Перш за все, я б хотів подякувати організаторам Конференції за запрошення.
Говорячи про кризу системи міжнародної безпеки, дозвольте мені поставити декілька дуже простих «одвічних» запитань: 1) що відбувається у Східній Європі? 2) хто винен? 3) що нам треба робити?
Війна відбувається у Європі. Кремль свідомо намагається вивести конфлікт на глобальний рівень. З самого початку, конфлікт між Росією та Україною мав глобальний характер. Світовий порядок, започаткований після Другої світової війни, який впродовж семи десятиліть гарантував мир та стабільність у Європі, був зруйнований. Росія односторонньо, абсолютно не спровоковано, свідомо порушила міжнародне право, міжнародні договори та двосторонні домовленості з Україною. Я впевнений, що цивілізований світ ніколи не визнає законність порушення територіальної цілісності та суверенітету України. Безумовна та світова підтримка України переконливо відображена у резолюції A / RES / 68/262 ООН. Тільки Росія та 10 інших держав, такі як Північна Корея, Зімбабве, Венесуела, Сирія, Нікарагуа, Куба, Судан та інші проголосували проти цього.
Росія охоплена мілітаристським божевіллям та веденням війни не тільки проти України, але й проти усієї Західної цивілізації. Росія свідомо руйнує світовий порядок. Політолог Джеймс Шерр, промовляючи на конференції у Вільнюсі, зазначив, що ймовірною метою Путіна на даному етапі є не перемога над ЄС та НАТО як такими, а скоріше зменшення їхньої ролі та впливу, демонстрація неспроможності ЄС та НАТО захистити Європу. Виклик Кремля демократичному світу є глобальним викликом, тому відповідь має бути глобальною, масивною та цілісною також. Однак, ситуація залишається абсолютно непередбачуваною: у будь-який момент, де-небудь, усе може статися.
Чому це відбувається з нами? Я б міг відповісти на це питання одним єдиним словом: слабкість. Фактично не будучи слабким, Захід показав «провокативну слабкість», відсутність лідерства та політичної волі. Слабка політична воля з обох сторін – української та євроатлантичних партнерів – спровокувала Росію. Це спровокувало не тільки чітку політичну позицію Росії, це спровокувало дії Путіна, які ми бачимо зараз.
На жаль, маємо визнати те, що за останні 24 роки ми не змогли (чи не були здатні, що є великою різницею) вирішити проблему Росії. Захід ніколи не мав на меті знищити Росію, а навпаки – допомогти у створенні сприятливих умов для неї, проте ці зусилля марні. Ми зацікавлені в успіху Росії, але війна в Україні доводить, [що Захід вважає, - прим. ред.], що успіх Росії має передувати успіху України. Також російський народ був і залишається прозахідним, проєвропейським або ж, принаймні, має великий потенціал для цього. Ми не були спроможні переконати росіян об’єднатися та відсвяткувати перемогу у «холодній війні» разом. Росіяни були принижені нездатністю та некомпетентністю, посередністю усіх їхніх лідерів. Росіяни були змушені вірити, що історія Радянського Союзу не є історією «хвороби більшовизму», а є продовженням історії Російської Імперії. На що може сподіватися народ, який все ще пишається диктатурою більшовизму, найкривавішим режимом в історії людства, жертвами якого стали сотні мільйонів життів?!
Ще однією помилкою, яку я можу назвати, є недостатній примус Росії до виконання зобов’язань, дотримання міжнародних договорів та обов’язків, замість цього, ми перескакували від однієї невдалої спроби виконання зобов’язань до іншої. У наших відносинах з Росією нам бракувало стійкості та відповідальності. У нас була несерйозна, самовдоволена віра у те, що усе саме по собі буде добре, і не потрібно хвилюватися. Наприклад, міністрів закордонних справ Литви завжди просили їхні колеги не перебільшувати і не драматизувати навколо ситуації з Росією.
Звичайно, однією з наших найбільших помилок було залишити кремлівського боса сам на сам з Росією. Ми постійно, протягом цих двох довгих десятиліть, робили одні і ті ж самі помилки, не дивлячись на той факт, що зараз близько 20 чи 30, або навіть 40 мільйонів росіян виступають проти політики Путіна. Нам потрібно їх помічати, подавати їм сигнали, допомогти їм вижити. Настав час об’єднати антипутінський панєвропейський фронт. Ми, хто розуміє, наскільки згубною та небезпечною для Європи є політика Путіна, повинні бути об’єднаними. Чи достатньо у нас політичної волі для цього?
Я далекий від того, аби демонізувати Путіна, далекий від того, щоб вбачати у ньому злочинця, який тільки хоче поширювати зло та намагається зруйнувати світ. Кремль, як загальний образ, як правитель представляє для мене приклад прихованої субкультури, яка не здатна сприймати вхідну інформацію через зіпсований зворотній зв’язок. Не було формули комунікації зі Сталіном чи Гітлером, проте, я вважаю, що формула комунікації з Путіним існує. Зараз саме час звернутися до нього, але не вести переговори. З початку запровадження санкцій, давайте зробимо паузу. Зараз не час для односторонніх пропозицій та пошуку компромісів. Росія не готова йти на компроміс та проводити переговори, давайте цінувати мовчання.
Поступова самоізоляція Росії, її послідовний рух до диктатури, схожий на Північну Корею, є небезпечною тенденцією не тільки для Росії, але і для Заходу. Ніхто не зацікавлений у краху та дезінтеграції цієї ядерної держави. У найближчому майбутньому, нам доведеться робити найскладнішу роботу: розробити чітку та надійну парадигму наших відносин з Росією та серйозно зайнятися її європеїзацією.
Я також дуже глибоко переконаний у зростанні сил помсти, реваншизму та екстремізму у Росії, які розпочалися завдяки Путіну, проте він стрімко втрачає над ними контроль. Трагедія може обернутися раптовою лавиною.
Що нам робити тепер? По-перше, зупинити Путіна в Україні. По-друге, допомогти Україні.
На тактичному рівні європейська та у ширшому значенні реакція Заходу на українську кризу була достатньо адекватною. Найефективніша зброя – це санкції. Зараз важливо підтримувати їх на достатньому рівні, а у разі нових атак – запровадити додаткові. Посилення санкцій означало б легітимізацію агресії Путіна, крах цілої системи міжнародних відносин та міжнародного права, які були сформовані після Другої світової війни та зростання рівня провокацій зі сторони Путіна. Однак, стратегічне розуміння проблеми, так само як бажання зробити удар у відповідь не є задовільним. Або ми змусимо Кремль поступитися та підкоритися, або вони зроблять це з нами. На жаль, на даний момент Захід вирішує тільки тактичні завдання щодо лідерів Кремля, чия поведінка не відповідає міжнародним стандартам. Вбачаючи подібну стратегічну безвідповідальність зі сторони Заходу, конфлікт невпинно набиратиме обертів.
За таких обставин, тимчасово, тактична ситуація в Україні покращується, але також досі залишається хиткою та непередбачуваною. Основне питання, на яке потрібно дати відповідь, є стратегія. Стратегічно ситуація покращиться тільки тоді, коли Захід підтримає Україну на стратегічному рівні та інвестує в неї. Допомога Україні з проведенням реформ, подолання корупції і, врешті-решт, інтеграція з ЄС та перспектива членства.
Успіх та інтеграція з ЄС є основною метою, яка є можливою і досяжною, і яка залежить від української політичної волі та стійкості. Перемога над Росією на Донбасі є другорядним питанням і не є гарантованою. Глибше втягнення України у конфлікт, яке призведе до віддалення від плану євроінтеграції, є однією з цілей Путіна. Розбити ворога – це одне, проте зупинити його – зовсім інше. Треба ізолювати його та зменшити його вплив. Усі ми, європейці та українці, повинні зрозуміти, що російська агресія в Україні може бути зупинена лише військовим засобами, проте криза може бути подолана тільки політичним шляхом.
Коли цілі нашої політики більш-менш чіткі та зрозумілі, нам потрібно знайти шляхи їх досягнення. Що ми можемо зробити у короткостроковій перспективі для того, щоб змінити реальність? Як співвідносити наші амбіції з нашими доволі таки обмеженими засобами?
Київ продовжує докладати зусиль у проведенні реформ. Не завжди успішно, не досить швидкими темпами. Однак, вперше за 25 років, український народ безповоротно та рішуче об’єднався заради європейського вибору. Ми критикуємо українське керівництво за недостатні зусиль. Це правильно. Проте згадаймо досвід Литви. Ми були об'єднані, і таким чином потребували 14 років для проведення потрібних реформ та набуття статусу членів ЄС та НАТО. 14 років тяжкої праці задля тієї ж самої цілі, для усіх владних урядів, усіх парламентів та політичних партій. Деякі речі потребують часу. Немає сенсу трясти дерево надіючись на те, що воно виросте швидше. Ми маємо завжди пам'ятати, що криза приносить не тільки загрози, але й шанси на зміни. Україні потрібні будуть роки, можливо десятиліття для реалізації цих шансів та впровадження реформ. Найважливішим та найскладнішим викликом для українців та їхньої влади стане дотримання правильного курсу: Європа, тільки Європа, нічого крім Європи. Україні потрібно перестати сидіти на двох чи навіть трьох стільцях одночасно. Наше завдання – допомогти, Україні потрібна наша присутність, присутність Європи, у чіткому розумінні того, що Україна належить до європейської цивілізації, що це є допомога у консолідації політичних сил для євроатлантичних планів.
Ми можемо допомогти Україні повірити у необхідність Мінських угод.
Чи готова Європа взяти відповідальність за своє майбутнє? Якщо так, програма має суттєво відрізнятися, бути більшою та стратегічно зорієнтованою, аніж просто вимагати від українського уряду проведення реформ.
Фактично, стратегічною ціллю Заходу залишається успіх Росії. На жаль, Захід був не в змозі вирішити цю проблему, вірячи у добру волю кремлівських босів та йдучи на усілякі поступки. Історія двох останніх десятиліть показала, що ключ успіху Росії полягає в успіху її сусідів, першочергово, в успіху України.
Досить важливим є чітке окреслення майбутньої перспективи членства України у ЄС та НАТО. Безвізовий режим не має бути технічно принциповим питанням, а має бути потужним політичним сигналом для українців: «ви належите нам, ви належите європейській цивілізації».
Нещодавно Джордж Сорос зробив нарис для New York Review of Books: «Європа має прокинутися та усвідомити, що вона атакована Росією. Допомога Україні буде вважатися захисною мірою з боку країн ЄС». Сорос закликав Європу витратити 50 мільярдів доларів на спасіння України. Більш загально, Сорос стверджував, що європейцям потрібно усвідомити те, що Україна не є одним з ринків, що розвивається, і те, що майбутнє Європи залежить від успіху України. І вищезазначене також стосується Росії.
Сорос має рацію. Однак, його план не є реалістичним. Ми маємо розуміти, що у Європі немає політичної волі аби надати такі ресурси країні, яку багато хто з європейських виборців вважає неспроможною. Не існує такої речі як стратегічна відповідальність Європи. Існує нагальна потреба у істотному поширенні інформації щодо ситуації в Україні та у покращенні підтримки з боку Європи. Неможливо змінити політику Європи не змінивши розуміння і симпатію європейців та їх відношення до нової реальності. Як? Ми повинні допомогти Україні достукатися до сердець 500 мільйонів європейців через культуру, мистецтво, пресу, співпрацю недержавних організацій. Я був свідком єднання європейських лідерів навколо «Я-Шарлі» у Парижі та сподіваюся побачити схожу згуртованість навколо «Я-українець» у Києві. Наш меседж має бути досить переконливим, аби запевнити світ в інвестуванні у народження нової України, у народження нової історії успіху, таких як Литва, Латвія, Естонія, Польща чи нових інших членів ЄС та НАТО.
У підсумку, стратегія відносин між Заходом та Росією має бути наступною: 1) створити успішні історії навколо Росії, розпочавши з України; 2) відмовитися від «провокуючої слабкості»; 3) розрізняти Росію та Кремль.
Последние ремарки я хочу сделать на русском языке.
Я замечаю, что мы в Литве и в Украине часто дарим своему врагу подарки, которых он не заслужил. Президенту Путину мы уже почти подарили победу во Второй Мировой войне, и его воспринимают чуть ли не как победителя, хотя победа над нацизмом – наша общая. Правда, эта победа тогда не принесла нашим народам Свободы, но согласитесь, что поражение одного кровавого режима в центре Европы и окончание Мировой войны – это достаточное основание для праздника. Другой неправильный подарок к Кремлю – это история СССР, которую в России, при нашем безразличии, преподают не как историю большевистской болезни общества, а как своеобразное продолжение истории Российской империи. Последний подарок, которому очень обрадовался бы Кремль, была бы антирусская истерия. Так что давайте прежде всего не подарим им русского языка, который точно Президенту Путину не принадлежит, а принадлежит всем людям, которые им пользуются, любят и уважают русскую культуру.