Як зазначено у військовій доктрині Росії, ядерна зброя залишається фактором запобігання ядерних і неядерних конфліктів. Основний внесок у російський потенціал стримування вносять стратегічні ядерні сили (СЯС). У цій статті буде проаналізовано сучасний стан і перспективи розвитку СЯС Росії.
Формування російської державної військової стратегії відбувається під впливом прагнення не втратити свого впливу хоча б у ядерній сфері, у якій вона, на правах накопиченого в попередні роки ядерного потенціалу, є одним з лідерів-монополістів. На тлі відсутності засобів на його утримання і деградації цього потенціалу, що прогресує, Росія, висловлюючись мовою ядерного стримування, намагається підтвердити таку його категорію, як переконливість відплати.
Після здобуття Російською Федерацією незалежності її арктична політика значною мірою була продовженням політики Радянського Союзу і охоплювала аналогічне коло питань військово-політичного характеру, співробітництва щодо раціонального освоєння ресурсів регіону, охорони довкілля, використання Північного морського шляху для міжнародного судноплавства тощо. Разом із тим, на відміну від радянського періоду діяльність в арктичному регіоні поступово набула статусу одного з головних напрямків у російської внутрішньої та зовнішньої політики. Змінилася також та значимість, яку стала надавати Москва кожному із вказаних вище колу питань.
Передусім, хотів би звернути увагу на одну річ. У вас в руках часопис «Чорноморська безпека». Центр глобалістики «Стратегія ХХІ» відновив випуск цього відомого щоквартальника, який видавався центром «Номос» у Севастополі, де я мав честь працювати з 2006 по 2014 рр. (фактично до окупації Криму). В редакції цього видання працювали Дмитро Штибліков та Олексій Бессарабов. Сьогодні 183-й день їх незаконного утримання під вартою ФСБ Росії за сфальшованими звинуваченнями у підготовці диверсій.
Останнім часом ситуація у сфері безпеки в Арктиці значно змінилася, як і динаміка відносин Росії з її західними сусідами. Починаючи з 2008 року Росія інвестувала значні кошти у модернізацію своїх збройних сил. Багато нових технічних можливостей, включаючи ті, що були розроблені спеціально для роботи в Арктиці, на початку цього тижня були продемонстровані на параді на честь Дня перемоги у Москві. Військова присутність і діяльність країни у Арктиці збільшилася в обсязі, масштабі і за географічним охопленням. Військові навчання стали масштабнішими, їх стали проводити частіше, крім того, навчання стали складнішими, ніж раніше, і часто вони починаються з коротким завчасним повідомленням або без попереднього повідомлення. Військові дії Росії в інших частинах світу, особливо в Україні з 2014 року, мали явно негативний вплив на відносини Росії із Заходом, а також мали наслідком виникнення стурбованості серед північних сусідів країни, пов’язаної з питаннями сфери безпеки. У НАТО особлива увага приділяється «фактору Росії» і новим викликам у сфері військової безпеки на північному фланзі Альянсу.
З середини 2000-х років політика Російської Федерації стала набувати все більших ознак неоімперіалізму, що супроводжувалося прямими та непрямими експансіоністськими кроками у зовнішній політиці. Аналіз російської політики та проектів в Арктиці свідчить про те, що їх реалізація має інші від офіційно задекларованих на доктринально-стратегічному рівні цілі. Корупційний, політико-символічний та демографічний чинник виявляються більш вагомими в системі російського експансіонізму в арктичній зоні, ніж економічний. Таким чином, політику РФ в Арктиці слід перш за все розглядати в контексті внутрішнього та зовнішнього політичного позиціонування військово-політичного керівництва країни, їх доступу до ресурсів, розподілу бюджетних та інвестиційних фінансів, а також управління електоральними настроями всередині держави.
Одним із глобальних наслідків розвитку світової економіки є загострення міжнародної боротьби за доступ до природних ресурсів та ключових транспортних комунікацій трансконтинентального значення. Дана проблема набуває особливої актуальності в умовах поступового вичерпання розвіданих родовищ енергоносіїв та інших корисних копалин, а також зростання обсягів вантажних та пасажирських потоків.
Підвищений інтерес до Арктичного регіону в останні десятиліття сприяв появі солідного масиву різного роду державних проектів, планів, програм, концепцій і гіпотез. Не залишилося осторонь цієї проблематики і наукове співтовариство, збагативши циркумполярну науку значною бібліотекою, що включає в себе публікації, присвячені, як вузькоспеціальним темам, так і питанням загального характеру. В усталеному форматі, у тому числі і на міжнародному рівні, арктична тема формується з чотирьох основних сюжетів: перспектива економічного освоєння арктичного шельфу, можливість організації нових транспортних магістралей, охорона навколишнього середовища, захист прав корінних малочисельних народів, що проживають на Крайній Півночі.
Арктика – це частина земної кулі з умовним центром Північним полюсом, до складу якої входять води Північного Льодовитого океану і його морів, а також ділянки суши Європи, Азії й Америки. Дотепер у географічній і юридичній науці немає загальновизнаного визначення цього поняття. Дискусійним залишається питання про південну границю Арктики, хоча багато вчених схильні вважати, що нею є північне полярне коло (66° 33' півн. ш.).
Військове втручання Росії на Кримському півострові в лютому-березні 2014 року, подальше незаконне приєднання Криму і Севастополя, а також військове втручання Росії у досі не розв’язаний конфлікті на Сході України, призвело до значного погіршення відносин Росії із Заходом і створило нову безпекову ситуацію Європі. Зусилля Путіна кинути виклик встановленому після холодної війни європейському порядку безпеки і змінити міжнародно визнані кордони шляхом використання військової сили і нетрадиційних підривних заходів, призвели до невизначеності, що виходить далеко за рамки пострадянського простору. Після російської інтервенції в Крим, НАТО довелося переглянути багато аспектів своїх відносин з Росією. Альянс також ініціював низку заходів зі зміцнення військової безпеки своїх східних держав-членів, зокрема, країн Балтії, Польщі та Румунії. Далі на північ, крайній на півночі член НАТО - Норвегія – з підвищеною пильністю стежить за розвитком подій в Росії. Те ж саме стосується позаблокових Швеції та Фінляндії, які намагаються адаптуватися до розвитку й зростаючого ускладнення середовища безпеки в Північній Європі.