Центром дослідження Росії відразу після окупації Криму було започатковано дослідження щодо уроків російської гібридної війни в Україні.
Метою дослідження є ідентифікація допущених на різних рівнях державного управління помилок та розробка рекомендацій політико-військовому керівництву для уникнення їх повторення у майбутньому, а також вироблення адекватних заходів на випередження.
Ця робота проводилася шляхом інтерв’ю різних учасників подій (військових і цивільних), які опинилися у центрі кризової ситуації в Криму та на Сході України, аналізу подій і різнопланових факторів, а також прийнятих рішень на різних рівнях державного управління.
Нижче наведено окремі матеріали зазначеного дослідження.
Урок перший: Кремль створив умови захоплення частини території України багаторічним невоєнним форматом дій, який включав: інформаційну війну за уми і серця населення України, економічний вплив та корупцію для досягнення власної мети від підтримки лояльних українських політиків до прямого впливу на призначення керівництва органів безпеки і оборони України.
Слід наголосити, що кремлівська пропаганда і інформаційно-психологічне зомбування населення України (інформаційна перевага та психологічний тиск) вирішальним чином вплинули на створення умов для окупації півострову та вторгнення на Сході.
Наприклад, анексії Криму передувало формування відповідним чином орієнтованого цивілізаційного сприйняття Росії серед населення Криму і Севастополя при ігноруванні цієї проблематики з боку київської влади.
Створення в Севастополі філіалу МГУ з використанням спеціально вивільнених для цього казарм навчального загону ЧФ РФ, передача розташованої в самому центрі міста на площі адмірала Нахімова будівлі колишнього технічного управління ЧФ ВМФ СРСР так званому “Дому Москви”, створення російської школи, яка підпорядковувалася одному з муніципалітетів Москви, використання пропагандистко-агітаційних і культурологічних можливостей ЧФ РФ для формування відповідним чином орієнтованої суспільної думки (“ЧФ РФ – добре, ВМС України – погано”), російська “приватизація” історії флоту, Севастополя і Криму, підтримка через ЧФ РФ проросійських організацій, окрема робота з ветеранськими організаціями, активність російських ЗМІ в інформаційному просторі Севастополя і Криму та багато іншого дало можливість отримати перевагу в інформаційно-культурному середовищі і створило підґрунтя окупації Криму.
З іншого боку, українські військові сприймали росіян як друзів та братів – ще у вересні 2013 року 88% населення України позитивно висловлювалося щодо Росії (“Putin the uniter”, The Economist, June 20th, 2015). Кремль підступно використав цей факт для здійснення анексії Криму. Саме на ментальному рівні цей фактор спрацював досить результативно – була досягнута оперативна раптовість і непередбачуваність дій російських військових. З іншого боку, ідеологія товариськості і бюрократичне мислення обумовило неспроможність адекватно мислити і діяти з боку української влади та військового керівництва.
Російська агітація і пропаганда (включаючи “велику брехню”) залишається значною частиною російської гібридної війни. Західний підхід “правда переможе” не працює в публічному домені російських медіа, який перетворився в інструмент суцільної владної маніпуляції (зомбування) суспільною свідомістю.
У зв’язку з цим державним органам, громадянському суспільству та приватному сектору було б доцільно:
1. Визнати інформаційне середовище полем ведення сучасної війни та організувати його операційне наповнення для відстоювання незалежності і територіальної цілісності (як раніше були визнані суходіл, море, повітря та космос).
2. Побудувати продумані стратегічні комунікації в суспільстві.
3. Забезпечити утримання інформаційної переваги у національному інформаційному середовищі.
4. Зосередити зусилля на подоланні корупції.
Урок другий: відсутність на початковій стадії розвитку гібридного конфлікту швидких і адекватних стратегічних рішень (наказів, директив) та занадто централізована система військового управління спричинили втрату часу і пасивність командного складу середньої і нижньої ланки.
Позиція офіційного Києва “не провокувати”, “триматися”, необґрунтоване зниження бойової готовності військового угруповання Збройних Сил України в Криму та залишення його в пунктах постійної дислокації, відсутність відчутної підтримки цього угруповання за рахунок високомобільних десантних військ, не виведення корабельного складу з бухт у морські райони розосередження під час нарощування кількості і готовності російських військ, а також приготувань до блокування кораблів ВМС України в базах критично звузили поле можливостей швидко реагувати на оперативному і тактичному рівнях.
Водночас, централізована система військового управління негативно вплинула на вироблення рішень усіх ланок військового управління, втрату часу замість швидкої відповіді. Крім цього, українські військові були навчені діяти тільки після отримання наказу, а не реагувати самостійно, коли цього вимагає ситуація. Саме тому, усі командири чекали керівних наказів зверху (які так і не поступили), замість того, щоб діяти швидко і результативно.
У зв’язку з цим було б доцільно:
1. Змінити підходи, наростити знання і вміння політичного керівництва щодо ефективного кризисного реагування (необхідності приймати адекватні стратегічні рішення за умов критичного обмеження часу).
2. Делегувати повноваження вниз, вчити військових керівників усіх ланок здатності діяти самостійно, нешаблонно, нестандартно і нелінійно в будь-яких умовах обстановки.
3. Розробити і імплементувати чіткі правила застосування зброї для різних умов обстановки.
Урок третій: помилкове ментальне сприйняття збройних сил (силового сектору) політичним керівництвом у якості “батальйону смерті”, який несе виключну відповідальність за недопущення захоплення території країни і втрату територіальної цілісності.
За умов гібридної війни – війни серед цивільного населення та з використанням цивільного населення, це не спрацьовує. Бо йдеться про цивільно-воєнну стратегію, що поєднує не лише високоінтенсивну симетрично-асиметричну війну та специфічні дії сил спеціальних операцій, але і інформаційну, економічну (зокрема, енергетичну), релігійну, етнічну та кібернетичну війну. Російська гібридна війна має співвідношення невоєнних/воєнних заходів на рівні 4:1 (стаття начальника генерального штабу збройних сил РФ генерала армії Валерія Герасимова в газеті “Военно-промышленный курьер”, №8 (476). При цьому, більшість невоєнних заходів проводяться у прихованому форматі або з прихованим (непрямим) впливом.
За таких обставин збройні формування самі не в змозі розв’язати всієї проблематики. Це повинно бути предметом адекватної цивільно-військової стратегії держави, тобто всебічного підходу, поєднаного єдиним замислом, узгодженого за метою, завданнями, часом, місцем і ресурсами.
Ключовою для ліберальної демократії у цьому протиборстві є можливість всебічного і адресного впливу на різні елементи гібридної конструкції противника з використанням політичного, дипломатичного, економічного, інформаційного, історичного, релігійного і іншого інструментарію, чим звужувати саме поле гібридної війни.
У зв’язку з цим було б доцільно:
1. Змінити застрілі підходи щодо оборони за умов гібридної війни виключно військовими заходами і засобами.
2. Мати відповідний державний орган цивільно-військового управління (координації), а також застосовувати відповідні механізми, які дозволять комплексно і всебічно протидіяти зовнішній загрозі у цивільно-військовому форматі.
3. Розробити і запровадити форми, прийоми і способи спільних цивільно-військових операцій для адекватної протидії у гібридному протиборстві.
4. Готувати підрозділи збройних сил та інших військових формувань і правоохоронних органів (міліцію, прикордонників, спеціальні органи і підрозділи) до інтенсивних дій в умовах міста, на об’єктах ключової інфраструктури, магістральних стиках.
Урок четвертий: вистояти і перемогти у нав’язаному гібридному протиборстві можливо лише шляхом досягнення і утримання технологічної переваги над противником.
У цій війні буде важко перемогти кількісним підходом та ресурсами – Росія знаходиться у топ-рейтингу воєнних бюджетів (третє місце після США та Китаю). Розуміння цього потребує зміни поточної української політико-військової домінанти на перспективну технологічну модель (стратегію), яка передбачає:
трансформацію свідомості політичного і військового істеблішменту у бік впровадження сучасних технологій як способу існування суспільства і захист його цінностей, прийомів і методів ведення ефективного цивільно-військового протиборства;
пріоритетний розвиток сучасних мобільних систем випередження противника у часі, просторі і способах дій, забезпечення бойової ефективності та живучості в умовах гібридної війни, кращу підготовку особового складу;
технологічне нарощування розвідки за рахунок використання різноманітних сучасних сенсорів (візуальних, тепловізійних, акустичних, радіолокаційних і інших), які стали невід’ємним атрибутом сучасної війни та спроможні видавати цілевказівку для ефективного ураження цілей на всю глибину оперативної побудови військ (сил) противника в реальному масштабі часу;
поєднання даних від розвідки з професійним персоналом, ударними і іншими можливостями озброєння і воєнної техніки шляхом створення автоматизованих систем оперативного (бойового) управління (С4ISR). Саме це за умов гібридної війни з визначальним значенням артилерійського ураження надає можливість впливати на противника вибірково, ефективно та результативно;
забезпечення оперативності, стійкості і живучості системи зв’язку, спроможної забезпечити передачу і доставку значних масивів даних у закритому (криптованому) режимі в умовах радіоелектронної протидії противника;
зміну класичних підходів до побудови угруповань військ для ведення бойових операцій – досвід свідчить про високу ефективність бойових систем (людина-зброя-техніка-розвідка-компьютери-софт-сенсорі-комунікації), які слід формувати за модульним принципом відповідно до бойових задач.
У зв’язку з цим було б доцільно:
забезпечити пріоритетне нарощування технологічних спроможностей військ (сил) для створення умов для перемоги у нав’язаному гібридному протиборстві шляхом випередження противника у ідеях (способах дій), місці і часі.
Урок п’ятий: відпрацювання нових підходів до проблематики забезпечення безпеки ключових об’єктів інфраструктури (державних будівель, аеропортів, об’єктів енергетики, транспорту, телебачення і зв’язку) та цивільного населення за умов терористичного характеру гібридної війни.
Цей характер включає захоплення будинків, атаки на об’єкти державної інфраструктури, залякування міліції, взяття заручників і політичні вбивства, знущання і каліцтва активістів.
Саме таким шляхом російські спеціальні агенти, спецназ, “маленькі зелені чоловічки”, добровольці “сил самооборони” та “політичні туристи” за підтримки матеріально-технічної допомоги з боку РФ забезпечили створення плацдармів для розширення присутності і оволодіння територією, формування поля нестабільності, саботажу, підготовку бойовиків, а також встановлення незаконних органів влади.
Існуючі плани захисту об’єктів та населення не були активовані через пасивність (зраду) локальних підрозділів безпеки і поліції. Військові підрозділи, як підтримуючі у цих заходах, не взяли на себе ініціативу в кризовій ситуації через відсутність керівної політичної волі і прогалини в законодавстві.
Крім цього, багато військових штабів і підрозділів були розташовані в межах цивільної інфраструктури, нехтуючи вимогою мати периметр безпеки, автономні джерела електроенергії і водопостачання та інших заходів фізичної безпеки. Це привело до того, що більшість військових об'єктів на початковій фазі гібридної війни були блоковані і стали уразливими.
У зв’язку з цим було б доцільно:
1. Переглянути плани забезпечення безпеки ключових державних об’єктів і цивільного населення з метою випереджувальної активації захисних (оборонних) дій при виникненні реальної небезпеки (з можливістю подальшого швидкого нарощування можливостей протидії).
2. Розробити для різних реальних ситуацій небезпеки правила використання зброї та порядок їх активації з боку силових структур залежно від ситуації.
3. Основними вимогами при виборі місць розташування військових частин вважати забезпечення їх фізичної та технічної безпеки.
Наведені уроки свідчать про намагання тодішнього політико-військового керівництва уникати ризиків загострення ситуації шляхом “не провокування” іншої сторони, яка діяла активно та рішуче.
Такий підхід на практиці спонукав українських військових та спеціальні підрозділи утримуватися від рішучих дій під час найбільш ефективної з точки зору кризового врегулювання початкової стадії конфлікту та випереджувального стримування його розвитку. Зазначені умови стали визначальними для успіху російського бліц-кригу в Криму: використання військово-цивільного формату з підготовленим заздалегідь підґрунтям дало можливість швидко досягти поставленої мети – провести окупацію півострова.
Вже теперішній владі доцільно зробити висновки з минулих помилок. У тому числі, сприймати громадянське суспільство не як конкурента, а у якості партнера, з яким слід тісно співпрацювати і адекватно реагувати на конструктивну критику.