Василенко Володимир*: Збройна агресія Росії проти України: минуле і сучасне


Статті

Вивчення українсько-російських відносин у сучасну епоху дає підстави для констатації такого факту: починаючи з ХХ ст. і до наших днів відбулось принаймні 6 російсько-українських війн, розпочатих та інспірованих Росією.

Перша війна почалась після того, як Українська Центральна Рада ухвалила ІІІ Універсал у листопаді 1917 р., яким проголосила відновлення Української держави, щоправда, у складі майбутньої Російської Федерації. Але навіть цей факт викликав негативну реакцію більшовиків, Леніна, очолюваного ним російського уряду. 4 грудня 1917 р. вони пред’явили ультиматум Центральній Раді і розпочали війну – почали вводити свої збройні сили на територію України.

Ця, перша, війна почалася 6 грудня 1917 р. – через два дні після ультиматуму – і тривала до кінця квітня 1918 р.  За цей час, до березня 1918 р., російські війська окупували значну частину території України, однак після підписання Україною Брестського миру і визнання України державами Четверного союзу, за допомогою німецьких і австрійських військ територія України була звільнена від окупантів. Це сталося у квітні 1918 р. Потім настав період Гетьманату Скоропадського, який, на жаль, закінчився після поразки Німеччини й Австрії у Першій світовій війні.

Тоді почалася друга російсько-українська війна. Відмовившись від своїх зобов’язань визнати УНР, більшовицький російський уряд у листопаді 1918 р. почав знову вводити свої збройні сили на територію України. І друга українсько-російська війна закінчилась поразкою більшовицької Росії – на жовтень 1919 р. усі території України були звільнені від більшовицьких військ.

Третя війна розпочалась у листопаді 1919 р. І хоч більшовицький уряд у жовтні запропонував провести переговори з Директорією і укласти мирний договір, ця пропозиція не була виконана. Це був дипломатичний «камуфляж», і 5 листопада 1919 р. російські радянські війська захопили Чернігів, а 16 грудня – Київ. З перемінним успіхом тривала ця війна, яка закінчилася поразкою УНР через зраду Польщі.

Польща була союзником України під час цієї війни. У квітні 1920 р. було підписано воєнну конвенцію між Польщею і Україною, і її реалізація дала результат, тому що спільними зусиллями були розгромлені більшовицькі сили під Варшавою, і тоді почався наступ польсько-українських військ, що привело до звільнення Києва. Але потім поляки зробили, так би мовити, дипломатичний маневр. Точніше, Радянська Росія  зробила таку пропозицію, від якої поляки не могли відмовитись: вони пообіцяли навіть більшу територіальну поступку за рахунок України, ніж пообіцяв Петлюра, укладаючи конвенцію у 1920 р. У жовтні 1920 р. було укладено перемир’я між Польщею, з одного боку, і Радянською Росією, Радянською Україною та Білорусією – з іншого. Я про цю історію скажу трохи далі.

Одним словом, послаблена Україна залишилась сам-на-сам з Росією і, звичайно, фінал був для України дуже невдалим: 21 листопада 1920 р. армія УНР перейшла р. Збруч на територію Польщі, вояки армії УНР були інтерновані, уряд УНР опинився в екзилі, і залишався там тривалий час.

Проте, більшовицькій Росії знадобилася мобілізація: вони думали, що можуть жартома загарбати Україну і спочатку не були задіяні значні збройні сили проти України. Але уже третю війну проти України вони вели на повну силу. Під кінець третьої війни на території України було дислоковано 6 радянських армій чисельністю 1 млн 200 тис багнетів. Тобто, комуністичний ленінський режим зрозумів, що прагнення України до волі і незалежності є настільки сильним, що просто гаслами та агітацією (агітація була сильна) та навіть силою її втримати не можна. Тому, внаслідок наполегливої та серйозної боротьби України за свою незалежність, ленінський уряд був змушений 28 грудня 1920 р. підписати з Україною Союзний робітничо-селянський договір. Цим договором визнавались суверенітет та незалежність Радянської України і встановлювалась модальність відносин між Росією та Україною, не зовсім вигідна, щоправда, для України. Але, Росія була змушена визнати сам факт державності України.

Четверта війна. Після того, як було укладено цей формальний договір між Радянською Росією і Радянською Україною, війна не припинилася. Були спроби організувати походи армії УНР у 1921 р. і розгорнулася на території України колосальна повстанська боротьба. І це боротьба, проти якої комуністичний режим був змушений кинути значні збройні сили: частини Червоної армії, частини особливого призначення, спеціальні війська, Всеросійська надзвичайна комісія і т. ін. І ця боротьба проти повстанців, ця війна тривала з перервами та різною інтенсивністю до 1932 р., коли, застосувавши такий варварський засіб, як штучний голод і вбивши голодом близько 7 млн людей, комуністичному режиму вдалося приборкати цей  опір.

П’ята війна – це війна, яка бере початок від  початку 1940-х рр. і закінчилась всередині 1950-х рр. Це придушення українського національно-визвольного руху, який очолила Організація Українських Націоналістів і вела Українська Повстанська Армія.

І, нарешті, ми сьогодні є свідками шостої війни, яку Росія веде проти України. Ця війна розпочалася 20 лютого 2014 р. і триває й досі. Я хотів би ось що сказати у цьому зв’язку: якщо проаналізувати події цих шести війн, які Росія вела проти України у ХХ-ХХІ ст., то можна дійти до такого висновку: імперський синдром, зневага до міжнародного права, підступність вкорінені у ментальність російської владної еліти і багатьох представників російського т. зв. «ліберально-демократичного» суспільства, незалежно від існування в Росії різних політичних режимів і різних форм державного правління. Це схильність, я би сказав, до розбійної поведінки, поведінки, яка порушує основоположні норми міжнародного права, норми права війни, гуманітарного права. Це вкорінено у ментальності. І це дуже серйозна проблема. На жаль, цього не розуміють багато людей не тільки на Заході, я би сказав, на Заході взагалі тотальне нерозуміння феномену Росії, природи цієї держави, яка випадає з кола цивілізованих держав через свою поведінку, – але й в Україні не розуміють, що відбувається. І у цьому, на жаль, значна провина української влади.

Щоб не бути голослівним, я наведу кілька прикладів. Радянський уряд, роблячи вигляд, що він діє цивілізовано і відповідно до міжнародного права, 4 грудня 1917 р. пред’явив ультиматум УЦР. У цьому ультиматумі говорилося, що визнається право українського народу на самовизначення, однак Центральна Рада не визнається. Центральна Рада – це ворожий орган, і їй оголошується війна. Причому, цей ультиматум було синхронізовано з проведення І з’їзду рад в Україні. На цьому з’їзді, який відбувся у Києві, більшовики (російські, які були закинуті сюди) зазнали нищівної поразки, і було сформовано уряд УНР, який називався Генеральним Секретаріатом. Що зробило кремлівське керівництво? 12-13 жовтня воно організувало у Харкові з’їзд, на який  було зігнано своїх прихильників з Донецько-Криворізької республіки, де була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка з урядом, який вони назвали Народний Секретаріат для маскування, і вже після цього була розпочата війна проти України під приводом допомоги дружньому уряду. При цьому заперечуючи свою участь у воєнних діях і чинячи колосальні воєнні злочини на території України, вивозячи матеріальні цінності, чинячи вбивства, тортури і т. ін. Те ж саме відбувалося під час другої українсько-російської війни.

Можна багато про це говорити, прикладів хоч відбавляй. Ми повинні зробити з цього належні висновки.

Я хотів би торкнутися тези, яку зачепив мій колега Валерій Гребенюк, про гібридну війну. Розумієте, термін «гібридна війна» введено в обіг для того, щоб вводити людей в оману. Насправді Росія веде проти України дві війни: здійснює збройну агресію,  і одночасно Росія здійснює проти України гуманітарну  агресію. І це два складники гібридної війни – збройна агресія і гуманітарна агресія. Що таке гуманітарна агресія? Це не лише пропаганда, ворожа пропаганда – це лише верхівка айсберга. Питання гуманітарної війни – більш глибоке явище за своєю природою. Складниками гуманітарної війни є мовно-культурна війна, війна у сфері освіти, війна пропагандистсько-інформаційна, війна проти української історичної пам’яті та конфесійна війна. Це – складники гуманітарної війни, мета якої – знищення національної ідентичності українців, тобто знищення України іншими засобами.

Я звертаю увагу на те, що збройна агресія і навіть завоювання країни, яка зберігає свою національну ідентичність, – це не трагедія, ця нація визволиться. Але якщо навіть без збройної агресії буде знищено національну ідентичність – така нація загине, вона не буде існувати. Прошу розуміти це, робити висновки і переконувати представників нашої владно еліти.

_________

*Відомості про автора:

Володимир Василенко, Професор міжнародного права, Посол, Заслужений юрист України, Представник України в Раді ООН із прав людини (2006-2010), експерт Центру дослідження Росії 

Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Порушення Росією міжнародного права: наслідки для світу»

17.07.2018 16:00:00