5 грудня 1994 року лідерами України, Великої Британії, Росії і США (Л.Кучмою, Дж.Мейджером, Б.Єльциним, Б.Клінтоном) було укладено Будапештський меморандум «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» (ДНЯЗ, 1968р.). Дві інші ядерні держави та постійні члени Ради Безпеки ООН – Китай і Франція офіційно висловили аналогічні гарантії Україні у формі відповідних заяв (Заява Уряду КНР 04.12.1994р. і Декларація Франції з супровідним листом Президента Ф.Міттерана 05.121994р.), хоча формально і не підписували Меморандум. Головна відмінність цих заяв від змісту Меморандуму полягає у відсутності пункту про обов’язкове проведення консультацій у разі виникнення ситуацій, які торкаються питань цих зобов’язань.Україна, зі свого боку, зобов’язувалась вивести всю ядерну зброю з території країни. При цьому, тактичну ядерну зброю з України було виведено ще в 1992р., а весь процес ядерного роззброєння завершився у 1996р., останню шахтну пускову установку міжконтинентальних ракет РС-22 (SS-24) було знищено у 2001р.
2014р. - «ювілейний» для Меморандуму рік став роком російської агресії, колапсу та руйнації міжнародних «гарантій»/«запевнень», закладених у цьому міжнародно-правовому документі. Упродовж останніх років у міжнародних ЗМІ можна було знайти чимало заяв та коментарів політиків і навіть науковців – представників країн-підписантів Будапештського меморандуму, і не лише російських, які намагалися необґрунтовано спростувати чинність будапештських «гарантій» та обов’язковість їх виконання для всіх сторін цього документа. При цьому, ініціаторами цих спростувань та фальсифікацій були саме російські політики та кремлівські «правовики».
В цій роботі наведено низку неспростовних доказів протилежного. А саме, що Будапештський меморандум є чинним міжнародним договором для його сторін-підписантів («гарантів» незалежності та непорушності кордонів України), обов’язковим до виконання. Насамперед, це стосується Російської Федерації – головного порушника Будапештських «гарантій».
Серед зазначених гарантій/зобов’язань є такі: поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України; утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності та політичної незалежності України і що ніякі озброєння ніколи не будуть використані проти неї окрім випадків самооборони…; утримуватися від економічного примусу тощо. Ці міжнародні гарантії були зруйновані Росією в кінці лютого - березні 2014р. військовою анексією Кримського півострова та подальшою агресією на Донбасі, яка продовжується до сьогодні. Що стосується інших Будапештських «гарантів», то вони, формально не порушуючи своїх зобов’язань, не змогли протидіяти та упередити російську агресію.
Те, що РФ не збирається дотримуватися своїх зобов’язань поважати територіальну цілісність та непорушність кордонів України стало зрозумілим ще в кінці 2003р. у зв’язку з подіями навколо української коси Тузла в Керченській протоці. Після цих подій на повний голос почали звучати пропозиції окремих політиків про доцільність поновлення Україною ядерного статусу. Хоча, порушувала Будапештський меморандум Росія ще й раніше, коли здійснювала економічний тиск на Україну, зокрема, щодо поставок енергоносіїв в Україну, введення необґрунтованих обмежень на український експорт окремих видів сільськогосподарської та іншої продукції.
У 2009р. напередодні 15-ї річниці Будапештського меморандуму в українському парламенті та експертному середовищі відбувалася дискусія щодо необхідності його ратифікації, надання йому статусу «політико-правового документу», або прийняття іншого документу «зобов’язуючого характеру щодо гарантування безпеки України». На думку тодішнього Голови ВРУ В.Литвина, такий документ міг би зняти гостроту проблеми щодо участі України в НАТО. Колишній Секретар РНБОУ, провідний фахівець у сфері безпеки та стратегічних озброєнь В.Горбулін наполягав на необхідності трансформування Будапештського меморандуму у багатосторонній юридично зобов’язуючий міжнародний договір. В той же час тодішній Президент України В.Ющенко висловлювався за необхідність укладення Україною двосторонніх договорів з країнами-гарантами на заміну Будапештського меморандуму, подібних Хартії Україна-США про стратегічне партнерство від 19 грудня 2008р.
У березні 2010р. було оприлюднене звернення ВРУ до ядерних держав із закликом щодо зміцнення гарантій безпеки Україні, яка добровільно відмовилась від ядерної зброї. У зв’язку з 15-ю річницею Меморандуму мала місце також офіційна дипломатична переписка України на вищому рівні з країнами-гарантами. Партнери-гаранти України, насамперед Росія і США, висловлювали в той час готовність підтвердити та посилити зазначені гарантії стосовно України. Проте, такі пропозиції та запевнення не були реалізовані у практичній площині і не пішли далі загальнополітичних заяв, намірів та теоретичних дискусій.
Як свідчать українські учасники переговорів з підготовки тексту Меморандуму, стратегія української делегації полягала в тому, щоб кінцевий текст носив юридично-зобов’язуючий характер. Водночас, стратегія партнерів полягала в наголосі на політичному характері гарантій. В результаті був досягнутий компромісний варіант – міжнародно-правова домовленість, яка фіксує реальні політико-правові гарантії незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України та встановлює спеціальний механізм їх дипломатичного захисту у разі їх порушення.
Про певну слабкість гарантій, які надавались Україні ядерними державами може свідчити те, що в англомовному тексті Меморандуму (в його назві) було використано термін «security assurances» (безпекові запевнення), що є слабкішим за термін «security guarantees» (безпекові гарантії). Прикметне, що в російськомовному тексті Меморандуму, як і в українськомовному використовується термін «гарантии безопасности».
За словами одного з американських учасників переговорного процесу з підготовки Меморандуму, колишнього Посла США в Україні, а нині політолога-науковця С.Пайфера, під час переговорів дискусійним питанням було, який термін вжити «guarantees» чи «assurances», оскільки перший термін використовувався для надання гарантій членам НАТО, що передбачає військові зобов’язання. Але на той час американська адміністрація не була готова надавати Україні будь-які військові зобов’язання, тим більше, було зрозуміло, що Сенат не забезпечить можливість ратифікації договору з такими жорсткими зобов’язаннями. За твердженням С.Пайфера, Меморандум планувався, як політична угода і передбачав «конкретно не визначені запевнення, але не військові гарантії». Водночас, учасники Меморандуму мають чіткі зобов’язання реагувати, навіть, якщо і не зобов’язані застосовувати військову силу. Тому відсутність жорсткої реакції Заходу на російську агресію, на думку американського дипломата, дискредитує західні безпекові гарантії та негативно впливає на стабільність режимів нерозповсюдження. Аналогічну позицію розділяє і низка інших західних та українських науковців і політиків.
З весни 2014р., з початку російської агресії та анексії Криму, з російського боку озвучуються «аргументи» політиків і навіть окремих науковців – фахівців з міжнародного права та міжнародних відносин з метою «виправдання» агресивних дій В.Путіна, зокрема, дискредитувати правовий статус Будапештського меморандуму. Висловлюється думка, що оскільки Будапештський меморандум не був ратифікований жодною із сторін-підписантів, документ «не пройшов процес надання йому юридичної сили через відповідні парламентські процедури», що надає Росії «реальну правову відмовку». Вона нібито не має відповідних зобов’язань, а сам Меморандум можна вважати юридично нікчемним.
Така «аргументація» не витримує серйозної професійної критики, оскільки, по-перше, в прикінцевих положеннях цього документа значиться, що: «Цей меморандум набуває чинності з моменту підписання» і тому не потребує ратифікації. Відповідно до частини четвертої статті 15 Конституції РФ (від 12.12.1993р.), якщо міжнародним договором РФ встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством країни, то застосовуються правила міжнародного договору. Крім того, як відомо, порядок укладення, виконання та припинення міжнародних договорів Росії визначається Федеральним законом про міжнародні договори РФ від 15.07.1995р. Цей Закон застосовується до всіх міжнародних договорів РФ незалежно від їх виду і найменування: договір, угода, конвенція, протокол, інші види та найменування договорів (пункт 2 статті 1). Він також поширюється на міжнародні договори, в яких РФ є стороною в якості держави-послідовника СРСР (пункт 3 статті 1). Відповідно до статті 6 Закону, згода РФ на обов’язковість для неї міжнародного договору може виражатися шляхом: підписання договору, обміну документами, ратифікації, затвердження, ухвалення, приєднання до договору, застосування будь-якого іншого способу висловлення згоди, про який домовились сторони. Така норма згаданого Закону повністю відповідає положенням Віденської конвенції про право міжнародних договорів (підписана у Відні у 1969р. та вступила в силу у 1980р.). РФ є державою-учасницею цієї Конвенції як правонаступниця (чи продовжувач) СРСР, що приєдналася до Конвенції в 1986р. Таким чином, ратифікація є лише одним з багатьох способів надання згоди на обов’язковість виконання міжнародного договору, а якщо в документі зазначається, що він набуває чинності з моменту його підписання, то, очевидно, він не потребує жодної іншої згоди на свою обов’язковість. Тим більше, що відповідно до пункту 1 статті 24 зазначеного Закону: «міжнародні договори вступають в силу для РФ…в порядку і терміни, передбачені в договорі або узгоджені між сторонами». Аналогічна норма визначена і в Віденській конвенції про право міжнародних договорів. Принципи, за якими у зазначеному Законі врегульовуються відносини щодо укладання міжнародних договорів є загальноприйнятими й використовувалися і до зазначеного Будапештського меморандуму.
Відповідно до частини четвертої статті 15 Конституції РФ загальноприйняті принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори РФ є складовою частиною її правової системи.
Незважаючи на те, що згідно з підпунктом «г» статті 15 згаданого Закону, міжнародні договори Росії з питань роззброєння чи міжнародного контролю над озброєннями, забезпечення міжнародного миру та безпеки (яким можна вважати і Будапештський меморандум) підлягають ратифікації, оскільки останній був підписаний раніше, ніж Федеральний закон про міжнародні договори РФ набрав чинності, зазначена норма щодо обов’язковості ратифікації не має зворотної дії в часі (загально-правовий принцип незворотності дії закону у часі закріплено, зокрема, в частині першій статті 54 Конституції РФ) і не поширюється на Меморандум. Крім того, цей Закон спеціально не передбачає застосування його норм до відносин, що виникли до дати набрання ним чинності.
Відповідно до п. 1(а) статті 2 Віденської конвенції, поняття «міжнародний договір» визначається як: «…міжнародна домовленість, укладена між державами у письмовій формі, яка регулюється міжнародним правом,…незалежно від її конкретного найменування». Таким чином, Будапештський меморандум є міжнародним договором РФ, обов’язковим для її виконання.
Cлід також відзначити, що в офіційних пошукових системах РФ щодо законодавчої бази та актів міжнародного права Будапештський меморандум фігурує в якості «міжнародного договору». Його текст міститься в офіційному Збірнику документів МЗС РФ, а також в посібнику «Ядерне нерозповсюдження», офіційно рекомендованому для студентів ВНЗ, аспірантів, дипломатів і фахівців Росії.
Важливим міжнародно-правовим підтвердженням/доказом чинності та обов’язковості для виконання сторонами (в т.ч. для Росії) Будапештського меморандуму, окрім інших вищенаведених, є два таких офіційних документа ООН: 1) документ ГА і РБ ООН А/49/765*S/1994/1399* від 19 грудня 1994р. у формі листа від імені постійних представників України, Великої Британії, РФ і США (А.Зленко, Д.Ханнай, С.Лавров і М.Олбрайт) на адресу 59-ї сесії ГА з проханням розповсюдити текст Будапештського меморандуму в якості офіційного документа Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН; 2) документ постійно діючої Конференції ООН з роззброєння CD/1285 від 21 грудня 1994р. у формі листа постійних представників зазначених чотирьох держав на цій Конференції з проханням реєстрації Будапештського меморандуму та супровідного листа «в якості офіційних документів Конференції з роззброєння та їх розповсюдження серед всіх держав…, що беруть участь у роботі Конференції». Таким чином, представляючи Меморандум в якості офіційного документа найвпливовішої міжнародної організації у світі, якою є ООН, держави-учасниці цього міжнародно-правового документу тим самим підтверджують його чинність та обов’язковість.
Важливо також відзначити, що відповідно до статті 6 Закону України «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р.», ухваленого 16 листопада 1994р., «Цей Закон набирає чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа». Таким чином, якщо Будапештський меморандум не є тим документом, що надає Україні гарантії безпеки, тобто є «юридично нікчемним», як того хотіли би деякі російські «теоретики», то це значило б, що Україна не є стороною ДНЯЗ в якості неядерної країни і має право на власну ядерну зброю.
Твердження щодо нібито юридичної «нікчемності» Будапештського меморандуму, якби вони були справедливими, автоматично робили б абсурдними та дискредитували всі дії високих сторін на рівні керівників держав, пов’язані з укладанням цього міжнародного договору, оскільки це значило б що договірні сторони укладають на найвищому рівні завідомо юридично «нікчемний» документ, що суперечило б логіці тодішніх подій, а також не узгоджувалося б із основоположним і загальновизнаним принципом міжнародного права - принципом сумлінного виконання міжнародних зобов’язань, заснованим на міжнародно-правовому звичаї pacta sunt servanda (договори повинні виконуватися).
Разом з тим, на офіційному рівні російська сторона, все ж таки, визнає обов’язковість Меморандуму для свого виконання, хоча й частково та опосередковано. У Заяві МЗС Росії від 01.04.2014р. у зв’язку із звинуваченнями в порушенні нею зобов’язань за Меморандумом зазначається, зокрема, що «РФ суворо дотримувалася і дотримується передбачених в Будапештському меморандумі зобов’язань щодо поважання суверенітету України…, чого не можна сказати про політику західних країн, які під час подій на Майдані цим суверенітетом відверто зневажили» і підкреслюється, що «загальним елементом Будапештського меморандуму і концепції «негативних гарантій» в класичному її розумінні є лише зобов’язання не застосовувати і не погрожувати застосуванням ядерної зброї проти неядерних держав. Таке зобов’язання Росії перед Україною ніяким чином не було порушене». Проте, такі висловлювання суперечать одне одному, адже якби зобов’язання країн-підписантів Меморандуму стосувалися лише «зобов’язання не застосовувати і не погрожувати застосуванням ядерної зброї», то це б не узгоджувалося з наведеною сентенцією у цій же Заяві («…чого не можна сказати про політику західних країн, які під час подій на Майдані цим суверенітетом відверто зневажили»), – адже російська сторона, заявляючи таке, не мала на увазі застосування або погрозу застосування з боку західних країн ядерної зброї проти України.
Окремі зауваження критиків які, спираючись на положення частини другої статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22.12.1993 № 3767-XII (що був чинним на дату підписання Меморандуму і до 03.08.2004), схильні вважати, що цей міжнародний договір нібито підлягав ратифікації, можливо також однозначно і аргументовано відхилити, оскільки Меморандум за своїм характером не відноситься до жодного з видів договорів (та не стосується відносин для врегулювання ними), що визначені у вичерпному переліку в частині другій статті 7 цього Закону як такі, що підлягають ратифікації. В підпункті "ж" пункту 2 статті 7 Закону визначено, що ратифікації підлягають міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом або самим міжнародним договором. Як відомо, ані самим Меморандумом, ані чинним на дату його укладання законодавством України процедури ратифікації не передбачалось.
У цьому зв’язку, Україна, розглядаючи Будапештський меморандум як міжнародний договір, у повній відповідності до чинного на дату його укладання Закону України «Про міжнародні договори України» погодилась на набуття Меморандумом чинності з моменту його підписання, без визначення умови щодо обміну ратифікаційними грамотами, і при опрацюванні його проекту не стала наполягати на ратифікації іншими учасниками, зокрема РФ, законодавству якої визначена в Меморандумі умова щодо набрання чинності після його підписання – також повністю відповідала, як і положенням Віденської конвенції про право міжнародних договорів.
Агресивні дії Росії проти України стали порушенням не лише Будапештського меморандуму, але й довгої низки інших принципово-важливих міжнародно-правових актів, серед яких: Статут ООН; Хельсінкський Заключний акт 1975р. та десяток інших основоположних документів ОБСЄ; Угода про створення СНД від 8 грудня 1991р.; Декларація про дотримання суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості кордонів держав – учасниць СНД від 15 квітня 1994р.; Тристороння заява щодо гарантій безпеки Україні Президентів США, РФ та України від 14 січня 1994р.; рамковий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ від 1997р.; інші українсько-російські двосторонні домовленості; ДНЯЗ та інші міжнародні документи. Серйозні гарантії містяться також в Хартії Україна-США про стратегічне партнерство від 19 грудня 2008р.; 4 грудня 2009р. у Спільній заяві Президентів Росії і США було також підтверджено позицію щодо незмінності гарантій, зафіксованих у Будапештському меморандумі. Такі гарантії з боку РФ неодноразово підтверджувалися в офіційних заявах керівництва МЗС цієї країни, зокрема у квітні 2010р.
Відвертим знущанням над принципами міжнародного права та світовою демократичною спільнотою є «пояснення» Росією своїх агресивних дій в Україні. Спочатку, 4 березня 2014р. Президент В.Путін у притаманному йому стилі заявив, що якщо погодитись, що в лютому 2014р. в Україні відбулася революція, то тоді слід вважати, що на її території виникла нова держава, щодо якої Росія не підписувала жодних зобов’язуючих документів. За аналогічною логікою, тим більше слід вважати, що оскільки Росія – це є інша держава у порівнянні з СРСР (сформувалась в результаті не менш революційних процесів розвалу Радянського Союзу), то й вона ніяким чином не може претендувати ані на територію Східної Пруссії (Калінінградська область), ані на Північні території Японії (південнокурильські острови Ітуруп, Кунашир, Шикотан, Хабомаї), ані на території частини Ленінградської області і Карелії, які відійшли до СРСР в результаті радянсько-фінської війни 1939-1940рр.). Варто також нагадати, що в грудні 1939 року Генеральна Асамблея Ліги Націй, визначивши дії Радянського Союзу проти Фінляндії як агресію, виключила СРСР з Ліги Націй. Сьогодні, нажаль, можна констатувати, що з огляду на свою організаційну структуру, модальності функціонування, а також відсутність політичної волі ООН не здатна ухвалити подібне рішення стосовно агресії Росії
19 березня 2014р. МЗС Росії в такій же зухвалій формі «спростувало» свою причетність до порушень умов Будапештського меморандуму та звинуватило у цьому ж США, ЄС та нову українську владу, які нібито самі діяли «проти політичної незалежності та суверенітету України в порушення зобов’язань за Будапештським меморандумом». На початку квітня 2014 р. було цинічно заявлено, що «Росія не брала на себе зобов’язання примушувати частину України залишатися в її складі проти волі місцевого населення, а положення Будапештського меморандуму не поширюються на обставини, що стали наслідком дій внутрішньополітичних чи соціально-економічних факторів».
Абсолютно лицемірними є також твердження МЗС РФ про те, що: «втрата Україною територіальної цілісності стала результатом складних внутрішніх процесів, до яких Росія та її зобов’язання за Будапештським меморандумом не мають жодного відношення».
Деякі американські аналітики у зв’язку з порушенням Будапештських гарантій висловлювались за направлення сил НАТО в Україну, а також застосування статті 4 Вашингтонського договору, яка передбачає проведення консультацій країн-членів у разі наявності загрози їх безпеці та територіальній цілісності. Україна за останні роки принаймні тричі, в особі її Міністра закордонних справ П.Клімкіна, порушувала питання скликання таких консультацій, що, зрозуміло, не знайшло підтримки Росії, як країни-агресора.
Важливим механізмом гарантування глобальної міжнародної безпеки є міжнародно-правові режими нерозповсюдження зброї масового знищення (ядерної, хімічної та бактеріологічної). Наріжним каменем міжнародно-правової системи нерозповсюдження ядерної зброї є ДНЯЗ, сторонами якого є більшість країн світу, за виключенням Ізраїлю, Індії, Північної Кореї (КНДР) і Пакистану – держав, які фактично володіють ядерною зброєю, хоча й офіційно не визнані «ядерними». Гарантії, що надавались Будапештським меморандумом, були принциповою умовою приєднання України до ДНЯЗ в якості «неядерної» країни. Провал цих гарантій негативно впливає сьогодні на переговорні процеси з врегулювання існуючих у світі проблем нерозповсюдження, серед яких, насамперед, такі найбільш резонансні, як Корейська та Іранська ядерні проблеми.
Провал Будапештських «гарантій» є сигналом світові, що чи не єдиним надійним шляхом забезпечення безпеки держав є розвиток власної ядерної зброї. Не один десяток «порогових» країн і таких, що мали наміри та технологічні можливості створення такої зброї, глибоко замислились сьогодні над цим питанням, і ситуація довкола України стає для них наочним прикладом примарності надій на «гарантії» ядерних держав. Північна Корея є найпершою державою, яка робить відповідні висновки, тим більше, що серед учасників «Шестистороннього механізму» врегулювання Корейської ядерної проблеми є три «ядерні» держави (США, Росія і Китай), які декларували Будапештські «гарантії» Україні. Таким чином, маловірогідними у середньостроковій перспективі уявляються очікування принципових зрушень у переговорному процесі з врегулювання Корейської ядерної проблеми. Не маючи жодної можливості протидіяти США та їх союзникам в регіоні конвенціональними військовими засобами та побоюючись дій, спрямованих на повалення правлячого режиму, КНДР продовжуватиме розвивати ядерну програму як гарантію виживання режиму. Провал Будапештських та інших міжнародних гарантій для України має зміцнити упевненість тоталітарного режиму КНДР у вірності обраної стратегії подальшого розвитку ядерної зброї, як зброї стримування, та засобів її доставки. За оцінками деяких експертів, Північна Корея володіє від 25 до 70 одиниць ядерної зброї/ боєголовок, але існують запитання щодо існування в неї надійних технологій успішного досягнення цією зброєю материкової частини США. Проте, уявляється, що позитивна відповідь на ці запитання є лише питанням досить близького часу. Не слід особливо втішатися певним прогресом у поліпшенні риторики та продовженням діалогу щодо денуклеаризації Корейського півострова, який відбувся в травні-червні 2018 року. За оцінками деяких авторитетних міжнародних експертів, незважаючи на оптимістичні посмішки в ході саміту США-КНДР в Сінгапурі 12 червня 2018 року, багато хто з Японії, Південній Кореї, Ізраїлі та США сумніваються в тому, що Північна Корея є щирою у своїх задекларованих намірах повністю знищити свої військові ядерні об'єкти та забезпечити ядерне роззброєння. Надії на позитивне продовження, знову ж таки, базуються на життєво важливих для північнокорейського режиму гарантіях та готовності США надавати їх.
Іншою гострою проблемою ядерного нерозповсюдження, врегулювання якої проводиться в рамках багатостороннього формату (за участі США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Росії, ЄС, Китаю) є переговори з припинення Іранської програми збагачення урану. Офіційний Тегеран в обмін на відмову від збагачення урану і виробництва плутонію намагається отримати гарантії США відсутності планів військового усунення правлячого режиму Ірану, пом’якшення і подальшої відміни американських санкцій, що негативно впливають на економіку країни, а також безперебійного постачання реакторного палива для об’єктів мирної ядерної енергетики. Можна прогнозувати, що й у цьому разі провал гарантій Україні впливатиме на подальше формування позиції Ірану з ядерного нерозповсюдження та його довіру гарантіям західних партнерів, не зважаючи на прогрес, досягнутий влітку 2015р.
Логіка керівництва Північної Кореї та Ірану може полягати у такому: якщо «гарантії» «ядерних» держав не працюють для України – європейської демократичної країни, добропорядного члена світової спільноти, то вони навряд чи працюватимуть для країн, які в західній риториці називають країнами «вісі зла», «ізгоями» та країнами «паріями».
Наочним прикладом можуть також слугувати події в Іраку, який у 2003р. зазнав інтервенції та повалення режиму диктатора С.Хусейна не зважаючи на співпрацю країни з МАГАТЕ та дотримання відповідних резолюцій ООН. Аналогічна ситуація мала місце і щодо Лівійської програми створення зброї масового знищення. Хоча лідер цієї країни М.Каддафі під міжнародним тиском погодився на припинення програми, це не спасло його режим від повалення в результаті громадянської війни в країні у 2011р. за підтримки країн-членів НАТО.
Примітно, що ця думка фактично була підтримана головним ідеологом і архітектором сьогоднішньої російської зовнішньої політики С. Карагановим в одній з його недавніх публікацій: «Поширюється хвиля розповсюдження ядерної зброї. Після Ізраїлю, Індії, Пакистану, які отримали її безкарно і, особливо після того, як Ірак і Лівія відмовились від своїх ядерних програм, безглуздо сподіватися, що Північна Корея відмовиться від неї. Така ж логіка відповідає і приєднанню Криму до Росії. ... це порушило обіцянку поважати територіальну цілісність України, що міститься в Будапештському меморандумі. Моральне обґрунтування режиму нерозповсюдження було підірвано».
Висновки.
- Складний комплекс проблем нерозповсюдження ядерної зброї, а також очевидний провал, здавалось би надійних, міжнародних гарантій територіальної цілісності та непорушності кордонів України в обмін на добровільну відмову від ядерної зброї є серйозним дестабілізуючим фактором ерозії, якщо не руйнування, міжнародно-правових систем нерозповсюдження зброї масового знищення, і не лише однієї ядерної зброї. Головним фактором, що спричиняє такі тенденції є формування стійкої недовіри до «міжнародних гарантій», які стикаючись на практиці з зухвалою агресією та відвертим ігноруванням міжнародних норм і принципів демонструють неефективність, безпорадність та безпомічність. Беручи участь у міжнародних форумах з проблем нерозповсюдження офіційні представники України повинні більш активно наголошувати на такій небезпеці.
- Вимагати сьогодні від світу додаткових юридично зобов’язуючих гарантій безпеки, територіальної цілісності і непорушності кордонів України, як це пропонують окремі українські політики, не є актуальним, оскільки, по-перше, час реалістичності таких вимог був упущений 24 роки тому, і, по-друге, це може спричинити хвилю аналогічних вимог з боку інших держав так званої «сірої зони», які не входять сьогодні до систем колективної безпеки. А головне, цього й не потрібно робити, необхідно лише вимагати від наших партнерів сумлінного виконання вже досягнутих домовленостей та реалізації гарантованих Україні Будапештських «запевнень». Насамперед, необхідне вжиття більш активних та рішучих заходів економічного і політичного тиску на Росію з боку західних «гарантів» з метою забезпечення наближення її зовнішньої та безпекової політики на пострадянському просторі до цивілізованих норм міжнародних відносин.
- Як було доведено вище, Будапештський меморандум не є «юридично нікчемним» документом нічого не значущим з точки зору зобов’язань ядерних держав перед Україною. З позицій міжнародного права це є принципово невірною тезою. Меморандум є повноцінним міжнародним договором, зобов’язання щодо якого Україною були повністю і своєчасно виконані. Небажання Росії визнавати очевидні факти своєї агресії проти України, а також намагання інших підписантів Меморандуму ухилитися від своєї частини відповідальності спричиняють ту демагогічну риторику довкола цього міжнародно-правового документа, яка озвучується, насамперед російською стороною, упродовж останнього року. Юридичні факти порушень Росією своїх зобов’язань відповідно до Будапештського меморандуму, а також довгої низки інших принципово-важливих міжнародно-правових документів, відзначених вище, мають стати тією юридичною базою, на основі якої формуються сьогодні судові позови України проти Росії до міжнародних судових інституцій.
- Разом з тим, вбачається, що не зважаючи на важливість міжнародних правових механізмів гарантування безпеки, найбільш ефективним шляхом вирішення гострих безпекових проблем, що стоять сьогодні перед Україною, є нарощування власних оборонних та безпекових потужностей, продовження активної інтеграції до Євро-Атлантичної системи колективної безпеки демократичних націй, ефективність і надійність якої було перевірено часом.
__________
*Відомості про автора:
Ігор Лоссовський – кандидат фіз.-мат. наук, Надзвичайний і повноважний посланник України