Володимир Путін виграв вибори 18 березня абсолютно передбачувано, – і я вважаю, що на цьому він не зупиниться: масштаб патріотичного чаду і захоплення імперської риторикою у сучасній Росії такі, що немає жодних перешкод для того, щоб нинішній «національний лідер» і далі продовжував залишатися главою держави, незалежно від того, як буде називатися займана ним посада. Однак слід звернути увагу на те, що крім суто політичної екзальтації, режим В.Путіна значною мірою підтримується й економічними досягненнями російської влади, які, можливо, і не є її винятковою заслугою, але, тим не менше, ототожнюються з нинішнім керівництвом країни переважною більшістю її мешканців.
Російська економіка сьогодні досить успішна і стійка у деяких аспектах. По-перше, це економіка, яка поєднує олігархічні та державні компанії, домінуючі у базових галузях, з достатньо ринковими та конкурентними компаніями, що діють на «середньому» та «нижчому» рівнях, у сфері послуг, торгівлі і багатьох галузях промисловості; це надає економіці гнучкості і захищає її від шоків, подібних до тих, що пов'язані з падінням цін на нафту або введенням західних санкцій.
По-друге, ми бачимо, що всі міркування про «неминучість» колапсу цін на енергоносії поки не підтверджуються реальними трендами; є підстави вважати, що знижується залежність країн Заходу від нафти і газу, й це стане не підставою для зниження цін на них, а передумовою їхнього зростання, так як останній перестане вважатися згубним для розвинених економік і буде гальмувати швидше зростання у нових індустріальних країнах.
По-третє, події 2008-2016 рр. у російській економіці показали, що погіршення зовнішньоекономічної кон'юнктури може демпфіруватися зниженням курсу рубля, що не призведе до істотного зростання інфляції; цей момент виключно важливий, тому що дозволяє владі, de facto отримати до 40% надходжень до федерального бюджету у валюті (через прив'язку до курсу експортних і імпортних мит), виконувати свої зобов’язання перед громадянами у повному обсязі (сьогодні середня ціна нафти у рублях складає близько 4800 руб./т, у той час як на піку середньорічних котирувань у 2013 р. вона не перевищувала 3460 руб/т). Таким чином, я б сказав, що у російської влади, за станом на весну 2018 р., немає помітних приводів очікувати істотних економічних труднощів у найближчі роки, – а у тих, для кого Росія виступає економічною, геополітичною і військовою загрозою, немає підстав сподіватися на те, що країна «загрузне» у власних проблемах.
Торкаючись зв'язки економіки та політики, я б відзначив, насамперед, що політика В.Путіна, спрямована на посилення конфронтації з зовнішнім світом укупі з масованою кремлівською пропагандою, дає хороший ефект: після більш ніж десяти років прискореного зростання добробуту народ готовий змиритися з тим, що «вороги» поставили Росію у такі умови, які не дають надії на продовження колишнього зростання. При цьому рівень життя сьогодні разюче відрізняється від початку 2000-х років: номінальна заробітна плата у валютному еквіваленті перевищує показник 2000 року більше, ніж у 8 разів; при цьому велика кількість товарів і послуг подешевшали не тільки відносно, але й абсолютно. Це змінило патерни споживання і ще більше підкреслює відмінності нинішніх «успішних» часів від «лихих» 1990-х. Слід особливо відзначити, що скорочення реальних доходів росіян за 2014-2017 рр. не перевищило 15%, і воно ніяк не може бути визнано «достатнім» для масового розчарування населення у владі (за моїми «оціночними судженнями», для того, щоб економічні проблеми стали драйвером політичної кризи, падіння рівня життя має скласти не менше 40 % від рівнів, що фіксувалися до кризи 2008-2009 рр.). Домінуючий настрій середнього городянина напередодні переобрання В.Путіна визначався його надіями не на продовження зростання, а лише на те, щоб «не стало гірше», – а збереження нинішнього рівня життя існуючий режим цілком може забезпечити (надходження до бюджету 2018 р. істотно перевершують прогнозовані показники, резервні фонди будуть наповнені, серйозних заходів економії на соціальних програмах від уряду не буде потрібно).
Я відзначу у зв'язку з цим одну важливу обставину. Сьогодні багато опонентів путінського режиму всередині Росії й аналітики в інших країнах постійно намагаються пов'язати економічні труднощі, які відчуває російська модель (а не бачити їх не можна – з 2008 по 2017 р. сумарне зростання економіки не перевищило 3%), з близькими політичними потрясіннями. Я послідовно виступаю з критикою такого підходу, вважаючи його непереконливим, принаймні, з двох причин. З одного боку, відсутність зростання в Росії триває вже близько десяти років, і якби воно дійсно було підставою для політичної дестабілізації, вона давно б уже трапилася. З іншого боку, історія пострадянських країн з усією очевидністю показує, що тригерами політичних змін є не економічні труднощі, а помилкові ситуативні дії політиків, які змушують населення відчувати себе обдуреним (в Україні, смію зауважити, 2004 рік, що передував Помаранчевій революції, був найбільш успішним в економічному аспекті [зростання ВВП склало 12,1%]; у Вірменії недавня зміна влади трапилася на піку економічного зростання останніх років [ВВП збільшився за підсумками 2017 року на 7,5%]), так що жодної кореляції між господарською кризою і політичною нестабільністю не простежується. Тому я хочу ще раз підкреслити: не варто сподіватися на те, що у відносно досяжній перспективі економічні проблеми Росії переламають в країні політичні тренди, що наразі склалися.
Зі сказаного багато у чому слідують і висновки як про економічні завдання путінського режиму на найближчі роки, так і про ймовірність нових реформ у Росії.
Сучасна Росія, на мій погляд, повністю втратила стратегічне бачення свого економічного розвитку. Найважливішим завданням В.Путіна є підтримка того status quo, яке дозволяє експлуатувати російську ресурсну базу, направляючи отримані кошти як на зміцнення бюрократичної структури, що сформувалася, так і на збагачення самого себе і свого найближчого оточення. Більшість обіцянок, зроблених на вищому рівні, не виконуються і не будуть виконані (президент шість разів переносив терміни «входження Росії до п'ятірки найбільших економік світу», давно забуті наміри перетворити рубль в одну з вільно конвертованих валют; мало надій на технологічні прориви; зростання економіки практично зупинилося, і т.ін.) – усе це вказує не лише на слабкість Росії, але й на силу В.Путіна: йому вдається зберігати вкрай високий рівень підтримки без забезпечення економічного розвитку країни. На мій погляд, уся політика російського правлячого класу після анексії Криму вказує на те, що амбітні економічні цілі повною мірою забуті: влада поставила завдання збереження досягнутого, – і це правильно, тому що завдання це цілком досяжне навіть без перенапруги сил. Певні проблеми можуть у такій ситуації виникати не в результаті невдоволення населення, а як наслідок «бродіння» в середніх ешелонах номенклатури, доходи якої вже не можуть швидко зростати. Однак таке бродіння буде, безсумнівно, придушене силовими структурами (превентивні заходи такого роду у вигляді «контрольованої боротьби з корупцією» помітні останнім часом дедалі більш чітко). З огляду на те, що основні системні виклики російській економіці – від остаточного технологічного відставання від Заходу до наростання інфраструктурних проблем і скорочення видобутку нафти – лежать за межами традиційного для Кремля «горизонту планування», розрахованого на 5-6 років, можна не сумніватися, що «економічний дрейф», в який лягла Росія, це «серйозно і надовго».
При цьому необхідно враховувати, що подібна ситуація, повторю ще раз, не викликає і не може викликати серйозного роздратування населення ще з однієї причини. Російська податкова система не тільки передбачає низький прибутковий податок (13%) і високі непрямі податки, вона також майстерно і дуже своєрідно розділяє податкові потоки. Податок на дохід фізичних осіб (який, наприклад, у США є основним джерелом надходжень до федерального бюджету, забезпечуючи 41-43% його доходів) у Росії спрямовується до бюджетів регіонів, у той час як основою поповнення федерального бюджету залишаються податок на видобуток корисних копалин і митні збори. Це має важливе політичне значення, оскільки центральна влада, по суті, позиціонує себе як така, що «дає», а не «забирає»: у результаті населення сприймає свої доходи не стільки як зароблені, скільки як подаровані державою. Багато в чому саме це обумовлює сакральність російської влади і формує в народі відчуття, що «без держави нам нікуди». Дана особливість податкової системи Росії й її політичні наслідки повинні, на мій погляд, неодмінно братися до уваги при будь-якому аналізі «зв'язки» між економікою та політикою в Російській Федерації.
Відповідно і перспективи серйозних реформ, які здійснюються з метою прискорення російської економіки, виглядають сьогодні щонайменше неочевидними.
Починаючи з весни 2017 р. Кремль ініціював те, що багатьма експертами було сприйнято як економічна дискусія про основні заходи, які необхідно здійснити після 2018 р. (передбачалося, що деякі реформи [зокрема, пенсійна] не будуть сприйняті населенням з ентузіазмом, і тому їх слід проводити саме після переобрання Путіна). Початок дискусії породив очікування повернення деяких стратегічних підходів – проте у міру наближення виборів ставало все ясніше, що жодної програми оприлюднено не буде. Так і сталося; більш того, якщо у 2012 р. виборців залучали, таким собі, «планом Путіна» (який, утім, формально ніколи не був презентований), то у 2018 р. ніхто навіть не робив вигляду, що подібний план взагалі існує. Програми реформ, представлені В.Путіну колишнім міністром фінансів О.Кудріним і робочою групою консервативного «Столипінського клубу», були «взяті до відома», але не більше. Ні послання президента до Федеральних зборів від 1 березня 2018 року, ані чергові «укази 7 травня" не додали жодної визначеності.
Я вважаю, що тактика Кремля сьогодні відображає ті моменти, які я вже зазначав: потреб в економічних реформах у Росії немає. Вони могли б проявитися у разі, якби доходи скарбниці виявилися істотно нижче потреб фінансування життєво важливих витрат; тоді влада змушена була б піти на такі економічні зміни, які розширили б права підприємців і громадян, дозволивши їм бути більш економічно активними, і забезпечувати самих себе за малої участі держави (як це відбувалося у 1990-і роки). Однак у 2018 р. російський федеральний бюджет буде вперше за сім років зведений з профіцитом; одержавлення бізнесу в останні три-чотири роки відбувається небаченими темпами; зростання добробуту громадян має всі шанси виявитися вже цього року. Тому уряду зараз не потрібно ні нарощувати банківське кредитування й емісію, як то рекомендували йому експерти «Столипінського клубу», ні форсувати пенсійну реформу, про яку в останні роки постійно говорив Кудрін. Логіка дій путінської еліти передбачає, що якщо якихось різких дій в економіці можна уникнути, то їх потрібно уникати до самої останньої можливості, – саме у цьому й полягає зміст путінської стабільності, яка ніби відтворює сама себе. Багато в чому підтвердженням цього мого припущення стало і формування «нового» уряду під керівництвом Д.Медведєва, в якому зміни носять суто церемоніальний характер. Цей кабінет, на мій погляд, буде виконувати свої обов'язки до думських виборів 2021 року, тобто до того моменту, коли В.Путіну потрібно буде визначитися, яким саме чином він має намір залишатися при владі після 2024 року (якщо він зважиться на зміну Конституції або зміщення «центрів влади» від президента до уряду, ініціативи такого роду повинні бути схвалені поточним складом парламенту, але після 2021 р. російська система влади, швидше за все, вступить у період переформатування). Враховуючи стійкість зовнішньоекономічної кон'юнктури, істотні накопичені резерви, баланс сил різних груп впливу навколо В.Путіна, мені важко припустити, що перші три роки його нового терміну стануть часом економічних реформ.
Звичайно, погляд з Києва – і з цим мені доводиться стикатися майже завжди – припускає особливу увагу до питання про те, чи може російська економічна система бути дестабілізована ззовні. Принципово така можливість існує, але насправді досить складно уявити собі, як вона може бути реалізована.
Сьогодні Росія економічно нічим не загрожує Заходу, залишаючись постачальником сировини та енергоресурсів. Головними інструментами підриву господарської стійкості Росії могли б стати санкції, які передбачають ембарго на закупівлю нафти або газу; заборона на володіння російськими фінансовими інструментами (облігаціями або акціями всіх або тільки пов'язаних з державою емітентів); припинення трансакцій з найбільшими російськими корпораціями. Імовірність будь-якого з таких кроків, на мій погляд, близька до нуля. Навіть хімічні атаки в Британії не призводять до того, що її уряд відмовляється від співпраці з російськими нафтовими компаніями (дивіденди «Роснефти» до сих пір складають чималу частину прибутку British Petroleum); Німеччина передбачає стати загальноєвропейським хабом для перепродажу російського газу з введенням у дію нової гілки «Північного потоку»; американські санкції проти кількох олігархів поступово починають видозмінюватися і завершаться, швидше за все, примусом російської сторони до формальної зміни власників їхніх компаній. Потрясіння на ринках, що провокуються подібними діями і часом розглядаються мало не як «початком кінця» російської економіки, виявляються швидкоплинними (як це було у квітні цього року, коли буквально за кілька днів курс рубля знизився майже на 10%, а котирування на фондових ринках впали на 12-20%, але вже до середини травня більша частина втрат була відіграна).
Ситуація в цій сфері визначається, на мій погляд, двома обставинами. З одного боку, західні країни ніколи не збиралися по-справжньому розривати економічні зв'язки з Росією – санкції, введені у відповідь на анексію Криму і окупацію частини східних регіонів України, представляються мені мінімально можливою відповіддю Заходу на акт відвертої агресії. При цьому більша їх частина була спочатку формальною і частково безглуздою: заборона на поставку обладнання для видобутку нафти у зонах вічної мерзлоти і на арктичному шельфі можна було і не вводити: при цінах нижче $80/бар усі такі проекти збиткові, і закупівель техніки все одно б не проводилося. Тому якби Росія не давала постійно все нові і нові приводи говорити про себе як про порушника всіх і усіляких норм, навіть ці обмеження давно були б зняті. З іншого боку, уряди європейських країн і США усвідомлюють, що більш жорсткі, ніж зараз, санкції проти Росії можуть спровокувати непередбачувану реакцію Кремля – і в кожному випадку, коли починає обговорюватися питання про «стримування» Росії, верх бере «партія миру», яка визначає, що ще не всі мости спалені і що Росію краще «не сердити» (версії аргументів численні – можна чути навіть міркування про те, що економічний крах Росії невигідний Заходу, оскільки некерованість такої території небезпечніше нинішнього стану).
Інакше кажучи, у відносинах між Росією і світом сьогодні практично всі гравці зацікавлені у збереженні status quo – і це є додатковим аргументом на користь того, що російська економіка майже без змін і потрясінь зможе забезпечити господарські підстави для безпроблемного нового терміну президентства В.Путіна.
Підводячи підсумок, я можу повторити лише те, що говорю з 2012 р.: путінський режим у Росії дуже міцний і стійкий; йому вдалося пережити і політичні протести 2011-2012 рр., і зупинку економічного зростання після 2014 р., і нетривалий період вкрай низьких цін на нафту, і розрив багатьох економічних зв'язків зі своїми найближчими партнерами. Ціною цієї стійкості стає «не-розвиток» – стан якогось анабіозу, в який сьогодні занурена російська економіка, що балансує «близько нуля» і не здатна до інновацій. Однак такий стан не є наслідком випадкових факторів – він виглядає зараз майстерно створеним кремлівськими політиками. Незмінна Росія, яка боїться Заходу, яка прагне не орієнтуватися на сучасні стандарти споживання і, яка цурається елементів правової держави, – це і є ідеал, до якого В.Путін і його оточення прагнули всі останні роки. З одного боку, такий висновок виглядає обнадійливим: про жодне скорочення економічного відставання Росії від Заходу зараз не варто і говорити. З іншого боку, не можна не бачити і приводу для занепокоєння – сусідам Росії, для яких з Москви виходить «пряма і явна загроза», не слід тішити себе надіями, що країна може взяти приклад з Радянського Союзу і зруйнуватися під впливом економічних і політичних протиріч. Путінську Росію, судячи з усього, не можна зруйнувати: народ постійно декларує тотожність лідера і країни. Цей період у російській історії можна тільки пережити – але для цього потрібно володіти завидним довголіттям, якого і залишається лише побажати нам усім...
___________
*Відомості про автора:
Владислав Іноземцев – доктор економічних наук, директор Центру досліджень постіндустріального суспільства (Москва, Росія), старший запрошений дослідник Інституту перспективних досліджень Польської Академії наук (Варшава, Польща)
Статтю підготовлено на основі виступу на Міжнародній конференції «Президентські вибори в Росії: висновки та прогнози».