Ми напередодні цієї панелі з послом Вайтекунесом якраз обговорювали, якими є причини і якими мають бути наслідки тієї кризи, яку ми спостерігаємо сьогодні. Ця наша дискусія безпосередньо стосується теми, яку ми з вами обговорювали під час цього пленарного засідання. Коли почалася криза, яка призвела до нинішнього нападу Російської Федерації на Україну, до анексії Криму, до початку так званої гібридної війни на Донбасі? Чи можемо ми знайти цей день, день початку цієї кризи?
Я послу Вайтекунесу сказав, що я точно знаю цей день. Це день, коли нова Верховна Рада Литовської РСР проголосила відновлення державної незалежності Литовської Республіки. Але можна знайти навіть ще раніше цей день, наприклад, коли мешканці Нагірно-Карабаської області Азербайджанської РСР звернулися до президії Верховної Ради СРСР та центрального комітету КПРС із проханням передати Нагірно-Карабаську автономну область до складу Вірменської РСР.
З цього самого дня союзний центр, а потім російське політичне керівництво не зробили жодного правильного кроку для вирішення кризи державності, яка розпочалася на території колишнього Радянського Союзу, а якщо якісь правильні кроки і робилися (ми можемо серед них назвати визнання незалежності країн Балтії, створення СНД, визнання незалежності колишніх радянських республік з підтвердженням їхньої територіальної цілісності в кордонах, які вони займали на момент проголошення незалежності, федеративну угоду російського центру з колишніми російськими республіками, угоду про розмежування повноважень Російської Федерації і Республіки Татарстан, угоду про розмежування повноважень Російської Федерації і Чеченської Республіки Ічкерія), то всі ці кроки вважалися в Москві тимчасовими і такими, що їхні наслідки потрібно буде обов’язково нівелювати. І з першого дня, коли ці кроки робилися, ті, хто їх робив, підкреслювали, що вони обов’язково будуть ревізовані. Не випадково першим жестом офіційної Москви після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року була заява прес-секретаря президента Російської Федерації пана Вощанова, яка ставила під сумнів територіальну приналежність Криму до України. Не пройшло й 120 хвилин з моменту проголошення державної незалежності України, як ми почули цю заяву.
З точки зору міжнародного права, з точки зору нормальних добросусідських взаємин на пострадянському просторі, з точки зору підтримання тут миру, проведення реформ, пошуку шляхів добросусідства, знаходження балансу інтересів між народами, які населяють Російську Федерацію, все це суцільний ідіотизм.
Але можна пристати й на іншу логіку, зрозуміти російську позицію, якщо ми будемо говорити, що це пошук шляхів у відновленні імперії. Якщо ми зрозуміємо, що російське політичне керівництво, і коли на його чолі стояв перший і останній президент Радянського Союзу Михайло Горбачов, і коли на його чолі стояв перший президент Російської Федерації Борис Єльцин, і коли на його чолі стояв 2-й і 4-й президент Російської Федерації Володимир Путін, і коли на його чолі стояв 3-й президент Російської Федерації Дмитро Медвєдєв, мало на увазі виключну логіку відновлення імперії, то ми зрозуміємо, що все, що відбувалося з точки зору всіх цих кроків абсолютно логічно.
Тепер виникає питання, якою має бути ця імперія, яким може бути її характер і навіщо цій імперії так потрібна Україна? І я цю відповідь свого часу 1991 року отримав від самого президента Бориса Єльцина, коли під час нашого нетривалого діалогу з приводу необхідності проголошення незалежності Російської Федерації (він був палким прихильником цієї ідеї, я був її опонентом), президент Єльцин підкреслив, що РРФСР не є прихильником створення такого оновленого Союзу, учасниками якого були б сама Росія а також республіки центральної Азії, які тоді були готові до такої конфігурації. Президент Єльцин вважав, що без України таке союзне утворення неможливе і не потрібне, і що важливо здійснити будь-які кроки, які дозволять утримати Україну в складі нового інтеграційного утворення, яке стане основою для нової союзної держави.
Створення замість оновленого Радянського Союзу без України СНД з Україною було абсолютно логічним кроком. Тепер виникає питання, а навіщо Росії потрібна Україна в цій ситуації? На це є теж дуже проста відповідь, яку ми отримаємо, якщо подивимося на історію. Справа врешті решт не в чорноземі, не в цукрі, не в ресурсах, – в Росії і без нас достатньо ресурсів, щоб жити і не тужити. Справа в тому, що без приєднання українських земель Російська Федерація не може себе відчувати Європейською державою, як не відчувало себе Європейською державою Московське царство. Згадайте якою була Москва до приєднання земель сучасної України. А це була абсолютно гармонійна частина постординського політичного простору, де все: князівська влада, церква, суспільство були повністю просякнуті не якимись там особливими московськими, а саме золотоординськими політичними, побутовими, моральними, якими хочете традиціями і діями. Так сильно, що навіть після приєднання українських земель Цар Петро І змушений був проводити хірургічну операцію для того, щоб ці традиції замінити хоча б обкладинкою європейського зразка. Але для того, щоб з’явилася така обкладинка, було потрібно, щоб з’явилися землі, які безпосередньо мали кордони з європейською цивілізацією, які були самі традиційно європейські.
Росії прийшлось за це заплатити велику ціну і з точки зору війни з Річчю Посполитою, і з точки зору складного процесу інтеграції українських земель до складу Московського царства, яке не було таким простим і мирним, як це описується радянськими та російськими істориками, і, врешті-решт, з точки зору абсолютно карколомної реформи російського православ’я на зразок київського, бо це потрібно було зробити, щоб приєднати Київську митрополію. А це створило в Росії вічний конфлікт старообрядництва з новообрядництвом і фактично віддалило російську націю від релігії. Цим відрізняються російські землі і Україна.
Якщо ви хочете подивитися на цивілізаційний кордон, який продовжує пролягати, ви можете подивитися, де були відновлені парафії Російської православної церкви після того, як Сталін дозволив це зробити, який відсоток цих парафій було відновлено в Україні, який відсоток цих парафій було відновлено в Росії, і ви побачите чудовий кордон не тільки географічний, а, якщо хочете, недавній кордон голосування, умовно кажучи, за Януковича і за Тимошенко.
Можу навести ще такий простий приклад – межа осілості. Єврейське населення, яке жило у всіх країнах Європи, включаючи Україну, і на згодом приєднаних територіях Речі Посполитої, не мало дозволу на те, щоб існувати в кордонах сучасної Російської Федерації за винятком Смоленської області, яка була колишньою частиною Великого князівства Литовського. Євреї були одним з важливих народів Європи, що створював цивілізаційні підвалини континенту, але точно не народом Золотої Орди, і це теж було межею розрізнення одних земель від інших.
І от виникає питання, яке постало перед Росією ще 1991 року: або змінити свій погляд на майбутнє і стати добрим сусідом України, Білорусії, країн Балтії і разом з ними йти до Європи, або зробити все можливе, щоб ліквідувати наслідки краху СРСР, затягти всі ці території до складу нового інтеграційного утворення і використовувати їх виключно як буфер з Європою, тобто повернутися до того, що було фактично весь час існування Російської імперії, коли ці території фактично були таким же буфером і для самої Європи, і для росіян, які могли розважатися в Варшаві чи в Гельсінкі, і не тільки розважатися, а й мати там економічні інтереси, конституційні права, відмінні від можливостей і прав на основній території імперії. Росія зробила протилежне, як ми бачимо, європейському вибору, вона пішла шляхом затягнення цих територій, і це стосується не тільки України.
Єдина серйозна помилка, яка тут була зроблена, це те, що інтеграцію України вирішили прискорити військовим шляхом. Попередньо було інакше. Були корупціонування еліт, інформаційні війни, затягування місцевого населення у власний інформаційний простір. Я думаю, ви не будете заперечувати, що все це давало свої непогані результати, якіми бачили на парламентських і президентських виборах, бачили, якою великою є частина людей, готових підтримати відверто проросійські партії. Партія регіонів була проросійською партією і ніколи цього не приховувала, і президент Янукович був проросійським президентом. Президент Кучма, коли в 1994 році обирався вперше, був президентом з проросійською програмою. І це нікого не дивувало.
Єдине, чого напевно не могли собі уявити громадяни України, то це війни з Росією, анексії частини своєї території, вони не могли собі уявити, що самі росіяни вважають їх інакшими від себе.
Ось це насправді і є повернення в 1654 рік. Російська державність не зможе розповсюдитися на європейській території, це справжній цивілізаційний злам, і ми бачимо, про що почали говорити росіяни: «поворот на схід», «у нас з Китаєм спільні цінності», «величезна роль Китайської Народної Республіки у Другій світовій війні».
Це логічно, це, нарешті, всі побачили в Москві, що територія Російської Федерації, території Китаю – це території імперії Чингізидів. Ніякий не Ярослав, ніякий не Володимир, скільки пам’ятників йому в Москві не став, ніякий не Київ – матір городов рускіх. Усі ці міфи закінчуються, приходить розуміння правди. Чингізиди і ординські Рюриковичі і Романови як спадкоємці цієї великої династії. Російсько-Китайський простір, оренда китайцями російських земель, розуміння, що потрібно реально нове населення, яке зможе освоїти території, які не змогли освоїти етнічні росіяни.
Адже на Далекому Сході живе менше людей, ніж у Москві, але якщо об’єднати ці цивілізаційні зусилля, то утвориться нормальна територія колишньої ординської цивілізації від Хутіра-Михайлівського до Шанхаю. Я вважаю, що ми маємо тільки вітати це, тому що це і є нормальний цивілізаційний розвиток наших сусідів, а ми нарешті маємо закінчити з міфами про нашу спільну історію, єдність, спільні цінності.
Якщо в нас можуть бути хороші стосунки з Китаєм, чому в нас не може бути хороших стосунків з Китайською Росією? Для потрібно тільки провести реальний цивілізаційний кордон – кордон цінностей, кордон економічних інтересів, кордон розуміння того, як діють наші шановні партнери.
Треба розуміти, що Росія, яка вибрала не Європу, а Азію, приречена стати тим, чим вона була до приєднання українських земель – провінцією імперії Чінгізідів. Я думаю, що у Китаю тут є чимало можливостей розвинути територію, чого не вдалося зробити європейцям. Петровський цивілізаційний експеримент закінчено Володимиром Путіним, а українські землі в цій ситуації повертаються до своєї справжньої цивілізації, пов’язаної з традиціями Київської Русі, Галицької Русі, Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої.
Пауза 1654-2014 року теж добігла до свого логічного завершення. Ми можемо просто переставити монумент гетьмана Богдана Хмельницького зі сходу на захід.