело до численних людських жертв серед військових та мирного населення. Головні ідеї та основні елементи зазначеної «доктрини» були сформульовані в публічних виступах її «натхненника» - російського Президента, зокрема у: зверненні до обох палат Федеральних зборів країни у зв’язку з пропозицією «Державної ради Республіки Крим про прийняття республіки до складу РФ» («Кримська промова», 18 березня) [5]; «Валдайській промові» 24 жовтня 2014р. [6]; зверненні до Федеральних зборів РФ 4 грудня 2014р. [7]. Крім того, 26 грудня 2014р. В.Путіним було ухвалено нову Військову доктрину РФ [8], яка порівняно з попередньою редакцією 2010р. до загроз безпеки Росії включає зміну режимів в сусідніх країнах, що може підривати політичну стабільність в РФ. Цим документом Росія намагається «узаконити» вірогідні майбутні розширення своєї території за рахунок сусідів. Якщо в сусідніх, або навіть у далеких країнах проживають російськомовні громадяни, то вони мають право на військовий захист армії РФ. Таким чином, на офіційному нормативному та законодавчому рівні було фактично підтверджено наміри поглиблювати та продовжувати війну на Сході України.
Принципові компоненти «доктрини Путіна», офіційно не оголошеної російським керівництвом, але такої, що застосовується в практичній міжнародній діяльності, насамперед, на пострадянському просторі, враховуючи згадані вище документи можна окреслити таким чином:
- РФ більше не розглядає Захід, як партнера, що заслуговує на довіру, оскільки, незважаючи на попередження, які звучали у відомій «Мюнхенській промові» Путіна 2007р., США, НАТО і ЄС продовжують ігнорувати її життєві, історичні регіональні інтереси на пострадянському просторі, поширюючи свій власний вплив та «затягуючи» країни регіону у свої структури, проводячи політику «стримування Росії»;
- РФ більше не розглядає себе частиною Євро-Атлантичної спільноти, вона є країною «суверенної», «контрольованої» демократії, близько 90% населення якої однозначно підтримують агресивну політику Путіна щодо України, анти-американізм і конфронтацію з Заходом. Росія має своє власну ідентичність і належить до окремої цивілізації, яка має власну систему цінностей, пов’язаних з руською православною культурою та історичними традиціями;
- За сьогоднішніх умов розпаду/послаблення однополярного світопорядку, коли новий «багатополярний» (або «багато центричний») світ тільки формується, наявними є «некерований хаос» и «відсутність правил гри», що значно розширює кордони припустимої поведінки у світі для сильних держав, якою вважає себе Росія, і які окреслює собі Путін;
- Система міжнародних договорів та міжнародне право, в цілому, для РФ більше не є системою правил/координат міжнародних відносин, а є «меню», з якого сильні країни обирають те, що їм вигідно в конкретний історичний момент. Звідси й роль міжнародних організацій суттєво скорочується, оскільки співпраця з ними для сильних держав втрачає сенс, як тільки вони починають заважати їх національним інтересам;
- Реальний суверенітет [9] у «доктрині Путіна» є атрибутом виключно сильних держав. Інші держави так, чи інакше віддають частину свого суверенітету або сильним партнерам/союзникам, або міжнародним безпековим організаціям, до яких вони вступають. Права на реальний суверенітет фактично позбавляються пострадянські країни, оскільки вони наділяються лише таким суверенітетом, який не протирічить життєво важливим інтересам Росії. Такими «концептуальними аргументами» виправдовується «легітимність» як агресія РФ в Україні і анексія Криму, так і інтервенція в Грузії у 2008р. Серед пострадянських країн під «обмежений» Росією суверенітет формально не підпадають країни Балтії, які є членами Євросоюзу і НАТО.
Оскільки сформульована вище нова доктрина «обмеженого суверенітету» («доктрина Путіна») має відношення до принципових категорій Вестфальської системи міжнародних відносин, таких, як: національний інтерес, державний суверенітет, територіальна цілісність, обов’язковість виконання міжнародних договорів, то можна вважати, що, на фоні суміжного процесу зростання згаданих нових центрів сили, вона є спробою чергової модифікації Вестфальського світо-порядку. Якщо однополярний світопорядок з глобальним домінуванням США, встановлений після завершення «холодної війни», вважати 7-ю модифікацією Вестфаля, то останні потуги є 8-ю модифікацією.
Незважаючи на той факт, що країни Балтії перебувають під захистом вказаних міжнародних структур, є повноправними членами найпотужнішої у світі системи колективної безпеки, з боку РФ на них сьогодні здійснюється провокаційний тиск у формі залякування, непоодиноких випадків порушення їх повітряних та морських кордонів російською військовою авіацією і флотом, викрадення представниками спецслужб Росії естонського колеги з території Естонії тощо. Такі дії свідчать про те, що РФ перевіряє на міцність єдність в рамках НАТО і не виключає сподівань поширити дію «доктрини Путіна» на балтійські країни. Очевидно, саме з такою метою здійснюються вказані провокації.
На думку низки аналітиків і західних політиків, наступною ціллю російської агресії після України можуть стати країни Балтії. 18 лютого 2015р. Міністр оборони Великої Британії М.Феллон заявив, що існує реальна загроза, що Росія розпочне кампанію з дестабілізації цих країн. В.Путін може випробувати реакцію НАТО за сценарієм, який він застосував у Криму і на Сході України. Підривна діяльність, проникнення військових, пропаганда в ЗМІ, кібератаки, що використовувалися на ранніх етапах конфлікту в Україні, можуть бути застосовані для розпалювання міжетнічної напруженості в Латвії, Литві та Естонії. Весь попередній рік шляхом провокацій Путін перевіряв реакцію Альянсу. На думку британського міністра, Європі слід побоюватися Росії більше, ніж «Ісламської держави». Стурбованість викликає також різке збільшення витрат на оборону Росії, оголошена модернізація її збройних сил та ядерного арсеналу. На думку чинників НАТО, це вимагає відповідної реакції і готовності відбити агресію незалежно від її форми [10].
НАТО має бути готова на випадок повноцінної атаки Росії на країни Альянсу, заявив 20 лютого 2014р. заступник командувача об'єднаними силами НАТО в Європі Е.Бредшоу [11]. «Росія може повірити в те, що велику кількість регулярних військ, які вона здатна зосередити в короткий термін, що ми бачили при захопленні Криму, можна використовувати в майбутньому не тільки для залякування і стримування, але й для захоплення території Альянсу. НАТО повинна адаптуватися до методів гібридної війни, які застосовує РФ в Україні». Він порівняв поведінку Росії з ескалаційним домінуванням, до якого вдавався СРСР, заявивши, що РФ може вдаватися до подальшої ескалації конфлікту, щоб уникнути повернення захопленої території. Загальна думка військового керівництва Альянсу є такою: Росія не діє за міжнародними правилами і нормами; вона суттєво збільшила фінансування оборонної галузі включаючи ядерне озброєння; дезінформаційна кампанія Путіна є вражаючою.
20 лютого ц.р. В.Путін заявив, що Росія завжди знайде адекватну відповідь на тиск ззовні. «Ні в кого не повинно бути ілюзій, що можна досягти військової переваги над Росією, здійснювати на неї тиск,…у нас завжди буде адекватна відповідь…Наші солдати і офіцери довели, що готові діяти рішуче,…виконувати найважчі нестандартні завдання».
Наступною мішенню російської зовнішньої агресії з лицемірною метою «захисту» «русского мира», окрім країн Балтії, можуть також стати інші пострадянські країни із значною кількістю «російськомовного» населення, серед яких, Білорусь і Казахстан. Восени 2014р. Путін зробив спробу перевірити на швидкість реакцію керівництва цих країн відзначивши, що «казахської державності раніше ніколи не існувало» натякаючи на те, що ця державність вправі існувати доти, доки при владі в країні є Н.Назарбаєв, який «створив цю державність» і користується прихильністю російського керівництва. Президент Казахстану, у свою чергу, відзначив, що його країна має повне право відмовитися від членства в економічному союзі (натякаючи на Євразійський союз), члени якого порушують встановлені правила і загрожують незалежності країни. Президент О.Лукашенко, зі свого боку, у січні ц.р. закликав поважати суверенітет і незалежність Білорусі: «Є окремі розумники, які заявляють, що Білорусь це частина "русского мира" і мало не Росії. Забудьте. Білорусь - суверенна і незалежна держава. Ми змусимо будь-кого поважати наш суверенітет і незалежність, хто думає, що не було такої країни. Не було, а зараз є, і з цим треба рахуватися».
Неадекватна агресивна поведінка керівництва Росії, що виявляється останніми роками, насамперед в світлі агресії проти України, численні факти підтримки з її боку та спонсорства терористів дає серйозні підстави розглядати відповідність політичного режиму РФ критеріям визначення терміну «держава-парія» («-ізгой», «-агресор», «вісь зла», «злочинний режим», «спонсор тероризму», «мракобісна держава» - «rogue state», «pariah», «outlaw state» , «backlash», «renegade regimes»), який хоча й не є сьогодні сталим терміном міжнародного права, але твердо увійшов до політологічного лексикону та до текстів низки міжнародних політичних і безпекових документів, серед яких - Стратегія національної безпеки США(2004р), зовнішньополітичні стратегії деяких інших країн світу.
Концепцію «держав-парій» вперше було сформульовано адміністрацією Президента США Дж.Картера, коли у 1979р. був оприлюднений список «держав-спонсорів тероризму» [12]. З того часу фігурантами цього списку ставали: Ірак, Іран, Куба, Лівія, Судан, Сирія, Південний Ємен, Північна Корея, а також СРСР – як «імперія зла». Сьогодні в політологічній літературі та міжнародних документах за «державами-паріями» закріпилася роль самостійного класу суб’єктів міжнародної системи поряд з «розвинутими державами», «демократіями, що розвиваються» і «державами, які не відбулися».
У 1993р. радник Президента США з національної безпеки Е.Лейк вперше надав узагальнене визначення групи таких держав, що знаходяться за межами «кола демократії» і являють загрозу для держав, які знаходяться в середині цього кола. Такі держави відрізнялись: авторитарними режимами; систематичним порушенням прав людини; ворожим/недружнім ставленням до США та їх союзників; агресивною зовнішньою політикою, що протирічить нормам міжнародного права та полягає в застосуванні сили або погрозі її застосування, спонсоруванні тероризму, спробах заволодіння зброєю масового знищення та загрозах її застосування. Перераховані характеристики є загальними критеріями можливого віднесення тієї, чи іншої проблемної країни до категорії «держав-парій».
Одіозна зовнішньополітична «поведінка» Російської Федерації, насамперед останнього року, юридично доведені факти її військової агресії проти України, тривала офіційно задекларована Антитерористична операція, яка ось вже майже рік проводиться Україною проти спонсорованих Росією місцевих та засланих з Росії терористів на Донбасі, знищення у липні минулого року з території підконтрольної проросійським бойовикам малайзійського пасажирського лайнера, інші доведені випадки сприяння Росії міжнародному тероризму (зокрема, факт отруєння радіоактивним полонієм на території Великої Британії громадянина Литвиненка), а також відповідність іншим наведеним вище критеріям цілком характеризує РФ як «державу-парія». Це підтверджують також заяви багатьох відомих світових політиків та впливових міжнародних організацій.
Так, відомий європейський політик, Президент Литви Д.Грибаускайте в кінці листопада 2014р. відкрито назвала Росію терористичною державою, діяльність якої загрожує всій Європі. Вона заявила: «Україна сьогодні б’ється за мир в усій Європі, за всіх нас. Якщо терористичну державу, яка здійснює агресію проти свого сусіда, не зупинити, агресія може поширитися на всю Європу». Литовський лідер наголосила, що Україна бореться не лише з військовою агресією супротивника, але й з економічною та інформаційною агресією. У світі всі вже ситі тією брехнею, яку чують кожного дня від кремлівських лідерів і ніхто вже не вірить жодному їх слову. Виступаючи 7 лютого ц.р. на Мюнхенській конференції з питань безпеки Президент Литви наголосила, що Росія продовжує провадити агресивну терористичну політику, яка загрожує не лише Україні, а й іншим європейським країнам.
Президент Європейської Ради Д.Туск в кінці січня 2015р. заявив про те, що світ має посилити тиск на агресора в особі РФ, оскільки політика умиротворення спонукає його до більшого насильства.
27 січня ц.р. Верховна Рада України прийняла Постанову про Звернення до ООН, Європарламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), Парламентської Асамблеї (ПА) НАТО, ПА ОБСЄ, ПА ГУАМ, парламентів держав світу про визнання Росії державою-агресором.
«Верховна Рада визнає Російську Федерацію державою-агресором та закликає міжнародних партнерів України не допустити безкарності винних за злочини проти людяності, вчинені від початку російської агресії проти України», - наголошується в заяві. ВРУ просить також «визнати РФ державою-агресором, що всебічно підтримує терористів та блокує діяльність РБ ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку. А так звані "ДНР і ЛНР" - визнати терористичними організаціями».
Того ж дня ПАРЄ закликала Росію не фінансувати бойовиків в Україні. Її також закликано "утриматися від дестабілізації України, фінансування та військової підтримки незаконних озброєних груп".
Підсумовуючи, цілком аргументовано можна стверджувати, що агресивна зовнішньополітична діяльність Росії, її фактичне сприяння та спонсорування міжнародного тероризму, принаймні, останнього року на Сході України, інші епізоди свідчать про її відповідність критеріям віднесення до «держав-парій».
Література:
1. Лоссовський І.Є. До 20-ї річниці будапештських «гарантій»: Агресія Росії проти України як фактор ерозії міжнародно-правових режимів нерозповсюдження // Зовнішні справи. – 2014. – № 11. – С.6-11.
2. Резолюція № 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 р. - http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/aggression.shtml
3. Кортунов С.В. Крушение Вестфальской системы и становление нового мирового порядка. В кн.: Мировая политика. Москва: Изд. дом ГУ-ВШЭ. - 2007. - C. 75—117. - http://www.hse.ru/sci/publications/4505123.html
4. Престовиц К. Страна-изгой. – Санкт-Петербург: Изд. «Амфора». – 2005. – С. 74.
5. Полный текст обращения В.Путина по Крыму - http://russian.rt.com/article/24532
6. Выступление В.Путина на заседании Международного дискуссионного клуба «Валдай» 24 октября 2014г. - http://www.kremlin.ru/news/46860
7. Полный текст Ежегодного послания В.Путина Федеральному собранию РФ 4 декабря 2014г. - http://russian.rt.com/article/62728
8. Новая военная доктрина России. Полный текст. – 26 декабря 2014 г. - http://www.regnum.ru/news/polit/1882090.html
9. Кокошин А. Реальный суверенитет в современной мирополитической системе. – Москва: Изд. «Европа». – 2006. – 175 с.
10. The Telegraph. – February 19, 2015. - http://www.telegraph.co.uk/news/worldnews/vladimir-putin/11421751/Putin-will-target-the-Baltic-next-Defence-Secretary-warns.html
11. The Guardian. – February 20. – 2015. - http://www.theguardian.com/world/2015/feb/20/russia-existential-threat-british-nato-general
12. Бартенев В. Концепция «государств-изгоев» во внешней политике США // Международные процессы. – Т. 7. - № 1(19). – Январь-апрель 2009.