ukr

Олександр Самарський*: Карабах: розрахунки та прорахунки Путіна, а також висновки для України


Самарський Олександр Статті

Втрата Москвою своїх основних важелів впливу на вірмено- азербайджанські відносини і навіть більше, на регіон Південного Кавказу вцілому стала одним із найважливіших геополітичних наслідків нещодавнього поновлення Азербайджаном свого контролю над Нагірним Карабахом.

Від тепер московська позиція з тих чи інших питань розвитку регіону вже мало кого цікавитиме і турбуватиме. 200-річний період цілковитого панування тут Москви добігає кінця, що є наочним проявом загального геополітичного занепаду Московії (більш детально див.: Александр Самарский: Вторая Карабахская война и закат России - Центр исследования России; Александр Самарский: Геополітична поразка: чому росіяни втрачають монополію на Кавказі).

Політика Москви щодо Нагірнокарабахського конфлікту впродовж останніх 5 років значною мірою визначалася абсолютно ворожим сприйняттям «оксамитової революції» у Вірменії (2018 р.) та її наслідків. Нагадаю, що ця революція усунула від влади проросійський «карабахський клан», який правив країною майже 30 років, і привела до влади демократичні сили країни на чолі з Н.Пашиняном з їхньою у цілому прозахідною орієнтацією.  

Ненависть Путіна до всіляких «кольорових» революцій загальновідома. Вона коріниться не тільки у його КГБ-му минулому, але й, головне, у його диктаторському сучасному. Такі революції сприймалися Путіним не тільки як каверзи підступного Заходу, спрямовані на перешкоджання відродженню колишньої величі Російської імперії, але й як виклик особистому авторитарному правлінню. Адже у рамках путінського режиму самостійне, без команди згори, волевиявлення народу не передбачається і оцінюється як небезпечне у принципі.

Новий лідер Вірменії мало того, що прийшов до влади внаслідок революційних змін у країні, але й почав ще вести себе як керівник незалежної держави, періодично поглядаючи у бік Заходу. І це у Вірменії, яка десятиліттями була вірним васалом Москви на пострадянському просторі! Більше того, Н.Пашинян навіть набрався нахабства саджати путінських ставлеників, попередніх очільників Вірменії. Зокрема, екс-президента Кочеряна, політична кар’єра якого, нагадаю, пов’язана з таємничим розстрілом у парламенті під час сесійного засідання прем’єр-міністра та керівництва Національних зборів країни. 

Сценарій Путіна 

З огляду на все це, «оксамитова революція» і сам Н.Пашинян  не могли не діяти на Путіна як «червона ганчірка на бика». Ну і породити у «бичка» (бо який з Путіна в біса бик) бажання подерти ту ганчірку на шмаття. 

Іншими словами, в умовах довготривалого вірмено-азербайджанського конфлікту за Нагірний Карабах Москва поставила собі за мету усунути Н.Пашиняна і повернути до влади у Вірменії проросійські сили.  

Чітке формулювання мети дій, однак, геть не означає, що наш «бичок» під впливом негативних емоцій та ясності завдання ото взяв і прямо на ту червону ганчірочку сам зразу і кинувся. Такий стиль дій може й відповідав би тому образу Путіна, який довгий час підтримувався у міжнародному інформаційному просторі. Тобто образу мало передбачуваної та ніякими нормами не обмеженої у своїх діях людини «без гальм», від якої можна чекати будь-яких спонтанних дій. Однак, нічого спільного з реальним Путіним такий образ не має. Це помилкове бачення є наслідком цілеспрямованого демонізування Путіна, у т.ч. ним самим (найрізноманітніші його «понти» та блефи з прямими чи завуальованими погрозами світовому співтовариству) з метою залякування Заходу. Насправді ж всі кроки, які здійснює Москва, добре прораховані, сплановані на перспективу та нерідко, вбудовані в інші дії. Такі собі, як люблять говорити російські експерти, путінські «многоходовочки». 

Що говорити про Вірменію, коли навіть повномасштабна агресія проти України, самоцінність успіху в якій для Путіна важко переоцінити, і то, на мою думку, була вплетена у більш загальну зовнішньополітичну стратегію Москви. Пригадаймо дипломатичний «переддень» російського вторгнення в Україну. Тоді йшли активні перемовини між Заходом та Москвою щодо «гарантій безпеки для Росії». Вони, власне, завершилися у січні 2022 р. виголошенням заступником міністра закордонних справ РФ Рябковим вимоги до НАТО «збирати манатки» та повертатися до меж 1997 року. Ця фраза є квінтесенцією вимоги Москви, на якій вона наполягала впродовж всіх перемовин. Заявлена позиція на перший погляд звучить дурнувато, бо засобів для її реалізації Москва вочевидь просто не мала. Але так було за місяць до повномасштабного вторгнення в Україну, в успіху якого в Кремлі не сумнівалися. А тепер уявімо собі, що вторгнення вдалося, у Києві до влади приведені промосковські маріонетки, Україна стає такою собі частиною новітнього Радянського Союзу, що відроджується. За цих умов грізне повторення отієї московської  вимоги вже не мало б початкового дурнуватого вигляду. Тепер вона набула б доволі потужної геополітичної ваги, оскільки спиралася б на продемонстровану силу, висувалася б державою, яка розпочала успішну силову експансію на Захід. А дипломатичну логіку цій вимозі додавало б те, що виголошена вона була заздалегідь і є, так би мовити, давньою і обґрунтованою позицією, основою для всіх подальших перемовин.  Іншими словами, у даному випадку ми маємо ситуацію, коли певні дипломатичні кроки на міжнародній арені були наперед тісно ув’язані з наступними малоочікуваними світовим співтовариством військовими діями проти України, які у свою чергу, надали б заявленій дипломатичній позиції додаткової силової значимості. Така собі «многоходовочка»…

Але повернемося до Вірменії. У повній відповідності до стратегії неспішних «многоходовочок», Путін утримувався від якихось прямих і безпосередніх силових дій, спрямованих проти Н.Пашиняна. Серцю нашого «бичка» миліше загрібати жар чужими руками за принципом «нас там нєт». Творити сценарії на кшталт грузинського – з посадкою недружніх лідерів їхньою ж державою. За такого підходу, оптимальним варіантом повернення «братніх» російсько-вірменських стосунків (тобто повернення Єревана в московське стійло) був би той, коли червону ганчірку (Н.Пашинян і «іже с нім») роздер би на шмаття сам місцевий вірменський народ. Ну, а якщо при цьому під шумок вдасться втулити ще якусь базу своїх «миротворців» на тій території, де їх до цього не було (Нагірний Карабах, Азербайджан), то це стало б чудовим бонусом.  

Больових точок вірменського суспільства, на які при реалізації планів Путіна в тих умовах доцільно було натиснути, було як мінімум дві. Першою з них є та сакральність Нагірного Карабаху, яку він мав для вірмен, точніше яку мала приналежність останнього саме їм. Для розігрування цієї карти у сценарії зміни влади у Вірменії, здавалося б, всього і треба було, що створити загрозу втрати вірменами Карабаху. Це, за всіма розрахунками, автоматично вивело б на антиурядові вуличні протести переважаючу більшість вірмен із відповідним негативним чи й трагічним для Н.Пашиняна наслідком.

Другою – давні сильні проросійські настрої в країні, традиційне ставлення вірмен до Москви, як до свого захисника і, навіть більше – як до покровителя християн Кавказу. Не забуваймо, що з перемогою у Першій карабахській війні ці настрої значно посилилися. Адже саме Москва, її зброя, кадрові офіцери російської армії вірменського походження аж до генералів, що воювали на боці вірмен проти Азербайджану, тощо допомогли тоді Єревану здобути перемогу. На фоні цієї російської підтримки вірмени якось навіть призабули той факт, що сама ця війна багато у чому була інспірована Москвою. Адже тоді для розпалювання збройного конфлікту, і це було добре відомо, саме російські спецпризначенці ГРУ стріляли по азербайджанським селам з вірменських і, навпаки. Забулося, бо головне було, що війна виграна, і виграна завдяки братній Москві! Відповідно, потужна інформаційна компанія з підкресленням нездатності Вірменії виживати без Москви, залякування негативними наслідками погіршення відносин з нею у купі з акцентом на відповідальності за це  Н.Пашиняна, мала б надати протестуючим додаткових вагомих аргументів на користь його зміщення. Ну і показати пляму світла виходу в кінці тунелю, якою, звичайно, є Москва та дружба з нею. 

Як на мене, то такий сценарій дійсно виглядав добротно, логічно та цілком зрозуміло. Принаймні, на перший погляд.

У повній відповідності із вказаним сценарієм Москва й почала розігрувати свої «козирі». Вона залишила Вірменію практично без будь-якої підтримки у ході Другої карабахської війни (наскільки сам її початок взагалі  був зкоординований у трикутнику «Баку-Анкара-Москва» на сьогодні мало відомо), а також запустила у російських ЗМІ та через своїх служок у Єревані відповідну потужну проросійську й «антипашинянівську» інформаційну кампанію. 

Однак, як показав подальший перебіг подій, цей чудовий, здавалося б, сценарій не спрацював. Попри потужну інформаційну кампанію та поразку Вірменії у Другій карабаській війні, партія Н.Пашиняна здобула переконливу перемогу на парламентських виборах у 2021, тобто вже після війни. У вересні цього року, вже після втрати вірменами Карабаху не тільки де-юре, але й де-факто) потужність антиурядових протестів взагалі виявилася меншою, ніж раніше. Більше того, в Єревані відбулися масові антиросійські протести посольства РФ з вимогою забиратися геть з Вірменії. І їх потужність на цей раз не сильно поступалася антиурядовим виступам. 

Таким чином, «неубієнні» козирні карти Путіна не виправдали сподівань, які на них покладалися. Вони не зіграли. Бо виявилися не козирями.

Вихідні помилки путінського сценарію 

Справа у тому, що окреслені вище світоглядно-ціннісні установки вірменського суспільства, на задіяння яких, очевидно, орієнтувався Путін, були імперативними лише до і деякий час після Першої карабахської війни. А далі вони почали поступово розмиватися та девальвувати.  

Причому, як це завжди буває з Москвою, «розкозирення» карт її майбутніх партій також стало, насамперед, наслідком її власних дій. 

Майже 30-річне правління у Вірменії проросійського карабахського клану, який, так виглядає, збирався перебувати при владі вічно, супроводжувалося потужною матеріальною підтримкою Карабаху, а також неабияким розмахом корупції. Карабахське керівництво країни категорично ухилялося від досягнення миру з Азербайджаном, відкидало будь-які компромісні пропозиції, заганяючи мирні перемовини у глухий кут та затягуючи конфлікт до нескінченності. Це, до речі, відповідало інтересам насамперед Москви, оскільки дозволяло їй впливати на обидві сторони конфлікту, вдаючи із себе, такого собі, «миротворця». Принцип «розділяй і володарюй» ще ж ніхто не відміняв. Затяжний конфлікт поглинав значні ресурси Вірменії, яка до того ж є біднішою за Азербайджан, а сам Нагірний Карабах, так виглядало, взагалі жив виключно за її рахунок. Тобто за рахунок усіх інших вірменських громадян. Поступово такий стан справ став все більше дратувати вірменське суспільство, все більше налаштовувати його проти вихідців з Карабаху загалом і самого Карабаху, зокрема. Для наочної демонстрації того, як це взагалі працює на практиці, пригадаймо власний український досвід. От осів у Києві Янукович, і зразу ж прийшли «донецькі» разом з відповідним постійним погіршенням ставленням до них у суспільстві. Прийшов Порошенко з Гройсманом, і з’явилися  «вінницькі». Ну, до «донецьких» вони не дотягли, але все ж... 

Врешті-решт терпець вірмен урвався, що й призвело до «оксамитової» революції, а також кардинального переосмислення значимості Нагірного Карабаху для Вірменії. У підсумку навіть головними винуватцями поразки у Другій карабаській війні в очах більшості вірменських громадян став не чинний на її час прем’єр-міністр (Н.Пашинян), а саме карабаський клан, який дійсно роками почивав на лаврах замість підготовки країни до війни, просто покладаючись на підтримку Москви. 

Що стосується проросійських настроїв у вірменському суспільстві, то вони також поступово нівелювалися. Причому, це й процес був реакцією не стільки на «проросійськість» карабахського клану, скільки на попередні демонстративні й принизливі антивірменські кроки Москви.

Так, у кінці 90-х рр. Вірменія накопичила значні борги перед Москвою за енергоресурси. Щоб розрахуватися з ними Єреван віддав їй майже всі свої потужні промислові підприємства, причому деякі з них – достатньо технологічні як на той час. Це виглядало розумним кроком, оскільки було б логічним, щоб Москва інвестувала в цю свою нову власність та запустила роботу отриманих підприємств. У такому разі вірменська економіка  отримала б значний поштовх для свого розвитку, що позитивно вплинуло б на вирішення соціальних питань у країні тощо. Було б логічним… Але у співпраці з ким завгодно, тільки не з Москвою. Остання  просто закрила всі отримані за борги підприємства, що стало шоком для вірменського суспільства.

Пізніше, ближче до середини  2000-них рр., Єреван вирішив спільно з Тегераном побудувати газогін  для подальшого транспортування іранського газу до Європи. Реалізація цієї ідеї перетворила б Вірменію на доволі потужну транзитну країну. Для посилення проекту та прискорення його реалізації до двостороннього вірмено-іранського консорціуму приєднався третій партнер – російський «Газпром». Ну він і посилив, і прискорив. У суто російському стилі. За наполяганням «Газпрому» пропускна спроможність газогону була зменшена. Ні про який транзит територією Вірменії мова вже не йшла. На цей раз вірменське суспільство обійшлося без шоку та розгубленості, обмежившись ненормативною російською лексикою на адресу Москви. Вона зазвучала навіть з уст вірменських дипломатів, які за деякий час до цього під час зустрічей зі мною всіляко вихваляли Москву за її підтримку Єревану. Таки довели хлопців…  

Москва, таким чином, тривалий час системно урізала здатність Вірменії до економічного розвитку, зберігаючи залежність від себе, що не залишилося непоміченим для вірменського суспільства і принесло свої «антиросійські» плоди.  

Ось десь таким чином запущений Москвою сценарій зміни влади у Вірменії фактично був нею ж власноруч і зруйнований. Хоча точніше було б сказати, що сама «многоходовочка» Путіна від початку була приречена на провал, оскільки будувалася на помилкових вихідних установках. Точніше установках, актуальних для початку 90-х років ХХ століття, але мало актуальних для 20-х років ХХІ ст. Цей факт достатньо наочно демонструє, що розуміння Путіним довколишнього світу та його інтерпретація подій у ньому базується майже виключно на власних знаннях доволі далекого минулого. Це як із комп’ютерами та гаджетами, якими він не користується, бо ж не було їх у «славному» (радянському) минулому. 

Нездатність бачити реалії довколишнього світу, переорієнтація у світосприйманні зі світу зовнішнього та світ внутрішніх ілюзій, мабуть, є родовою плямою всіх диктаторів. Тяга до психологічного комфорту разом із постійним репресивним тиском на суспільство поступово привчає їх бачити та чути лише те, що подобається, а також дресирувати своє оточення на предмет «фільтрування базару» у відповідності до власних забаганок. Ця ж властивість так чи інакше штовхає авторитарних лідерів, зокрема, на допущення помилок вже на вихідних етапах їхніх планів, що останнім часом наочно продемонстровано Путіним на прикладі не лише Вірменії, але й України. Нагадаю у цьому зв’язку, що сценарій агресії проти останньої також будувався ним на хибних ідеях власного конструювання на кшталт штучності української держави, повної відсутності у нас боєздатної армії,  непоборного бажання переважаючої більшості українців бути московитами та жити саме під рукою московського царя тощо.

Думаю, прислів’я, згідно з яким «якщо Бог хоче покарати людину, то він позбавляє її розуму», чудово описує всі ці та інші випадки провалів путінських «многоходовочок». 

Деякі перспективи 

Чи означає очевидність провалу на сьогодні запущеного Путіним сценарію зміни влади у Вірменії те, що Москва від нього відмовилася? Геть ні. І на це є кілька причини, включаючи також деякі інші особливості хибної логіки дій Путіна, які регулярно підштовхують його до нових і нових помилок. 

Причинами, які дозволяють припускати, що Москва буде продовжувати реалізовувати запущений сценарій  є, зокрема, такі. 

1. Як би там не було, а мета вірменської «многоходовочки» Путіна, розтягнутої аж на цілих 5 років, не досягнута. Проросійські сили до влади не повернуто. Вірменія повільно, але впевнено залишає московську орбіту, все більше проявляючи прозахідну орієнтацію. Більше того, червона ганчірочка останнім часом почала не просто миготіти перед очима кремлівського «бичка», а й навіть ляпати його по носі. Маю на увазі ратифікацію Вірменією Римського статуту. На мою думку, цей крок значною мірою зумовлений внутрішньополітичними міркуваннями і спрямований проти верхівки «карабахського клану», очільники якого можуть понести відповідальність за офіційно зафіксований міжнародним співтовариством злочин проти людяності, вчинений вірменськими військовими під час Першої карабахської війни. Нагадаю, тоді у захопленому містечку Ходжали були вбили сотні мирних мешканців, причому не тільки азербайджанців за національністю. Однак, у сучасних реаліях заява про ратифікацію Римського статуту реально виглядає як відвертий плювок в обличчя Путіна, ордер на затримання кого виданий Міжнародним кримінальним судом у Гаазі, який створено саме на основі Римського статуту. 

2. Оскільки сама мета, задля якої запускався сценарій, залишається незмінною та актуальною, то й підстав відмовлятися від нього для Путіна немає. Наявність у сценарії вихідних помилок є очевидною для незалежних експертів, але аж ніяк не для Путіна та експертів московських. Я взагалі сумніваюсь, що Путін усвідомлює те, що у боротьбі проти Н.Пашиняна він не тільки «поставив на кон» міць геополітичної присутності Москви на Південному Кавказі, але й програв. Путін перебував, перебуває і перебуватиме у полоні власних ілюзій. Тож, якщо щось при реалізації запущеного сценарію пішло не так, то винні у цьому для Путіна виключно споконвічні вороги Москви на чолі з дядьком Семом. То що ж тут міняти? Треба просто «копати глибше і кидати ще далі». Тим більше, що десятки тисяч біженців із Карабаху, значна частина яких відчуває себе зрадженими Вірменією, а не тільки Москвою і продовжує саме на останню покладати сподівання щодо безпечного повернення до Нагірного Карабаху. Втім, майже напевне вже ближчим часом до раніше розглянутих «больових точок» впливу на Вірменію будуть додані нові, насамперед економічні, причому достатньо жорсткі, включно із різного роду економічними санкціями та блокадами. Бо на сьогодні для Кремля вже відпала необхідність маскувати неоімперську сутність своєї політики щодо Вірменії та Карабаху. 

3. Специфічною особливістю Путіна, окрім розглянутих, є відсутність гнучкості у реалізації запущених сценаріїв, замішана, ймовірно, на «примочках» бандитського оточення його дитинства. Згідно з ними, відмова від відданого наказу («я сказал») ототожнюється із «втратою обличчя» незалежно від причин такого кроку. Показовим у цьому плані є випадок із т. зв. «президентськими виборами» в Абхазії, які відбулися десь років із 15 назад. Тоді Кремль зробив ставку на одного з кандидатів перегонів, який за всіма даними не мав ні достатнього авторитету, ні підтримки серед абхазів. Путіну тоді доповіли, що обраний кандидат вибори не виграє і необхідно переорієнтовуватися на роботу з іншим найбільш ймовірним переможцем. На що надійшла проста відповідь: «рєшєніє прінято». Як і передбачалося, обраний Кремлем кандидат таки програв і для залагодження ситуації та пошуку для нього якогось місця у вертикалі місцевої влади Москвою до Сухумі навіть був направлений спецпредставник – тодішній генпрокурор РФ.                

Таким чином, можна прогнозувати, що метушня Москви навколо Вірменії з метою реалізації свого раніше вже написаного сценарію продовжиться. Сам сценарій буде доповнений новими більш відвертими та жорсткими формами впливу на вірменське суспільство.  Будемо сподіватися, що за підтримки міжнародного співтовариства Вірменії вдасться вистояти та уникнути внутрішньої турбулентності. Побажаємо Вірменії мудрості, виваженості та наполегливості у цьому протистоянні.   

Деякі висновки для України 

Що стосується у цій ситуації інтересів України, то всі негаразди у відносинах Єревана з Москвою йдуть їй лише на користь. Відволікання уваги та ресурсів Московії на Вірменію корисне для нас само по собі. Тим більше, коли це відбувається в умовах авторитарного режиму, в якому без особистого «одобрямс царя-батюшки» рішення із серйозних питань просто не ухвалюються, а відповідні кроки не здійснюються. А час, як відомо, не гумовий, особливо для пристарілих диктаторів. Тож чим більше часу витрачається на Вірменію, тим менше його залишається для України.

Притаманні Путіну і розглянуті вище риси характеру, що впливають на реалізацію запущених ним сценаріїв розвитку подій, дозволяють зробити також деякі висновки й Україні. Перший і основний з них: Путін точно ні за яких умов не змінить своїх планів щодо України. Тому припинення російської агресії можливе лише у випадку повного усунення Путіна від влади. Причому, саме фізичним шляхом. Лише його ліквідація розкриє вікно можливостей для досягнення сталого миру на українській землі. Інших варіантів просто не проглядається. Будь-яка мирна угода з Путіним носитиме виключно тимчасовий короткотривалий характер.

Другий висновок є похідним від першого. При оцінці довгострокової перспективи відносин з Москвою Україні краще не покладатися на фізичне усунення Путіна. Такий хід подій важко прогнозувати, особливо в якійсь часовій прив’язці. Більше того, навіть за такого позитивного у цілому для України перебігу подій, йдеться, повторюся, лише про відкриття вікна можливостей, бо що і як там точно буде з наступниками Путіна, на сьогодні навіть «кавова гуща» підказати не здатна. Тому задля надійного забезпечення свого майбутнього Україні необхідно орієнтуватися на гірший варіант, який полягає у виснажливій, затяжній, багаторічній війні. Відповідно, їй необхідно запускати власний сценарій війни «вдовгу», яка б охоплювала всі сторони суспільного життя країни. Причому, і це надзвичайно важливо, включала б переосмислення стратегії та тактики ведення військових дій з упором на збереження людського ресурсу. Бо саме його наявність стане критичною для України у контексті довготривалої війни. Думаю, із запуском такого сценарію ми вже добряче запізнюємося, щонайменше на півроку. Однак, краще пізно, ніж ніколи. І добре, що цей сценарій на сьогодні, судячи з деяких заяв президента Зеленського, таки починає розглядатися, принаймні, ідея вже «на столі».    

________________

*Відомості про автора:

 

Олександр Самарський – екс-посол України в Ірані, експерт центру дослідження Росії.

11.10.2023 12:45:00